– Ах, так, аналіз! – з іронією вимовила Ольга і нахмурилась. – А з чого це ти раптом почав її розшукувати? Мене хотів потішити? Так ось, братику, запам’ятай: мені ніхто не потрібний, мені потрібний мій син! Мені потрібний мій Рома!

– Я нікого не шукав, це Тетяна прислала людину.

– Тетяна? Ти ба, скільки років не показувалась, і ось на, маєш! Хитра сучка, вся в маму. Їй, звичайно ж, гроші потрібні?

– Ні, їй не потрібні гроші, вона сама достатньо заробляє. Вона, бач, смертельно хвора, ось і вирішила знайти нас… для сина.

– А що з нею?

– Пухлина в мозку.

– Та-а-а… – кивнула Ольга. – Це не лікується. І що, вона стверджує, що цей її… як його звати?

– Дмитро.

– Що цей Дмитро – Романів син?

– Я взяв кров Романа і волосся Дмитра, все зійшлось на дев’яносто дев’ять відсотків, і ще купа дев’яток після коми. Аналіз деенка!

Очі брата і сестри зустрілись, і настала тиша. Ольга перша порушила мовчанку:

– Так скільки йому років?

– Двадцять один рік і один місяць.

– Збігається, – сказала вона після недовгої паузи. – Де він живе?

– У Харкові.

– У тебе?

– Ні, у своїй квартирі.

– Ну, і як ви познайомились?

– Ніяк. Я ще з ним не говорив.

– Не говорив? Чому?

– Я хотів упевнитись. Ось, зранку отримав. – Тік простягнув сестрі конверти з червоним і синім надписами.

– Що це?

– Висновки за аналізами.

Сестра махнула рукою:

– Я не хочу читати.

– Не хочеш – не треба, – сказав Караваєв і запхав конверти до кишені.

– Він схожий на Романа? – запитала Ольга, відвернувшись.

– Так, дуже. – Тік усміхнувся. – Навіть ходить, як Роман. А особливо тут схожий. – Він провів рукою по щоці і підборідді. – Усмішка така ж, вуха трошки стирчать. – Він знову усміхнувся, згадавши налякане обличчя хлопця. – Очі великі. Високий, стрункий… Симпатичний.

– І що, він заробляє цим? – гидливо запитала Оля, кинувши погляд на картини.

– Зараз він закінчує Академію дизайну і мистецтв. І, скажу тобі, він дійсно заробляє цим.

– Його мати заміжня?

– Ні.

– Отже, його прізвище Зорін?

– Ні, Ладний.

– А чому це раптом інше прізвище?

Тік знизав плечима:

– Тетяна змінила. Навіщо – не знаю, можливо, щоб гарніше було.

– А по-батькові він…

– Романович, звичайно ж.

– Романович, – повторила сестра і замовкла.

Караваєв теж мовчав.

– Васю, що мені робити? – тихо запитала вона після тривалої паузи. – Як жити далі?

– Ось це вже інша розмова. – Він узяв сестру за руку. – Покладись у всьому на мене, і все буде добре. Раніше ж усе було добре, правда? – Тік підійшов до дивана. – Відвези картини Роману, нехай у нього повисять.

– А навіщо вони Романові?

– Роби те, що кажу!

– Мені не дозволять.

– Ще як дозволять, – заперечив Тік. – Дам знати цьому недоростку… Олександру Гавриловичу, він мені не відмовить.

– Відмовить!

– Олю, перестань мене сердити. Роби те, що я кажу.

– Ти мучиш мене!

– Я?! – несказанно здивувався Тік. – Ти бігаєш по подружках і по магазинах, а я все тримаю під контролем! Не твій чоловік, а я!

Ольга похилилась:

– Андрій уже знає про Дмитра?

– Поки знаємо тільки ми з тобою і Жора, але він не свій.

– І Танька.

– Ну, вона знає, від кого завагітніла.

– Твоя Танька спала зі всім містом.

– Олю, давай про неї або добре, або ніяк.

Сестра підійшла до вікна і витягнула цигарку. Тік подумав і не заборонив їй курити.

– Васю, – сказала вона після кількох затяжок, – я не хочу бачити того хлопця.

– Не розумію. Він міг би зменшити твій біль.

– Ніхто цього не зробить, – тихо сказала Оля і кинула недокурену цигарку у вікно. – Тобі він теж не потрібний, це примха.

– Ні, це не примха. Від Дмитра я не відмовлюсь, доля змилувалась наді мною під кінець життя. Тепер я маю про кого піклуватись.

– Тобі мало Насті? – іронічно зауважила сестра.

– Настя мені не донька.

– Звісно, вона тобі за онуку буде. – Оля зачинила вікно. – Сьогодні зранку був консиліум. – Вона провела рукою по чолі.

– Це вже дванадцятий?

– Так, – вона зітхнула.

– І що на цей раз? Знову хочуть здихатись Романа?

– Не знаю, – махнула головою Ольга. – Я не дзвонила. Вони знову скажуть, що ми повинні, нарешті, прийняти рішення…

– Зараз я скажу їм своє рішення! – крикнув Тік і витягнув із кишені телефон. – Олександре Гавриловичу, доброго дня. Сестра сказала, що сьогодні був сходняк… е-е… тобто консиліум. Так ось, плювати я на нього хотів. Я вам плачу, щоб ви не розмірковували, а діяли! Шукайте спеціалістів по всій планеті, на Місяці можете шукати, на Марсі, але якщо Роман не встане, то зляжете ви! – Караваєв потрусив кулаком. – Маю надію, ви мене зрозуміли?

– Василю Максимовичу, я розумію ваші емоції, але погрожувати мені не варто.

– Я не погрожую, я попереджаю.

– Василю Максимовичу, вислухайте мене уважно. Ми спілкувались із німецькими і швейцарськими колегами, вони вважають…

– Плювати мені на те, що вони там вважають. Шукайте інших!

– Василю Максимовичу, дайте договорити. Ми консультуємось із найкращими спеціалістами по всьому світу. Минув рік, а покращень немає…

– Це означає, що ви погані спеціалісти!

– Дайте договорити!

Тік чмихнув і промовчав.

– Ви слухаєте мене? – запитав лікар.

– Так, я вас уважно слухаю.

– У вашому місті, в Харкові, працює лікар, який спеціалізується на апаллічному синдромі, й він розробив свою методику…

– То якого біса ви тільки зараз про це говорите? Не хотіли втратити хорошого клієнта?!

– Хворий – не клієнт, і гроші тут ні до чого.

– Так я вам і повірив!

– Та почекайте!

Тік видихнув:

– Нехай… вибачте…

– Його прізвище Табачний. Ми співпрацюємо, і тільки зараз можемо сказати, що він отримує хороші результати.

– Тоді нехай він лікує Романа.

– Справа в тому, що для цього пацієнта треба перевезти в Харків.

– Раз треба – значить треба!

– Приїдьте – обговоримо.

– Добре, зараз буду.

Караваєв забрав телефон і повернувся до сестри:

– Олю, він каже, що Романа треба перевезти в Харків, там його можуть вилікувати. Поїхали до Олександра Гавриловича.

Оля не відповіла і підійшла до фарфорових статуеток.

– Ти що, оглухла? Поїхали!

– Можеш узяти мою машину, я не поїду. – Вона переставила дві статуетки. – Кого тільки не привозили до нього! Дарма ти метушишся, вже нічого не змінити.

– Дурна ти, Олю! – сказав Тік і вийшов у коридор. – Жоро, ми їдемо! – крикнув він і зняв з вішака свій плащ.

Жора вибіг із кухні з набитим ротом і почав узуватися.

– Поїдемо на Олиному авто, – сказав Тік, одягнувши плащ.

– Вона точно скоро помре? – почув він голос сестри і повернувся.

– Я не пророк.

З кухні вийшла покоївка:

– Василю Максимовичу, а вечеря?

– Потім. – Караваєв відчинив вхідні двері. – Жоро, забери картини, в папір не загортай, немає часу. А ти чекай нас, – сказав він Олі й вийшов з квартири.

* * *

– Що це? – здивовано запитав лікар, дивлячись на картини.

– А ви що, не бачите? – запитанням на запитання відповів Караваєв.

– Навіщо вони?

– Щоб Роман дивився і радів.

– Але…

– Ніяких «але». Вони висітимуть тут. – Тік показав на стіну.

– Але ви ж повезете його в Харків.

– Так, повеземо, але не цієї миті?

– Ні, звичайно, – знітився Олександр Гаврилович. – Нам треба щонайменше три дні для того, щоб підготувати пацієнта.

– Ну, ось, три дні він буде дивитись на них.

– Дивно…

Тік підійшов до лікаря і, дивлячись на нього зверху вниз, повільно промовив:

– Ви вірите в… – Караваєв затнувся і махнув рукою. – Ну… в існування душі?

– Це делікатна тема.

– Ясно. – Караваєв склав руки на грудях. – Знаєте, коли стається біда, це питання перестає бути делікатним.

– Добре, – лікар звів обидві руки, – я здаюся. Ми повісимо ваші картинки.

– Це не картинки, це картини художника Дмитра Романовича Лад… Караваєва! Мого онука! Ось так!

Спостерігаючи за лікарем, що схилився над моніторами біля Романової голови, Караваєв узяв телефон. Оля не відповіла на дзвінок.

– Ну і навіщо людині мобільний? – пробурмотів він і знову натиснув кнопку виклику. – Передай Ользі Максимівні, що я їду додому, – сказав він, почувши голос служниці. – Будемо вечеряти.

– Ольга Максимівна пішла.

– Давно?

– Одразу після того, як ви поїхали.

– Ось неслухняна баба, – пробурмотів Тік і заховав телефон у кишеню. – Отже, так, шановний, – звернувся він до лікаря, – готуйте Романа, а мені дайте координати цього, як його, Тютюнника чи як там його?

– Табачного.

– От-от.

Караваєв поїхав тільки після того, як картини повісили на стіни.

– Я вийду біля Паніковського, – сказав він Жорі, – а ти швиденько віджени машину до сестри.

– Швиденько? А якщо затори?

– Вона живе за рогом!

– Не за рогом, а на Хмельницького, – пробурмотів Жора.

Тік узяв телефон, щоб повідомити сестрі, що Жора зараз прийде, але Оля знову не відповіла. Не відповідала вона і з домашнього телефону.

– Знову пішла шопінгом лікуватись! Жоро, зупини машину біля гаража і одразу сюди. Погамаємо – і в Харків, нам тут більше немає чого ловити.

Вже в аеропорту Тік урешті додзвонився до сестри.

– Але, ти, блін, сердечна мамашо! Я їй кажу, сина можу вилікувати, а вона шасть – і в магазини! Чому не відповідаєш на дзвінки? Отже, так: зв’яжешся з тим Олександром Гавриловичем, і коли він скаже, везеш Романа в Харків! Ясно?

– Ти впевнений, що…

– Та замовкни вже, дурна жінко! Чекаю вас у Харкові!

Розділ 9

Караваєв потягнувся і прислухався до хрускоту в плечі.

– Треба було на ніч залишитись у Києві, – поскаржився він, обережно підвівшись із ліжка.

Одягнув халат і пішов у їдальню. Жора, поголений, одягнений і в краватці, лежав на дивані. Побачивши Тіка, він швидко підвівся.

– Доброго ранку, Василю Максимовичу!

– Уже не ранок, а пів на дванадцяту.

– Як це вже не ранок? – заперечив Жора. – У Великій Британії до полудня заведено казати «доброго ранку».

– Ти що, у Великій Британії? Ти в Харкові, у Сокольниках, – мляво промовив Тік, чухаючи щетину.

Двері відчинились, і зайшла заспана Настя.

– Уже прокинулись? – запитала вона, позіхаючи.

– А що, не помітно? – усміхнувся Тік.

– Треба було заночувати в Києві, – дорікнула вона. – Якого біса так перенапружуватись? Тобі вже не двадцять п’ять років! Ти що, хочеш зробити мене молодою вдовою? – Вона насупила брови і суворо подивилась на Тіка.

– Я був зайнятий дуже важливою справою.

– Пообіцяй, що більше не повториться таке, пообіцяй, що лягатимеш спати одночасно з нормальними людьми і тваринками!

– Ти про себе? Я завжди готовий, – коротко сказав Караваєв.

– Ой, який ти нечемний, – вона поцілувала Тіка в чоло. – А ти чого дивишся? – накинулась вона на Жору. – Я тебе просила берегти його?

– Але я ж не можу заперечувати…

– Йому не можеш. Треба було подзвонити мені і доповісти! Я б не дозволила робити такі кінці за один день! Снідати будете?

Тік кивнув. Настя вийшла і гримнула дверима.

– Чого либишся? – запитав Тік у Жори.

Обличчя Жори одразу закам’яніло.

– Я? Нічого.

Жора не витримав і пирснув у кулак.

– Гріх сміятися над закоханим старим дурнем, – без злості мовив Тік.

– Ви зовсім не старий!

– Це правда, я ще доживу до того дня, коли ти попадешся на гачок ось такій… Я тоді тобі все нагадаю. Ти вже гамав?

– Так, – відповів Жора і подивився на годинник. – Але це було давно. Вже час перекусити що-небудь.