* * *

Побачивши машину Осоки біля під’їзду його будинку, Таня вилаялась і витерла з чола краплі поту. Ставши на тверді ноги, вона гримнула дверцятами авто і попрямувала до ґанку. Подолавши чотири сходинки, Таня хотіла натиснути номер квартири на пульті охорони, але двері відчинились, і на неї мало не налетів маленький собачка. За собакою вибігла дівчинка.

Тримаючись за поручні, Таня дійшла до ліфта. У дзеркалі на стіні кабіни вона побачила своє відображення і відвернулась – її жахливий вигляд не рятувала навіть яскрава помада.

Таня подзвонила у квартиру Осоки, але їй не відчинили, і тоді вона почала гримати кулаком.

– Михайле, відчини, – крикнула вона, але це був не крик, а скрипучий шепіт, що викликав кашель.

Таня думала, що виплюне легені, коли двері відчинила Софія.

– Тетяна? Боже! Що з тобою?! – Вона підхопила Таню під лікті та затягнула до квартири.

– Де твій чоловік? – запитала Таня.

– Михайле! – гримнула Софія. – Допоможи мені!

Осока вийшов із кімнати:

– Ладна? Звідки? – На його обличчі гуляла дурнувата усмішка.

– Допоможи мені! – сказала Софія. – Ти що, не бачиш, їй зле! Таню, ходімо в кімнату, на диван, ляжеш.

– Ні, мені не можна лягати. – Таня сіла на диван. – Мені треба їхати. – Вона знову закашляла.

– Можна чаю… гарячого… солодкого? – Вона заплющила очі.

«Головне – не лягати», – подумала вона, але слабкість затягувала її в теплу легку безодню.

– Агов! Таню, твій чай, – почула вона Софіїн голос.

– Тобі допомогти? – Тримаючи горня, Софія сіла поряд.

– Дякую, я сама.

Гарячий напій полегшив біль.

– Михайле, мені треба адресу Караваєва, – сказала Таня, віддавши горня Софії.

Осока витягнув губи рурочкою і схрестив руки на грудях.

– Мені потрібна адреса! – повторила Таня.

Осока захитався на п’ятах:

– Я не маю адреси.

– Тоді скажи, де його дім. Ти ж був там!

Осока захитав головою:

– Я дав слово.

– Кому?

– Караваєву. Я пообіцяв чекати його дзвінка.

– Чекати дзвінка? А якщо він ніколи не зателефонує? Що тоді?

– Тетяно. – Він покірно скинув руки. – Я зробив усе, про що ти просила, навіть більше. Я знайшов родича твого Романа, я дав йому твій телефон і більше я нічим допомогти не можу. Я шкодую, що вплутався в цю брудну історію, мені треба було відвалити, тільки-но я вийшов від цього бандита! Ти хоч знаєш, хто він такий?

– Так, я мала час дізнатися, але в Інтернеті немає його адреси. Михайле, де він живе?

Осока підійшов до дверей і зупинився.

– Розмову закінчено, – сказав він, стоячи спиною до Тані. – Знаєш, мені ще жити в цьому місті, а Караваєв – людина небезпечна.

– Отже, мені тут не жити? Так? Мій син зараз у Караваєва, а я нічого про це не знаю. Мені ніхто не телефонував, немов мене взагалі не існує. Я не розумію, що відбувається! Про що ви говорили з Караваєвим?

– Я пообіцяв, – кинув Осока через плече.

– Ти чого повторюєш, як папуга! Про що ви говорили? Ти дізнався, де Роман?

Михайло повернув до неї здивоване обличчя:

– Ти що, не розумієш? Я дав слово.

– Дай номер його телефону.

– У мене немає його номеру.

– Ти брешеш!

– По-перше, я не брешу, а по-друге, таким тоном зі мною не треба розмовляти. Ти не уявляєш, в яку історію мене втягнула!

– Так розкажи!

– Ні, дорогенька, я нічого тобі не скажу. Все! До побачення!

– А як щодо ешафота? Може, збігаєш хоч раз у житті?

Михайло зблиснув очима і вийшов.

Софія мовчала, понуривши погляд у порожнє горня.

– Навіщо ти брехала мені, що його немає вдома?

Софія витягнула губи в рурочку, так само як її чоловік, і промовчала.

Зібравши в кулак останні сили, Таня вийшла з кімнати. Осока стояв у передпокої.

– Він живе в Сокольниках, в’їзд за заправкою, – сказав він. – Якщо запитає, хто сказав адресу, не здавай мене! Скажи, що все місто знає, де він живе.

* * *

Тік перестав ходити кімнатою і зупинився навпроти хлопця:

– Ось, тепер ти хоч щось знаєш про свою родину.

– Василю Максимовичу, ви нічого не сказали про мого батька. Де він?

Тік схрестив руки на грудях і продовжив міряти кроками кімнату.

– Чому ви мовчите? – запитав Дмитро, тремтячим голосом.

Караваєв не відповів, тільки притис руку до щоки, що сіпалась.

– Що ви приховуєте від мене? Мій батько не хоче мене знати? – Його голос зривався на фальцет.

– Він дуже хоче тебе бачити, – відповів Тік і зупинився.

– Тоді чому його немає тут?

– Тому що все відбулося дуже швидко. Щойно підтвердилось, що ти Романів син. Я навіть не знав, що Роман знався з твоєю мамою, не знав, що ти народився. Не хвилюйся, твій батько скоро приїде.

Дмитро похитав головою:

– Сумніваюсь.

– Чому?

– Тому що він ніколи не шукав мене. Я йому не потрібний, у нього, напевно, є сім’я, діти, я йому як кістка в горлі.

– По-перше, у твого батька немає ані сім’ї, ані дітей, а по-друге, знайти тебе не було жодної можливості – твоя мама змінила прізвище.

– Змінила? Вона мені не казала про це.

– Не хотіла.

– Навіщо вона це зробила?

– Запитай у неї.

– А яке в неї було прізвище?

– Зоріна. Це дівоче прізвище, а по батькові ти Демиденко.

– Демиденко? – Дмитро насупився. – Василю Максимовичу, все так несподівано. Вибачте, мушу йти, мені треба побачити маму… Вибачте.

Він узяв наплічник.

– Я не хочу, щоб ти йшов, – сказав Тік, забравши долоню з щоки. – Ось… я нервую. Ми так і не пообідали… Але ти маєш рацію, ти мусиш побачити маму. – Він запхав руку до кишені. – Ось тобі моя візитка, подзвониш мені, я чекатиму.

– Добре, я подзвоню.

Тік розвів руки і усміхнувся:

– Може, обіймеш мене?

Декілька секунд Дмитро дивився йому в очі, а потім рвучко обійняв його і прошепотів:

– Я… я зателефоную, – і звільнився з міцних обіймів Тіка.

– Жора тебе відвезе.

– Не треба, я сам, тут недалеко.

– У нашому селищі пішки не ходять, – сказав Караваєв, – можна втрапити у халепу.

* * *

Під’їжджаючи до шлагбаума, Таня зателефонувала сину.

– Мамо, я зараз приїду до тебе, – сказав він. – Ти в Помірках?

– Ні, я стою на в’їзді в Сокольники. А ти ще в Караваєва?

– Так.

– Це добре, – зраділа Таня. – Скажи йому, що я приїхала.

– Василю Максимовичу, – сказав Дмитро, – мама тут, поряд.

– Де?

– Вона стоїть… Мамо, де ти стоїш?

– Біля шлагбаума, біля заправки, – відповіла Тетяна. – Дай телефон Караваєву.

– Тетяно, я ж сказав, що зателефоную вам, – почула вона скрипучий голос. – Я своє слово тримаю.

– У мене немає часу чекати, – сказала Таня.

– Це ваші проблеми. Дмитра зараз привезуть до вас.

– Василю Максимовичу, я не розумію, чому ви відмовляєтесь поговорити зі мною? Що, ваша сім’я мене так ненавидить?

З обличчя хлопця Караваєв зрозумів, що він чує їхню розмову.

– Ви помиляєтесь, – відповів він.

– Помиляюсь? – вигукнула Таня. – Мені залишилось жити лічені години, а ви не можете поговорити зі мною?

– Ми можемо поговорити по телефону.

– Добре. Скажіть, де Роман?

– Він далеко.

– Дайте номер його телефону.

– Там немає роумінгу.

– Він що, на іншій планеті?

Тік не відповів.

– Ідіть до біса! – крикнула Таня. – Дайте телефон синові.

– Добре, дам, але хочу запитати: це редактор вам розказав, де я живу?

– Який редактор?

– Осока, який ще?!

– Нічого він мені не казав, він навіть на мої дзвінки не відповідає. А знайти вас не так уже й складно – ви особистість достатньо відома.

– Відповідь вичерпна, – сказав Тік і передав телефон Дмитрові.

– Мама, зачекай, я тобі передзвоню.

Хлопець вимкнув телефон і подивився на Караваєва.

– Чому ви не хочете побачитися з мамою?

– Розумієш, мій хлопчику, бувають обставини…

– Ні, не розумію. Не буває обставин, через які можна відмовляти хворій людині. Я не думав, що ви такий.

– Який?

– Безсердечний. Я йду. – Дмитро швидким кроком попрямував до дверей.

– Дмитре, стій! – крикнув Тік, але хлопець не обернувся.

Караваєв вибіг за ним у коридор:

– Зачекай, кажу! Добре, я зараз передзвоню, і маму пропустять сюди. Та зачекай ти! Дай слухавку!

Дмитро зупинився і віддав телефон. Тік одну руку тримав біля серця, а другою притискав телефон до вуха:

– Охорона? Караваєв турбує. Там біля вас жінка ще стоїть? Дмитре, яка у мами машина?

– Світло-сіра «інфініті».

– На світло-сірій «інфініті», – повторив Тік. – Пропустіть її… Треба зав’язувати з бухлом, – сказав він, скривившись.

* * *

Таня в’їхала на доріжку, і ворота за нею зачинилися.

Перед будинком красувався величезний фонтан.

«Десь я бачила щось схоже», – подумала вона, але не хотіла згадувати – будь-яке напруження посилювало біль у голові і наче вмикало маленький молоток, що гулко стукав по тімені.

З дверей будинку вискочив Дмитро, махнув їй рукою і збіг з ґанку. Таня зупинила авто. Син відчинив дверцята і подав їй руку. Спираючись на неї, Таня вийшла і побачила невисокого худого чоловіка, що спускався сходами.

Підійшовши ближче, він усміхнувся і простягнув руку:

– Караваєв. Радий познайомитись.

Таня потисла йому руку:

– Я теж рада.

– Запрошую до будинку. Ми саме збирались обідати.

– Я б хотіла поговорити і поїхати.

– Навіть не думайте! – вигукнув Караваєв. – Ми повинні сісти за сімейний стіл, ми з вами не чужі, нас об’єднує цей чудовий хлопець. – Одною рукою він обійняв Дмитра за плечі. – Що можу сказати? – Він подивився на зніченого онука. – Дуже дякую, що виростили такого красеня. Ну, прошу пройти до будинку, моя дружина… – Він осікся. – А ось і вона.

На порозі стояла молода жінка з великими очима і не в міру пухлими губами.

– Настю, познайомся, це Тетяна Ладна, мама нашого Димка.

Настя почала спускатися до них, й одразу ж з-за рогу будинку вискочив неголений худий чоловік:

– Васю! Ти здурів? Кого в хату кличеш? Звідки вона взялась? Я ж її…

Він не встиг закінчити речення, як квадратний чоловік, що вибіг за ним, затулив йому рот, взяв під пахви і поніс назад, за будинок.

Запанувала тиша. Тік притис долоню до щоки:

– Це мій родич, він п’яний. Він уже ловив «білку», і не один раз. Йому постійно ввижаються чудовиська і привиди. Ходімо в будинок.

Таня йшла поряд із сином і з холодним подивом помітила, що її настрій зовсім не змінився. Немов поряд ішла зовсім чужа людина, абсолютно їй байдужа. Вона деколи повертала голову і дивилась на Дмитра, але в її душі нічого не сколихнулось – немов душа замерзла, так і не дочекавшись тепла.

За обіднім столом усі мовчали, тільки було чути стукіт приборів і кроки прислужників, що приносили і забирали страви. І ось, за тривалий час, Таня сиділа за одним столом із сином, навпроти сидів дядько Романа – час радіти, але вона нічого не відчувала. Її це не злякало, тому що в холодній байдужості ховались правильність і закономірність усього, що відбувалось в її житті. У такі рідкісні моменти, коли життя дарувало можливість радіти, Таня перелякано оглядалась і скручувалась, немов їжак, виставляючи свої голки, мовби кажучи: «Це омана». Згадуючи найважливіші події, вона дивувалась, що вони ніколи не хвилювали її, вона приймала їх зі втомою столітнього мудреця. Навіть пісні, які вони з Романом слухали, під які танцювали, сьогодні були для неї переліком нот – душа вже не стискалась. І бажання бачити сина, стати його другом, повернути його любов було наче тупим і безнадійним.

Караваєв витягнув серветку з-за коміра сорочки і поклав на стіл:

– Як вам моя кухня?

– Дякую, смачно, – відповіла Таня.

– Я зрозумів це з вашого мовчання.

– Чай, каву? Кому що? – запитала Настя.