Ельжбету дратувало те, що під час спілкування я міг перейти на рідну мову, любив декламувати вірші українських поетів.

– Те, що ти тоді відрекомендувався своїм українським ім’ям, я сприйняла як ознаку хвилювання. Я буду називати тебе Влодзімєж, Владзік, а не Володимир чи тим паче Володько. І не говори зі мною, будь ласка, вашою незрозумілою мовою. Я родова шляхтичка Ельжбета Собуцька. І якби я дала згоду вийти за тебе заміж, то тільки за Владзімєжа Вілька, а не Володимира… Як там по-вашому? Вувка?

– Вовка, – машинально виправив я, до глибини душі вражений такою шовіністичною промовою коханої.

– Ти хочеш сказати, – приховуючи роздратування, запитав я, – що якби ми одружились, то ні ти, ні наші діти не розмовляли б українською мовою?

– Звісно, ні, – поблажливо, як на примхливу дитину, подивилась на мене Ельжбета. – У нашій країні державною мовою є і буде польська. Тож якщо вже і вчити якусь іноземну, то хіба що англійську.

Пізніми вечорами, коли підручники нарешті були відкладені і Міколас, який лягав раніше, засинав, я поринав у роздуми. Згадував рідний край, родину, наше чудове обійстя біля Капітульського лісу, і хвиля любові огортала мене таким теплом, яке я відчував у дитинстві, пригортаючись до матусі. Уява змальовувала то чисто прибрану світлицю з іконами, прикрашеними вишитими мамою рушниками і нею ж вигаптуваним портретом Тараса Шевченка на стіні, то житнє поле, на якому ми усією сім’єю в’яжемо снопи, то грибні місця у нашому лісі, котрі я знав достеменно. В такі миті я усвідомлював усе це, як частину свого єства, з якою вимушено розлучився. Розлука гнітила мене. Та я знав, що повернуся додому, і це додавало снаги.

Від туги за рідним краєм тепер мене рятували думки про Ельжбету. Я міг годинами відтворювати в уяві наші зустрічі, пригадувати кожен жест коханої, кожне сказане нею слово, відчуваючи, як серце переповнює ніжність. І засинати під ранок щасливим від думки, що сьогодні знову її побачу.

Якось на початку другого семестру подруга Ельжбети Ядзя запросила мене на вечірку. Вона була донькою багатого негоціанта з Лодзі. Батько знімав їй окреме помешкання десь на околиці Вільно, куди, власне, вона мене і запрошувала. Звісно, я запитав у Ядзі, чи буде на вечірці Ельжбета.

– Ну, якщо ти вже й одного вечора не можеш прожити без своєї Ельжбеточки, – закопилила губку Ядзя, – то я і її запрошу.

Я сприйняв це як жарт і вирішив не розповідати про цю розмову Ельжбеті.

На вечірці все було у варшавському стилі включно з модними на той час музикою і напоями. Посеред гулянки кілька однокурсників запросили мене в окрему кімнату, аби провести коротку репетицію жартівливого пісенного виступу, який ми приготували для дівчат. Після репетиції я повернувся в залу і, не побачивши Ельжбети, вирішив вийти на подвір’я будинку, у якому проходила вечірка. Звертаючи за ріг будинку, я раптом почув жіночі голоси і мимоволі зупинився.

– Віддай його мені на одну ніч, – почув я голос Ядзі. – А я зроблю те, про що ти мене вчора просила.

– Не для того я його вишколюю, щоб комусь віддавати, – пролунало у відповідь, і я з якимось незрозумілим острахом раптом усвідомив, що цей голос належить моїй Ельжбеті. – Тож тримайся від Влодзя подалі…

– Ага, – захмеліло захихотіла Ядзя, – сам не гам і іншому не дам. Я хоча б чоловіком його зробила б. Ти ж з ним навіть не переспала.

– Він мій, – різко обірвала подругу Ельжбета. – Коли захочу, тоді й пересплю. Може, і сьогодні…

Я чекав на Ельжбету біля входу в парк понад годину. Вона, як завжди, запізнювалась. У парку на літній сцені грав духовий оркестр, і я із задоволенням вслухався у звуки музики. Коли залунали перші акорди вальсу Шопена, мені раптом захотілось підіграти музикантам на скрипці. Та найбільше мені хотілось зараз танцювати цей вальс з Ельжбетою.

Вона прийшла в яскравій літній сукні і туфлях з високими товстими підборами. На неї озирались випещені вільнівські франти, в очах яких я ревниво читав щире захоплення. Пишне золотаве волосся Ельжбети, зібране в модну зачіску, злегка куйовдив вітерець, підсвічене сонячними променями рожеве личко дихало свіжістю тільки-но розпуклої зранку троянди.

Заледве привітавшись, Ельжбета взяла мене під руку і потягла в бокову алею. Ми цілувались так довго і пристрасно, ніби не бачились цілу вічність.

– Влодзю, – перевівши подих, мовила дівчина, – я маю тобі дещо повідомити.

Не вникаючи у зміст її слів, я знову потягнувся до коханої. Та вона владно приклала долоню мені до грудей.

– Послухай. Вчора у нас була велика родинна рада. Батьки вирішили, що після ліцею я поїду вчитись до Варшави. Я розповіла їм про нас, і тато сказав, що коли ти хочеш бути зі мною, то мусиш теж вчитись у Варшаві. А ще…

Вона на мить замовкла і вимогливо подивилась на мене.

– А ще ти маєш стати католиком. Звісно, якщо хочеш, аби ми з часом стали подружжям.

Коли, все ще збуджений від поцілунків, я нарешті второпав, про що каже Ельжбета, то спочатку розгубився. Та, оговтавшись, усвідомив, що все, сказане коханою, було не запитанням про мою згоду, навіть не порадою, а радше ультиматумом, який мені, синові волинського селянина, ставила заможна польська родина. Власне, ставила моя кохана Ельжбета. Ставила категорично, як і тоді, коли сказала, що не зватиме мене якимось там Володьком і не вчитиме моєї «незрозумілої» української мови.

Мені стисло в грудях від передчуття непоправної втрати. Втрати, якої я підсвідомо очікував і якої боявся понад усе. Я знав, що Ельжбета не піде проти волі батьків. Проте з самого початку наших стосунків плекав надію, що все ж зможу вплинути на кохану, спробувати змінити її світогляд, бо відчував глибину її почуттів до мене.

Та вона була надто підпорядкована оточенню, в якому жила, отому самому «нашому колу». У неї не було волі та, мабуть, і бажання його розірвати. Тепер я вже знав це напевне.

– Ти ж знаєш, – сказав я, гамуючи відчай відчуттям гідності, що, як і кохання, жило в моїй душі і тепер стало поряд з ним на шальках терез долі, – що я вирішив далі вивчати архітектуру у Львові. Тато і мама мене в цьому підтримують. А віра…

Я подивився Ельжбеті у вічі поглядом, сповненим жалю.

– Віра, як і Батьківщина, в людини одна. Так вчили мене батьки.

М

Вже шостий рік після переїзду з Красивого ми з мамою і Вірусею жили у Звенигородці. Весь цей час я намагалась викорінити з пам’яті жахливі спогади про той голодний рік, та вони ніби в’їлись у мозок і могли прийти в голову будь-якої миті вдень і вночі. Тоді сили покидали мене, і я надовго немовби кам’яніла, знетямлена і душевно спустошена. Мама згодом зізналась мені, що найбільше тоді боялась, аби пережите жахіття не скалічило душі доньок. На щастя, Віруся про голод не пам’ятала. А мені й досі час від часу сниться, як ми з нею їмо траву на березі сільського ставка…

Я росла серйозною і вдумливою дівчиною. Навіть, можливо, надто серйозною. Намагалась докопуватись до самої суті всього, що пізнавала. За це мене хвалили і вчителі звенигородської семирічки, яку я успішно закінчила минулого року, і викладачі черкаського медучилища, до якого за порадою і допомогою бабусі Уляни нещодавно вступила. Мама казала, що у мене батьків характер, а мій покійний батько ніколи не зраджував тому, у що свято вірив.

Мені подобалось вчитись у медичному училищі. А завдяки Алевтині Михайлівні, досвідченому терапевту і давній подрузі бабусі Уляни, у якої я квартирувала, я відкривала для себе все нові і нові таємниці в царині медицини. Алевтина Михайлівна дозволила мені користуватись своєю бібліотекою, в якій були і трактати Авіценни, і посібники з народної медицини. Останні особливо мене цікавили, оскільки я знала, що мама і бабуся володіють знаннями давнього травникарства, і відчувала, що і сама здатна продовжити родову традицію народного цілительства.

Між тим у нашому училищі, як і загалом в радянській медицині, народне цілительство вважалось шкідливим і, відповідно, засуджувалось. Тому Алевтина Михайлівна порадила мені в училищі на цю тему не говорити. Та це була не найбільша проблема, з якою я зіткнулась вже на початку навчання. Якось на загальних зборах курсу, на яких говорили про вступ першокурсників у комсомол, я обмовилась, що не вбачаю в цьому необхідності. Після цього парторг училища Мєркулов, як він полюбляв висловлюватись, «взял на карандаш» надто відверту студентку. Ввечері того дня Алевтина Михайлівна вдома довго намагалась переконати мене, що заради мого майбутнього стати комсомолкою все ж варто.

Коли вона закінчила, я відповіла так, як підказувала мені совість:

– Вибачте, Алевтино Михайлівно, але я не можу бути в спілці з тими, хто їв комсомольські пайки в той час, коли мої рідні помирали від голоду. Якщо некомсомолці не можна стати медсестрою, я буду працювати санітаркою…

Наприкінці навчального року після останньої пари до мене підійшла керівничка курсу, огрядна добродушна Наталія Іванівна.

– Ідемо зі мною, Марієчко, – взяла вона мене під руку, – з тобою хоче поговорити товариш з наркомату освіти.

У деканаті Наталія Іванівна підвела мене до дверей кабінету заступника директора і, обережно постукавши та ледь на третину відчинивши їх, просунула в цю щілину голову:

– Можна, товаришу Солодовніков?

Почувши ствердну відповідь, керівничка курсу відступила від дверей і злегка підштовхнула мене до них.

– Заходьте, товаришко Білоус, – раптом командним тоном звеліла вона, уникаючи мого здивованого погляду. – На вас чекають.

Я переступила поріг кабінету і вперлась у погляд високого молодого красеня, який стояв біля відчиненого вікна. З першої миті жорсткий і вимогливий, цей погляд враз змінився, і на гарному чоловічому обличчі з’явилась приязна посмішка.

– То ось ви яка, товаришко Білоус… Марійко…

Іван Васильович, як попросив мене його називати цей чоловік, виявився не з наркомату освіти, а з таємничих «органів». Відрекомендовуючись, він так і сказав: «Я з органів». Нічого доброго це не віщувало, проте я намагалась не видати хвилювання.

– Я щось не так зробила? – запитала я Івана Васильовича, який не спускав з мене чи то зацікавленого, чи то захопленого погляду. Врешті я зрозуміла, що сподобалась цьому красеню, і це додавало мені впевненості.

– Формальний привід моєї присутності зараз в училищі – небажання деяких студентів вступати в комсомол, – тихо мовив Солодовніков і замовк, ніби на щось наважуючись.

Він подивився мені у вічі відвертим поглядом і продовжив:

– Та насправді причина зовсім інша. У мене є інформація, що ваш батько був у банді братів Блажевських і причетний до вбивства колишнього голови рабкопу з Млієва та інших радянських активістів. Про це мені розповів побратим вашого батька на прізвисько Тихий. Звісно, діти за батьків не відповідають, але якщо керівництво училища довідається, що ви донька ворога народу, то шлях до медицини вам буде закритий. А тут ще ця історія з комсомолом… Ви ж мрієте стати лікарем, Марійко?

– Мама розповідала мені, – проігнорувавши запитання, спокійно сказала я, – що тато воював з Будьонним, був поранений. А як повернувся в Красиве, то до самої смерті працював у Петриківці у кузні.

– Ваша мама розумна жінка, – усміхнувся Солодовніков, – вона все добре сказала. Та одне не може заперечувати іншого. Оксана Білоус працює в радянській лікарні, та це ще не означає, що вона любить радянську владу…

Вираз щирості на обличчі чоловіка аж ніяк не відповідав тому, що він промовляв. Ніби він озвучував завчені фрази мимо власної волі.

– Ви мені не вірите? – запитала я, намагаючись говорити твердо.

– Вірю, – просто сказав Солодовніков, – бо яка мати розповість у наш час доньці про таке минуле її батька.

– Що ж я повинна зробити, щоб мати змогу закінчити навчання?

– Нічого, – без вагань відповів Солодовніков. – Я не збираюся знайомити з інформацією про вашого батька керівництво училища. Звісно, вам краще було б вступити в комсомол. Та якщо ні… Можу пообіцяти, що, поки я працюю в органах, вам нічого не загрожуватиме.

– І чим же викликана така довіра до мене, товаришу Солодовніков? – запитала я, вже наперед знаючи відповідь.

– Ви мені дуже сподобались, Марійко, – трохи зніяковіло, однак щиро відповів чоловік. – Ви красива дівчина і, впевнений, чудова людина. Я був би щасливий мати таку… такого друга.

– Дружба – це дуже відповідально, – несподівано для самої себе відповіла я. – Одного бажання тут мало.