Промовивши ці сповнені щирого пафосу короткі фрази, ми склали докупи правиці, а лівими обійняли один одного і, зійшовшись у вузькому колі, притулили чоло до чола. Якусь мить ми так мовчки постояли, а потім відхилились, дивлячись по черзі у вічі один одному.

На маленькій залізничній станції Овадно, наступній за володимирською в бік Ковеля, тато з Ганнусею проводжали мене на навчання у далеке Вільно. Ми приїхали зі свого хутора, від якого до станції було версти з чотири, бричкою, яку з такої нагоди тато почистив і підфарбував. Оскільки в бричці, закладеній моїми речами, вільного місця майже не було, то з собою ми взяли лише Ганнусю. Та вона й так би прибігла слідом. Не провести на станцію улюбленого братика і вперше в житті не побачити паровоза Ганнуся просто не могла.

Весь час, поки ми їхали на станцію, я розповідав сестричці всілякі смішні історії, сам між тим раз по раз сумно поглядаючи навколо. Лише тепер я усвідомлював, як важко покидати рідний, любий серцю край.

Ще сумнішим був тато. Він сидів на передку брички похнюплений і мовчав аж до станції.

У касі невеликого станційного приміщення тато купив мені квиток до Вільно, який потрібно було ще закомпостувати в Ковелі, пересідаючи вже на прямий потяг до станції призначення.

– Ось тобі квиток, – нарешті заговорив він, подаючи мені шматочок твердого картону. – В Ковелі пересадка…

– Я знаю, тату.

Мені хотілось обійняти й заспокоїти батька, якого я дуже любив і поважав. Та на людях я чомусь застерігся виявляти свої почуття.

– Ти вважай там, синку, шануйся, – мнучи в руці пужало батога, мовив тато. – Вільно те – край далекий, люди там чужі…

– Не переживайте, – якось несміливо торкнувся я батькової руки, – я дам собі раду. Ви ж знаєте, що ваш син не з полохливих.

Тато вперше за цей час усміхнувся і подивився на мене з неприхованою гордістю.

– Вовків боятись – до лісу не ходити. А ми самі Вовки.

На перон вийшов поважний залізничник у кашкеті з кокардою і, підійшовши до невеличкого дзвона, який був прикріплений на стіні біля дверей, тричі з короткими перервами подзвонив. Поїзд на Ковель прибував на станцію Овадно.

Тато враз заметушився, викладаючи з брички мої речі.

– Не спішіть, тату, – заспокоював я його, намагаючись приховати хвилювання, – потяг буде чекати, заким всі пасажири не зайдуть до своїх вагонів.

Ми разом якраз змогли взяти всі речі, навіть Ганнуся несла вузлик з продуктами та мою скрипку в шкіряному футлярі.

Віддавши вусатому кондукторові квиток і занісши речі до вагона, я вийшов на перон попрощатись.

Я тричі розцілувався з батьком, потім підхопив на руки і міцно притис до себе Ганнусю.

– Прощавайте, тату, дякую вам уклінно за все. А ти, сестричко, шануйся і добре вчись у гімназії. Дасть Бог, наступного літа приїду на вакації[13].

Я став на підніжку вагона, який вже ось-ось мав рушити, і помахав рукою:

– Прощавайте!

– З Богом, – махнув і собі рукою тато, витираючи з очей непрохані сльози.

– Приїжджай скоріше! – гукнула услід потягу Ганнуся. – Ми тебе будемо дуже-дуже чекати…

Я ще встиг побачити, як тато змахнув з очей сльозу і, дивлячись услід потягу, розмашисто перехрестив його разом зі мною.

М

Іван Білоус лежав на скрипучому лікарняному ліжку з твердою панцирною сіткою, застеленою лише подертою армійською ковдрою. Гострий біль у шлунку став настільки нестерпним, що, здавалось, він ось-ось зомліє. Перед його зором, який вже затуляла жовта каламутна пелена, раптом з’явилась дружина Оксана. Вона тримала на витягнутих руках їх наймолодшого, Тарасика, ніби намагаючись передати його чоловікові. Іван зробив спробу встати їм назустріч і тут-таки провалився у глибоку темну безодню.

Їхнє з Оксаною кохання нагадувало два стрімкі потічки, які, взявши початок з одного джерела, то сходились докупи, то, розділені пагорбами й камінними брилами, розходились у різні боки, аби зрештою таки злитись у повноводну ріку. Весь наступний рік після першої зустрічі на хуторі дядька Микити Чобітька Іван чекав коротких побачень, які нечасто дарувала їм доля. Вони з Оксаною, як діти, тішились кожною миттю таких зустрічей, віддаючи себе одне одному без останку. Про майбутнє не говорили, бо не знали, чи буде у них спільне майбутнє.

Коли наприкінці літа 1921 року в бою під Звенигородкою Івана поранило, Микита привіз його на хутір підлікуватись. Тітка Уляна, матір Оксани, під час війни була в госпіталі сестрою милосердя, та й на травах зналась, як її матір і бабуся. Тож на ноги Івана вона поставила швидко. Та він не дуже тому й радів. Бо місяць, проведений у лісовій хатині дядька Василя, в якій його поселили заради безпеки, став для нього з Оксаною справжнім медовим місяцем. Перші дні Оксана приходила до Івана з матір’ю, а коли та пересвідчилась, що донька впорається з лікуванням сама, передала пораненого в її руки. Передала, ніби благословила їх кохання, бо ж бачила, що ці двоє вже не можуть одне без одного.

Коли Іван видужав і зібрався повертатись до своїх, Оксана призналась йому, що вагітна.

Вони сиділи, обійнявшись, біля дверей хатини, з усіх боків оточеної кремезними дубами та густим підліском, і слухали, як поволі затихає вечірня діброва.

– У нас буде дитинка, Іванку, – тихо мовила Оксана, злегка торкаючись губами щоки коханого. – Я хочу, щоб вона була схожа на тебе…

Іван повернувся до Оксани і довго дивився в її бездонні сині очі. Ніжно поцілувавши кохану, він сказав замріяно:

– Це повинна бути дівчинка – така ж красива і розумна, як ти…

Він на мить задумався, а згодом м’яко, але рішуче продовжив:

– Скоро я заберу тебе звідси, відвезу в своє село. Я повинен подбати про… вас. Тут стає неспокійно.

Як завжди, на початку осені гайдамаки стали готуватись до зимівлі. Цьому передував козацький «круг», на якому вирішували, хто залишається жити в зимівнику – обладнаному підземному житлі вкупі з кухнею і навіть стайнею, а хто до весни повертається додому. На «крузі» Іван сказав, що цього разу вирішив поїхати на зиму до батьків у село. Ніхто в нього нічого не розпитував, проте Іван здогадувався, що товариші знають про його стосунки з двоюрідною сестрою Дужого. Тому після «круга» він підійшов до Петра Блажевського і розповів йому все як є. Петро сприйняв звістку доброзичливо. І навіть запропонував допомогу.

– Їхати так далеко без «легенди» тобі не варто, – переконливо мовив він. – Думаю, що байка про те, ніби ти воював у Будьонного, а потім захворів на тиф, підійде. Та й документа тобі якогось зробимо. Під час останнього нападу на поїзд хлопці забрали в одного комісара цілу валізу большевицьких бланків з печатками. Тож поїдеш, як «свой товаріщ».

У Красиве вони з Оксаною вирушили в кінці жовтня. Їхали через Смілу, попри Чигирин та Кременчук, у яких було багато чопівців та гепеви, а далі вже понад Дніпром до Петриківки. Вгодовані за літо робочі хутірські конячки, яких дядько Василь дав їм в обмін на Чалого та реквізованого в продзагонівців огира, легко тягнули вимощеного сіном та вкритого ряднами воза. Іван, одягнений у стару армійську шинелю, в кишені якої лежала довідка про те, що він лікувався від тифу в київському госпіталі, з тижневою щетиною на худому обличчі, і справді був схожий на нещодавнього пацієнта лікарні. В Оксани, яка сиділа поряд з Іваном, був уже такий великий живіт, що жінки в сільських хатах, до яких вони в дорозі просились на постій, турботливо питали, чи вона часом вже не має народжувати.

За весь час, поки вони долали цей довгий шлях до Іванового села, їх зупинили лише раз. За Кременчуком, який вони об’їхали від гріха подалі, на дорозі між двома селами їм трапився загін «смоків», котрий супроводжували міліціонери. Один з цих ще зовсім юних селюків, які відразу ж нагадали Іванові двох безвусих міліціянтів з Млієва, що так безглуздо загинули в нього на очах, і врятував їх з Оксаною. Бо командир продзагону, якийсь пітерський пролетарій, щось, видно, запідозрив чи у вигляді Івана, чи в його госпітальній довідці.

– Заварачівай, – наказав він Іванові, оглянувши довідку і так, і сяк і мало не взявши її на зуба, – паєдєш с намі в Крємєнчук. Что-то мой пітєрскій пролєтарскій нюх падсказиваєт, что ета бумажка ліповая. Может, ти, падла, контра какая-то, а бабу свою бєрємєнную для отвода глаз с собой взял…

Івана як кригою обклало. Собачий нюх таки був у гегемона клятого. Можна було щось доказувати і проситись, щоб відпустили, та Іван вибрав наступ.

– Ти кого контрой назвал, гад? – командирським голосом, як на фронті, рикнув на москалика Іван. – Да я с Будьонним воєвал, ранєнія імєю…

Він поспіхом став заголювати правий бік, на якому дійсно був рубець від удару шаблею. Нижче, в кишені галіфе, був і наган. Та застосовувати його з огляду на Оксану Іван, на жаль, не міг. Проте і їхати з ним до Кременчука теж було неможливо.

Почувши про Будьонного, пітерський пролетарій збавив свій агресивний тон, проте відпускати подорожніх не збирався.

– Вот і хорошо, товаріщ, – примирливо мовив він, – познакомішся с нашим комісаром товаріщєм Вайцером, он тоже в Будьонного воєвал.

– Відпустити його треба, Пролєжнєв, – раптом втрутився один із міліціонерів, мабуть, старший охорони. – Він з мого села. Його батько, який у петриківському рабкопі ковалем, ще торік казав, що Іван у будьонівському полку служить.

– Что ж ти сразу про ето нє сказал? – підозріло зиркнув на міліціонера Пролєжнєв.

– Не впізнав я його, поки Іван не заговорив. Змінився він за ці роки дуже.

Тут вже прозрів і сам Іван: перед ним був не хто інший, як його троюрідний брат Петька Білоус. Коли Івана забрали в армію, тому було років тринадцять чи чотирнадцять. Не дивно, що він не розгледів у цьому статному юнакові в міліційній формі брата.

Іван зліз з воза, Петька теж похапцем спішився, і вони обійнялись. «Мене скоро переведуть у Петриківку, – прошепотів Іванові у вухо молодший брат. – Дочекайся».

– Ладно, Петро, – різко сказав командир «смоків», – под твою отвєтственность отпускаю єго. Пусть принимает роди у своєй баби, пока ти с бандітамі воюєш.

Він презирливо глянув на Івана і ткнув пальцем в Оксану, яка весь цей час сиділа, як з хреста знята.

– Паєхалі! – гукнув в бік обозу Пролєжнєв.

І з пафосом додав, звертаючись чи то до «смоків», чи до Івана:

– Етот кулацкій хлєб ждут пролєтаріі Пітєра і Маскви.

Петро підбадьорливо підморгнув Іванові і, вже сідаючи на коня, запитав:

– Дружину твою як хоч звати?

– Оксана.

– Як народите Іванові сина, – тихо мовив він до Оксани, – то назвіть його Петром. Сподіваюсь, що я заслужив такої честі.

Та Оксана народила дівчинку. Сталось це того дня, коли Іван, який саме приїхав у петриківський рабкоп до батька, котрий віднедавна працював там ковалем, прочитав у газеті про розгром під Базаром на Київщині військом Котовського армії УНР під час її так званого Листопадового рейду на столицю України. Особисто для Івана Білоуса, який після народження дитини збирався повернутись до своїх побратимів у Холодний Яр і який, як і вони, покладав на цей вже другий зимовий похід українського війська на Київ великі надії на відродження республіки, ця поразка стала і особистою трагедією, і важким усвідомленням того, що збройна боротьба з большевицькими окупантами зараз уже не має сенсу. І він вирішив залишитися з Оксаною і донькою.

Іван прийшов до тями від того, що його хтось наполегливо тряс за плече. Він розплющив очі і крізь пелену, яка потрохи починала танути, побачив схилене над ним жіноче обличчя. «Оксана», – промайнула в голові радісна думка, і він простягнув руку, щоб доторкнутись до неї.

– Іване, це я, Парася, – почувся тихий жіночий голос. – Я принесла тобі трохи кукурудзяної каші, поїж хоч щось.

То була його односельчанка Параска Терещенко, яка працювала в петриківській лікарні санітаркою і час від часу навідувала Івана в палаті.

– Дякую, Парасю, – прошепотів Іван, – постав на тумбочку. Я потім, потім…

Все почалось влітку, коли Петра Білоуса, який вже кілька років був заступником начальника Петриківського відділу НКВД, раптом заарештували і, як писали згодом в газетах, засудили до розстрілу як «прєдатєля і врага народа». Іван на той час уже з помічника став ковалем місцевого рабкопу, замінивши батька. Після повернення додому петриківська «гепева» не зачіпала його тільки тому, що за нього поручився Петро, котрого, як той і пообіцяв тоді під час їх несподіваної зустрічі під Кременчуком, невдовзі перевели у місцеву міліцію. Не зачіпали й Оксану. А батькові, який працював ковалем, навіть дозволили тримати біля дому півгектара землі. Цей шмат масного чорнозему, який годував їх велику сім’ю і був предметом чорних заздрощів сусіда Пилипа Матющенка, сільського п’яниці і колгоспного активіста, зрештою і став причиною усіх бід Іванової родини.