– Каву, – тихо відповів Дмитро. – Без цукру.

– Я б випила легкий зелений чай, – мовила Таня і подивилась на Караваєва. – Василю Максимовичу, мені треба з вами поговорити.

Караваєв нахмурився:

– Настю, принеси чай у мій кабінет. А мені, дорогенька, кави, півгорнятка і міцної.

– Тобі не можна, – заперечила Настя.

– Тоді чай, – покірно погодився Тік і вийшов з-за столу. – Міцний і у велике горня.

– Неміцний і в нормальне горня! – відрізала Настя і вийшла.

Караваєв щільно зачинив двері й запропонував Тетяні сісти. Він бачив, як вона вмощується, і його серце здригнулось – напевно, Катя була такою ж немічною і блідою в останні дні свого короткого життя. Караваєв махнув головою, відганяючи погані думки, і, повернувшись спиною до Тетяни, підійшов до вікна.

– Василю Максимовичу, – почув він слабкий голос, – дякую вам за все. Я щаслива, що ви прийняли Дмитра.

Тік повернувся до неї.

– І вам дякую, що знайшли мене, – сказав він, витримуючи зацікавлений погляд Тетяни. – Але ви не тому приїхали, щоб подякувати?

Таня кивнула і відвела погляд. Опершись руками в сидіння дивана, вона почала розгойдуватись туди-сюди. Караваєв подумав, що так роблять, коли хочуть приглушити біль.

– Вам недобре? – ввічливо запитав він.

– Так, мені зле, – відповіла вона. – Ви дійсно не маєте зв’язку з Романом? Це дуже важливо для мене. Ми бачились два тижні тому. – Таня сумно усміхнулась. – Я не встигла сказати йому про сина. Хоча… насправді я боялась сказати йому. А ви йому сказали?

– Я вже давно не розмовляв з Романом. І ось що я вам скажу: ви кажете неправду, що бачили Рому. Я не Осока, йому ви можете вішати на вуха все, що завгодно, а зі мною ці штуки не пройдуть.

З кожним словом Караваєва руки Тетяни тремтіли дедалі більше.

– Романа не було в Градні, – сказав Тік, вистрілюючи кожне слово, і замовк.

Таня витерла сльози:

– Це неправда, я бачила його, обіймала… це неправда!

– Це правда, – знову вистрілив Тік.

– Це неправда! – з надривом у голосі викрикнула Таня і незграбно підвелась із дивана. – Це ви брешете! Чому? Я прошу зовсім мало, я хочу почути його голос – і все! – Вона затнулась. – А може… – Її обличчя витягнулось. – Із ним щось трапилось?! Кажіть мені!

– Більше я нічого сказати не можу.

– Василю Максимовичу, я кохаю його, я хочу його побачити!

– Це неможливо.

– Чому?! – Таня намагалась зазирнути йому в очі, але Тік заховав погляд. – Що ви приховуєте від мене? Та скажіть, нарешті! Ви думаєте, я не знаю, хто наскочив на мене на ґанку? Це Романів батько! – Вона притисла пальці до скронь. – Ви всі ненавидите мене. – Вона опустила руки. – І Дмитра ви також ненавидите! Яка ж я дурна! Я зараз же забираю сина! – Вона рішуче попрямувала до дверей.

– Стійте! – крикнув Караваєв. – Тетяно, плюньте на Романових батьків, Дмитро буде жити зі мною після… – Він хотів сказати «після вашої смерті», але вчасно замовк.

– З вами? А чому не з батьком?

– Тетяно, давайте не зараз. – Щока Караваєва почала смикатись. – Зараз я прошу не налаштовувати сина проти мене, будь ласка. У мене немає дітей, і я зроблю для нього все, що зможу. За цих кілька днів він став для мене… рідним.

Таня мовчки ковзнула поглядом по кімнаті. Кілька хвилин вона дивилась кудись крізь голову Тіка, а потім здригнулась і, немов прокинувшись, попрямувала до скляної шафи з колекцією.

– Я знаю цю рушницю. – Вона тицьнула пальцем в екземпляр, приклад якого був оздоблений карбованим візерунком. – Я бачила її в Градні, вона висіла на плечі чоловіка… ось цього чоловіка! – Вона показала на фото на стіні поряд із шафою. – Ось! – радісно вигукнула вона. – Спитайте в нього, він показав мені будинок Максима Роя. Так, це точно він, з ним ще була колі, з темними підпалинами.

– Цього не може бути. Цей чоловік і є Максим Рій, мій батько. Він помер п’ять років тому.

Таня похитнулась. Тік устиг підхопити її та підвів до дивана.

– Тетяно, я розумію… Пухлина в голові – справа серйозна: різні там ґлюки, голоси. Я одного разу так накурився, що бігав за деревами, а вони наче з води були зроблені, ось такі були ґлюки.

– Відведіть мене до авто… – Таня ледве вимовляла слова. – Мені треба в лікарню… Мене будуть шукати…

– У такому стані не можна за кермо. Жора вас відвезе.

Таня відкинулась на спинку дивана і нерухомим поглядом втупилась у стелю… Тік вибіг із кабінету і закричав:

– Жоро, сюди!

Той прибіг майже миттєво. За ним і Дмитро.

– Що з мамою? – запитав він.

– Шо-шо! Хвора вона, ось і все! Давайте її в «хаммер». Жора, відвезеш її в лікарню.

– Я теж поїду, – тремтячим голосом сказав Дмитро.

– Добре, і я з вами, щоб там проблем не було.

По дорозі до авто Таня зовсім обм’якла і повисла на руках у Жори.

– Шефе, здається, вона того…

– Мамо! – закричав Дмитро і схопив її за руку.

Але Таня не реагувала, хоча очі досі були розплющені.

Тік узяв її за зап’ястя, намацав пульс:

– Здається, все нормально.

– Вона знепритомніла? – налякано запитав син.

– Не думаю, вона б очі заплющила.

– Шефе, вона тримається за мене, – сказав Жора. – Отже, притомна.

– Швидко в лікарню! – Тік відчинив двері «хаммера».

Йому було справді шкода Таню.

Розділ 10

Медсестра вийшла з палати і зиркнула на Караваєва та Дмитра:

– Ви її родичі?

– Це моя мама, – сказав Дмитро.

– Отож, схожий…

– А я його дід, – сказав Тік.

– Що з мамою?

– Зараз прийде її лікар, він усе вам розкаже. А поки що можете посидіти в холі.

Дивлячись на двері палати, Дмитро вагався.

– Пішли, – сказав Тік. – Чого тут стояти?

– Я хочу її бачити.

– І що? Вона ж нічого не розуміє зараз.

– Я хочу її бачити. – Із цими словами хлопець пішов до палати.

Медсестра спробувала зупинити його, але він відхилився і відчинив двері.

– Мамо, – мовив Дмитро, зупинившись біля ліжка, – вибач мені, будь ласка. Я не хочу, щоб ти помирала. – Хлопець повернувся до медсестри. – Якщо їй потрібна кров, візьміть мою, в мене така ж група. Або якщо ще щось потрібно, скажіть. – Він узяв Таню за руку. – Мамо, вибач мені.

Караваєв підійшов до нього:

– Дмитре, пішли.

Медсестра потопталась на місці, сказала, що дає їм п’ять хвилин, і зникла.

Дмитро мовчки дивився на нерухоме мамине обличчя, а потім почав говорити. Він говорив про горобчика із синьою плямкою, який прилітав на їхню лоджію, про те, як мама питала: «Він справді має синю плямку?» – «Так, – відповідав він, – немов його хтось синькою вимазав. Я обов’язково тобі його покажу. Горобці дуже цікаві істоти, вони мають свою мову. Вони сидять мовчки, допоки хтось із них щось не скаже, і тоді вся зграя здіймає неймовірний гамір». Він так і не показав горобця мамі.

Дмитро розповідав про свою дівчину, про те, що сумує за мамою, за її картопляними вулканчиками, дзвінкому сміху і оптимізму. Що вона добра і хороша, і що він більше ніколи не буде таким, яким був, завжди відповідатиме на її дзвінки і двічі на тиждень приходитиме в гості, а у вихідні вони обов’язково будуть гуляти.

– Вибач мені, мамо, – сказав він. – Я люблю тебе.

– Вона не чує, – сказав схвильований Тік.

Він десь читав, що творчі особистості легко божеволіють, і найменше хотів, щоб це сталось з Дмитром.

– Ні, вона все чує і бачить, – спокійно заперечив хлопець.

– Як на мене, нам треба додому, – обережно зауважив Тік.

Дмитро махнув головою. І тут в палату зайшли лікар і два санітари.

– Доброго дня, – сказав Тарас Олегович. – Я Тетянин лікар. – Він стримано усміхнувся. – Бачу, ви знайшли втікачку. А ви, напевно, Дмитро?

Хлопець кивнув.

– Ну, шановні, я мушу забрати хвору, – сказав Тарас Олегович.

– Куди?! – вигукнув Дмитро. – На операцію?

– Ні, спочатку треба зробити певні обстеження.

Санітари посунули ліжко і повезли до виходу. Караваєв відійшов.

– Ви їй не зашкодите? – спитав Дмитро.

Лікар запхав руки в кишені халату:

– Ніхто не міг зашкодити вашій мамі більше, аніж вона сама.

– Можна, я залишусь в палаті? Я чекатиму на неї…

– Дмитре. – Тарас Олегович узяв його за плече. – Я добре розумію ваші почуття, але дозволити не можу. Ось моя візитка. Зателефонуйте мені післязавтра зранку.

– А завтра? Чому не можна завтра?

– Завтра вашу маму будуть готувати до складної операції, і я не матиму новин для вас. Тому потерпіть трішки.

– Коли розпочнеться операція?

– Об одинадцятій ранку.

– Скільки часу триватиме?

– Важко сказати. Не менше трьох годин.

– Отже, можна прийти о другій?

– Так, не раніше.

Коли вони вийшли з лікарні, Караваєв запитав:

– Дмитре, ти вмієш водити авто?

– Так.

– Жоро, нехай Дмитро сяде за кермо, – сказав Тік, підійшовши до «хаммера».

Жора кинув цигарку на землю:

– Ваша воля. А права в нього є?

– Його права – це я, – відповів Караваєв. – Димко, сідай за кермо. Ця тачка нічим не відрізняється від інших, окрім габаритів і коробки передач, вона тут механічна.

– Немає значення, – сказав Дмитро, сідаючи на місце водія.

Тік сів поряд:

– Поїдемо до мене. Повечеряєш нормально, заночуєш. Можеш узагалі переїхати до мене. Я віддам тобі половину другого поверху, матимеш спальню, майстерню і ванну кімнату. Хочеш майстерню, як у справжніх художників? І дівчину свою бери. Місця достатньо, ти бачив.

– Дякую, я подумаю.

– Рушай повільно, бо злетимо. Пам’ятай – «хаммер» ширший, ніж усі тачки.

Дмитро обережно виїхав зі стоянки і так само обережно повів автівку по Білгородському шосе.

– Додай газу! – наказав Караваєв.

– Я її ще не відчуваю, – сказав хлопець, легко натискаючи педаль газу.

– Ось, тепер нормальна швидкість, – задоволено сказав Тік.

– Ненормальна, – бурмотів позаду Жора. – Сто десять у місті не можна.

– Від кого чую? – вигукнув Караваєв, повертаючись до нього. – І хто тобі сказав, що ми їдемо сто десять?

– А я «хаммер» відчуваю, як бабу, – ревниво сказав той.

– Добре, – махнув рукою Тік. – Дмитре, давай повільніше.

Проїжджаючи повз пам’ятник велосипедистам, що загинули на дорозі, Дмитро скинув швидкість до дев’яноста і повернув на шляхопровід.

– Добре їздиш, – сказав Караваєв. – Маєш колеса?

– Ні, але вже збираю гроші.

– А яку хочеш?

– Недорогу і надійну.

– Надійними бувають тільки дорогі машини. Ось що, завтра поїдемо по салонах, вибереш те, що хочеш.

– Завтра? Я не можу завтра… бо мама…

– А що мама? Від того, що ти не поїдеш, їй легше не стане.

– Мені треба подумати…

– Ось і подумай. Поїдемо і розвієшся від усього цього… – Караваєв невизначено повів рукою.

* * *

Таня глибоко вдихнула, і у сонячному сплетінні немов перевернувся важкий камінь. Серце пропустило один удар і, опам’ятавшись, застукало в повільному ритмі.

Годинник показував пів на другу. До операції залишалось майже десять годин. Вона повернулась на бік, обличчям до вікна. Легкий вітерець бавився фіранкою, і у світлі повного місяця на підлозі та стінах палати з’являлись і зникали дивні фігурки. Вони нагадували звірів і домашніх тварин, людей і птахів, квіти і букви. Дві фігурки дуже нагадували левеня і черепаху зі старого мультику.

– Я на сонечку лежу, – проспівала Таня, і черепаха з левеням, танцюючи, зникли у складках фіранки. – Романе, коханий, де ти? Прийди до мене! – Вона затулила обличчя руками і тихо заплакала.

І раптом почула:

– Не плач, люба моя.

Із сутінків на місячну доріжку вийшов Роман і, усміхаючись, сів на край ліжка.

– Рома… – прошепотіла вона. – Ти прийшов…

– Я не міг не прийти, ти ж мене кликала. – Він узяв її за руку. – Тільки ти кличеш мене, тільки ти віриш, що я можу прийти.

Десь гримнули двері, і Таня почула кроки і голоси в коридорі.

– Тебе можуть вигнати звідси! – захвилювалась вона.