– Добре. Перекусимо, а потім в академію. Почекаємо, коли в хлопця закінчаться пари.

Допиваючи каву, Тік знову подзвонив сестрі. Вона не відповіла.

* * *

– Доброго дня. – Тарас Олегович одною рукою пересунув стілець ближче до ліжка і сів. – Ми отримали результати стереотаксичної біопсії і одразу зібрали консиліум. Більше чекати не можна. Ми прийняли рішення про радіохірургічне втручання.

– Це допоможе? – запитала Таня.

Лікар зітхнув:

– Ви просили казати вам правду. Так ось – цього ніхто не знає. Антибіотики, які використовуються для лікування пневмонії…

– До біса ваші пояснення! Коли операція?

– Післязавтра.

– Як післязавтра? А запалення?

– Я ж сказав: немає часу чекати. Я запросив оперувати професора Шустова з інституту онкології, він має час тільки післязавтра, сьомого травня.

Таня розгубилась:

– У мене ще… мені треба… Давайте відкладемо.

– Знову ви за своє! – люто крикнув лікар. – Уже відкладали, як могли! Досить!

– Мені треба побути наодинці, – сказала Таня.

Тарас Олегович поставив стілець на місце.

– Я скажу, щоб вам укололи заспокійливе, ви зможете відпочити. А завтра вас підготують до операції.

Щойно Тарас Олегович вийшов, Таня відкинула ковдру і сіла. Здавалось, що замість легень у неї в грудях була колюча зім’ята фольга, настільки боляче було дихати. Намагаючись заспокоїтись, вона дивилась на свої сухі руки, не розуміючи, що це її руки. І гострі коліна, що були вкриті зморщеною шкірою. Все тіло було якимось нереальним і чужим.

Таня висунула шухляду і взяла свій паспорт. Вона довго дивилась на фото і на дату народження і думала про те, що їй ніколи не виповниться сорок років. А залишилось лише три місяці. І ще вона подумала про те, що ніколи не святкувала день народження. Точніше, її розучили його святкувати.

Вона добре пам’ятала, коли це сталось.

* * *

Уранці дідусь погодував її та сказав, що сьогодні їй виповниться п’ять років, що це її перший ювілей. «А коли буде другий ювілей?» – запитала вона у дідуся, котрий прасував на кухонному столі її яскраву жовту сукню. «Через п’ять років, коли тобі виповниться десять, – відповів дідусь. – А тепер скажи мені, коли буде твій третій ювілей?» Таня вже вміла рахувати і без проблем відповіла на запитання. Усміхаючись, вони разом порахували до сотні. «Обіцяй, що ти завжди святкуватимеш свої ювілеї», – попросив дідусь, надягаючи не неї сукню. «Обіцяю», – весело сказала вона, і вони пішли до мами на роботу. Дорогою зайшли в магазин, і дідусь купив їй велику ляльку, про яку Таня мріяла ще взимку. Щаслива і горда, вона зайшла в кімнату, де працювала мама, і раптом мама схопила її за руку і потягнула в коридор. У коридорі вона почула, що її сукня погано попрасована, що дідусь неправильно зав’язав бант на голові, і що вона ганьбить маму перед людьми. Дорогою додому дідусь зажурився, що бабуся зранку пішла на базар, а він, старий пеньок, не вміє прасувати і зав’язувати банти. Вдома вже чекала бабуся з обідом і тортом. Вони з дідусем випили по чарочці червоного вина, а для Тані відкоркували пляшку лимонаду. Потім бабуся прибрала, а дідусь ліг на диван читати книжку. Таня вкладала ляльку спати, коли прийшла мама. На вулиці було вже темно. Вона дорікнула дідові, що той купив дуже дорогу ляльку, і теж пішла спати. Скоро бабуся померла, дідусь пішов слідом… І якось сталося, що більше в Тані не було днів народження. До тих пір, поки вона не почала працювати у видавництві. А який день народження на роботі? У всіх усмішка до вух, очі холодні, вітання завчені. Гидко.

* * *

Таня поклала паспорт назад до шухляди, узяла телефон і подзвонила Михайлові. Осока не відповідав, як і минулого тижня. Вона набрала номер його секретарки.

– Він знає, що я вже цілий тиждень йому дзвоню?

– Я казала, – відповіла секретарка.

– І що?!

– Тетяно, ну звідки я знаю, що в нього на думці?!

– Тоді передай йому, що він сволота!

– Добре, так і скажу.

Після цього Таня зателефонувала синові, але Дмитро теж не відповідав. Вона надіслала йому смс, де написала, щоб він негайно їй зателефонував, кинула телефон на ліжко і відчинила шафу. Хвилин за десять вона вийшла з палати. На щастя, в коридорі нікого не було. Вона повернула ліворуч, щоб оминути сестринський пост, і бічними сходами спустилась у напівпідвал. Таня добре знала всі виходи – коли лежала в лікарні вперше, вона, бувало, під час тихої години пробиралася до автостоянки, щоб хоч ненадовго забути про хворобу і проїхати вулицями Харкова. Або пройтися лісопарком, подивитись на щасливих і здорових людей. Вона не гуляла біля озера з пацієнтами клініки, тому що там навіть повітря було сповнене безвиході.

Таня вийшла з півпідвалу, обійшла будівлю і швидким кроком попрямувала до стоянки. Своє авто вона знайшла одразу.

* * *

Побачивши Дмитра, що вийшов з академії, Жора підвівся з лавки.

– Привіт, – сказав він, усміхаючись.

Дмитро сторожко поглянув на нього і відійшов убік.

– Як костюмчик? Хімчистка допомогла? – чемно запитав Жора.

– Що вам треба?

– Мені, – Жора тицьнув пальцем собі в груди, – нічого, але шанувальник твого таланту хоче побалакати з тобою.

– У мене багато шанувальників.

– Цей особливий, він купив усі твої картини.

– А, цей? – вигукнув Дмитро. – І про що він хоче поговорити?

– Слухай, хлопче, моя справа – довести тебе до автівки, а там усе дізнаєшся.

Хлопець озирнувся.

– Он та, чорна. – Жора показав рукою на «хаммер», у якому сидів Караваєв. – Пішли, він не любить чекати.

«Він ходить, як Роман», – подумав Тік, дивлячись, як підходив Дмитро з наплічником на спині, і послабив краватку.

Дверцята відчинилися, і він сів поряд. Декілька хвилин молодий і старий чоловіки вивчали один одного, і Тік знову задоволено зазначив, що хлопчик схожий на чоловіків їхнього роду.

– Доброго дня. – Він благодушно усміхнувся і простягнув руку. – Караваєв Василь Максимович.

– Доброго дня. – Дмитро потис руку. – Мені не треба розказувати, хто я, я так розумію?

– Не треба, Дмитре Романовичу, я тебе знаю.

Хлопець потер ніс:

– Отже, це ви купили мої картини. Дякую.

– Не варто, – махнув рукою Тік. – Ти в курсі, що твоя академія тебе обкрадає?

– Ви про що?

Тік витягнув із внутрішньої кишені піджака білий конверт:

– Це тобі за картини, вони чудові.

– Але ви вже заплатили!

– І ти вважаєш платою ті копійки, що отримав від альма-матер? Не треба так мілко плавати, синку. Ось… – Караваєв потрусив конвертом, – ось тут твої роботи по справжньому оцінені. Тримай, не встидайся, ти заробив.

Дмитро скупо усміхнувся, мовив «дякую» і заховав конверт у кишеню куртки.

Тік повернувся до нього впівоберта:

– Ти лівша?

– Так.

– Це добре. Я теж лівша, отже, ми в чомусь схожі. Ось що, Дмитре, маю до тебе важливу розмову.

– Хочете, щоб я намалював ваш портрет?

– Так, ти влучив. І саме зараз пропоную разом пообідати і обговорити діловий аспект питання.

– Ну, я не знаю…

– Ти зараз зайнятий?

– Та ні… Просто я не обідаю з замовниками.

– Дмитре. – Тік нахилив голову до плеча. – Я не пі… я не голубий і приставати до тебе не буду. Я хочу, щоб ти ще портрет моєї дружини намалював, і вона зараз вдома, чекає нас на обід.

– А де ви живете?

– У Сокольниках.

Дмитро подивився на годинник:

– Ну, якщо не довго…

– Не люблю, коли дивляться на годинник, – зморщився Тік. – Твою відповідь можна зараховувати, як згоду?

Хлопець кивнув.

– Жоро, поїхали, – сказав Тік і відкинувся на спинку сидіння.

– Зачекайте, мені треба подзвонити… моїй дівчині.

– Дзвони.

– Але я вийду.

За хвилину Дмитро знову сів до авто.

– Ну, то як? Відпустила тебе? – з іронією поцікавився Тік.

– Ми одне одного на повідку не тримаємо, – відповів хлопець. – Я просто попередив її.

– Не тримаєте, кажеш? – усміхнувся Караваєв. – Ну-ну…

* * *

Вдома сина не було, на жоден із дзвінків він не відповів. Таня надіслала ще одне смс, вийшла з під’їзду і сіла в авто. Шкіра під перукою засвербіла. Таня зняла перуку і почала чухати їжачок нігтями.

Телефон, що лежав на сидінні, засвітився.

– Привіт, ма. Давай швидко, я занятий.

– Швидко не вийде, мені треба тебе побачити.

– Я зайнятий, звільнюсь пізно. Можу завтра.

– Завтра я не можу, мене будуть готувати до операції.

– Якої операції?

– Будуть видаляти пухлину з голови.

– Пухлину?! Чому ти мені нічого не сказала?

– Я намагалась, але ти не відповідав на мої смс та дзвінки.

– Та я ж навіть не здогадувався! Чому ти не написала: «У мене хвороба»?

– Не вважала за потрібне.

– Не вважала за потрібне?! Я ж твій син!

– Так, син… Але так сталося, що я не потрібна тобі.

– Не потрібна?! А кому ж ти тоді потрібна? – виправдовувався Дмитро. – Мамо, слухай, я… – Він затнувся. – Я хочу сказати, що зараз все по-іншому. Ти повинна довіряти мені… Чуєш?

Що відповісти? Так, вона чула його. Але чи зможе тепер довіритися? Це ж так важко… Важко тому, що боїться наразитися на його байдужість. Таня чула у слухавці дихання сина, і її обгортало дивне, приголомшливе відчуття. Це була не безнадія, не безвихідь, це було смирення. Раніше вона думала, що смирення – для слабких, але зараз вона розуміла: щоб бути смиренною, треба бути сильною. Раптом вона зрозуміла, що слова вже нічого не змінять. Нічого. Він має рацію – вона збудувала між ними стіну. Саме таку, яка постала між нею і матір’ю.

* * *

Тані було дев’ять, коли вона довірилась мамі. Вона сказала, що вітчим обіймає її.

– І що? Він твій батько!

– Він обіймає не так, як тато. Будь ласка, скажи йому, щоб він так не робив!

У відповідь мама замахнулась і вдарила Таню по обличчю – це був не ляпас, це був удар. За півтори години мама вже була п’яна як чіп. Зранку Таня пішла в туалет, і раптом побачила нерухому маму в коридорі на підлозі в калюжі крові – кров маленьким потічком текла у неї з рота. Мама схлипувала і здригалася, її очі були нерухомі. Таня в паніці зателефонувала вітчиму, а після цього намочила рушник і кинулась витирати кров з обличчя мами. Саме з обличчя, а не з шиї, плечей, рук. Вона не помітила, як у коридор зайшли, і продовжувала витирати. Її попросили відійти, але вона дуже хотіла, щоб мама була чистою. Але кров вже підсохла біля волосся за вухом. Таня побігла у ванну, щоб знову намочити рушник, але більше її до мами не пустили. Коли маму забрали, Таня довго мила підлогу, їй постійно здавалось, що у квартирі пахне кров’ю. Зранку вона прийшла в лікарню, і їй сказали, що в мами розірвалась якась судина, і кров потекла в шлунок.

Вітчим не розмовляв із Тетяною, тільки сказав, що це все через неї, і мама не хоче її бачити, але через два дні вона не стерпіла і пішла в лікарню. Їй дозволили зайти в палату і сказали, що мама ще слаба, що вона весь час спить і що Таня може просто посидіти біля неї.

Таня невпевнено зайшла і зупинилась біля ліжка. Вона дивилась на сплячу жінку і не вірила, що це її мама – такою безпорадною і рідною вона була в ці хвилини. Таня доторкнулась до її руки, і мама не забрала руку, Таня погладила її волосся, і мама не кинула на неї погляд, переповнений гніву. Вперше в житті вона перестала боятися свою маму. І раптом зрозуміла, що мама може померти, і вона ніколи не розповість їй про те, як любить її і сумує за тією мамою, якою вона була колись. Про те, як вона маленькою лежала біля сплячої мами і вдихала повітря, яке вона випускала, як чекала її кожного вечора, як насолоджувалась її красою. Про те, як рахувала дні до маминого приїзду з відпустки, як чекала автобус, який привезе маму, як не відпускала її руку, бо боялась, що вона знову поїде. Як була чемною і вчилась на самі п’ятірки, тільки щоб потішити маму. Вона не розповість, що один мамин малюнок ще досі лежить у її столі – чорно-білий, зроблений невмілою рукою, але для Тетяни він буй найкращим у всьому світі.

– Мамусю, я люблю тебе, будь ласка, не вмирай, – сказала Таня і погладила мамину руку.

І мама розплющила повіки. Затамувавши подих, Таня дивилась, як до неї повертається свідомість. Але замість любові в очах мами виростала і міцніла непроникна та прозора стіна, повністю просякнута нелюбов’ю. Скільки разів Таня наштовхувалась лобом на цю кляту стіну! Скільки разів душа розривалась на шматки від відчаю. А одного разу вона побачила таку ж стіну у фільмі «Вій»: між Хомою та мертвою панночкою. Хома сам зробив цю стіну, намалювавши крейдою коло на підлозі. І зрозуміла – стіна насправді є, бо мама сама її створює.