— Але ж… має приїхати ваша дівчина… Оля з Тернополя… — Ольга рішуче потяглася за курткою. — Що вона подумає? — Не потрапила в рукав — Ігор підхопив її одежину, по-джентльменськи допомагаючи вбратися.

Він знову засміявся, але цього разу вже якось награно, навіть із гіркотою, як видалося Олі. Вона вкотре зловила себе на думці, що вони з сестрою надто відрізняються. І, ніби почувши її думки, Ігор несподівано сказав:

— Це все через Олю… Мою сестру… Ми з нею не рідні. Тобто рідні, але лише по батькові… От… — Він замислився, добираючи слова. — Дідусь захворів після смерті Оляни, Олиної матері… До сестри завжди було особливе ставлення… От і маємо зараз… — ніби вибачався, хоча й не знав обставин пригоди, яка розгорнулася в домі за його відсутності.

— Я все розумію… але… — Оля розгубилася. Злість на відзіґорну панну минула сама собою.

— Якщо так треба підпис діда під тою петицією… — не дав їй договорити Ігор. — Можу попросити… Щоправда, він навряд чи втямить суть мого прохання, — додав із гіркотою.

— Ні-ні, дякую… — чи не вперше відчула гострий сором за власну «політичну агітацію». Чи ж не бачила, якою є Гага насправді? А Ігорко? Чи йому й дійсно однаковісінько, за кого «агітувати», аби гроші платили? — Вибачте, маю вже йти… — потяглася за чобітками, під якими розпливлася калюжа розталого снігу.

— Я проведу… — Ігор підхопив картату торбу з продукцією. — Тут важко трамвайну зупинку знайти… — упередив Олине заперечення, вже готове зірватися з вуст. — Та й пізно вже… — додав стишеним голосом.

Ніби на підтвердження того, що час не стоїть на місці й вечір уже цілком законно владарює над містом, із майстерні Ореста Михайловича забемкало і закукало. «Шоста година… — механічно відзначила Оля. — Ще можна встигнути на електричку, але ж доїду до Золочева у свинячий вереск…»

Вони вийшли в темний, заледве освітлений під’їзд. Олин телефон зненацька заграв знайоме «Такого ангела, як я…», чим немало налякав її. Кожна хвилина буття в цьому дивному домі могла обернутися підступом, навіть улюблена мелодія «Крихітки Цахес», виставлена на Улянку, дрібненьку сусідку по кімнаті в гуртожитку, яка й дійсно ледь сягала метру п’ятдесяти. Оля трохи повагалася, проте все ж вирішила відповісти.

— Алло! Уляно? — Луна відбилася від високого склепіння, і знову виникло відчуття порушеного спокою, ніби в музеї, де самі експонати мовчазно закликають до тиші.

— Так, то я… Ти ще довго? Чи я маю ключа черговій на вахті здати? — Улянка заторохтіла, як завжди, з місця в кар’єр.

— Та я тут за дорученням Ігорка застрягла… — Оля максимально стишила голос, але кожне слово резонувало в повітрі, мов промовлене в мікрофон.

— Що? За дорученням Ігорка? — Уляна безцеремонно перебила Олину мову, не здатна дослухати до кінця. — Та твій Ігорко поїхав до Києва з Гагою… святкувати Різдво… А тобі дав «доручення»?!

— Не може того бути… Він не так і давно мені дзвонив і просив занести продукцію до заслуженого діяча мистецтв Харкуна… Я щойно від нього вийшла… — Оля відчула, що тендітний метелик усередині більше не літає…

— Ще як може! — вже обурено верещала Уляна. — На власні очі бачила, як твій Ігорко сідав з речами до Гаги в машину!

Уляна ще щось довго і переконливо оповідала, але Оля після фрази «Вона його посадила біля себе в автівці і поцілувала, немов Снєжна Каралєва Кая! Уяви!» перестала реагувати на подальші репліки подружки.

«Поцілувала, немов Снєжна Каралєва Кая…»

Оля навіть не докладала значних зусиль, аби це уявити, бо Гага таки була чимось схожа на Снігову Королеву. Величезні холодні очі, незворушний вираз вічно молодого обличчя, і жодної посмішки. Ніколи й ні для кого. Й Ігорко, який дійсно нагадував блакитноокого Кая, тільки вже дорослого і з темним волоссям, укладеним у коротку зачіску…

— Перепрошую… Ти сказала, «щойно вийшла від Харкуна»?

Оля підвела очі. Повільно приходила до тями. Запитання Ігоря теж перетравлювала довго, мов в уповільненому кадрі, як і несподіваний перехід на «ти».

— Так… А хіба прізвище Ореста Михайловича не Харкун? — Оля вже не намагалася говорити тихіше, і слова летіли десь на третій поверх і билися в замерзлу шибку стрілчастого віконця.

— Ні, не Харкун, а Білецький… — Ігор знову засміявся — так щиро, що й Оля мимохіть посміхнулася. — Харкуни — то наші сусіди. Власне, Олена Миколаївна… Відома співачка, до речі. Заслужений діяч мистецтв навіть. Але вона вже рік не живе тут. Переїхала до доньки в Італію…

Пауза, яка запала після нервового Олиного і цілком щирого Ігорового сміху, дещо затяглася. Олі було страшенно ніяково від усвідомлення того, що вона вдерлася не просто до незнайомих людей, а до глобально незнайомих, що до них, як з’ясувалося, не мала ані жодної справи, ані найменшого стосунку…

— З усіма буває… — Ігор знову ніби відчитав її думки.

Оля повільно пішла сходами донизу. Вона чула позаду Ігореві кроки, чула, як бемкала каструля у картатій торбі, чула луну, що йшла під’їздом, проте не відчувала власних думок і почуттів. Лише дивну полегкість, ніби нарешті збула продукцію, а не тягла її назад.

На вулиці було тихо і ясно. Сніг по-святковому прикрасив місто. У неоновому світлі ліхтарів він сріблився і переливався блакитно-синім сяйвом. Це було так шляхетно з його боку — прикрити чорне розтале багно і надати Львову справжньої різдвяної урочистості.

— Мов у казці… — вирвалося в Олі.

— Так… Ти теж з’явилася ніби з казки і виявилася саме такою, якою я собі й уявляв дівчину Олю з Тернополя… — Ігор, який ішов трохи попереду, показуючи шлях до зупинки, раптом спинився. — Але її ніколи не існувало. Я вигадав дівчину Олю з Тернополя.

— Як то? — Ольга від несподіванки теж спинилася. Вона не могла роздивитися в напівтемряві обличчя хлопця, але все ж їй здалося, що він посміхається, задоволений власним жартом.

— Довелося вигадати… Через сестру… Бо згідно з дідовим заповітом ми з нею зможемо користуватися його майном лише тоді, коли матимемо власні родини. — Тепер Ігор говорив повільно, ніби з примусу, і став зовсім не схожим на того веселого хлопця, який сміявся п’ять хвилин тому в під’їзді. — А сестра хоче чимскоріше дістати свою частку, от і шукає кавалера на роль «чоловіка». Довелося пожартувати, що на Різдво приїде моя наречена з Тернополя… Думав, це її трохи відверне від ідеї фіктивного шлюбу… Їй би довчитися, бо як взяла академвідпустку три роки тому, так і досі відпочиває.

Оля й Ігор спинилися в арці, майже при виході на освітлену і геть порожню вулицю Хмельницького. Лише хвилини не вистачило, аби дійти до зупинки. «Шістка» прогуркотіла в бік центру, лишивши по собі післясмак ранкового дежавю. Зайва хвилина? Чи навпаки — втрачена хвилина, яка вкотре змінювала розклад життя?

Наступного трамваю довелося чекати довго, хоча, здавалося, обоє цього не помічали. Час ніби спинився. Так буває, коли не треба вимушено і вимучено шукати тему для розмови, коли слова приходять самі собою, складаючись у дотепні історії з дитинства і дорослого життя, що їх колись довелося пережити. Врешті над’їхав трамвай. Оля й Ігор, не змовляючись, зайшли в гостинно розчинені двері. Вони були одинокими пасажирами цього запізнілого вагончика, але попри те відчували настрій свята, бо він, здавалося, витав скрізь, просочувався у кожну шпарину Львова.

Трамвай поїхав із двома пасажирами на широкому задньому сидінні, а на зупинці лишилася тільки самотня картата торба з продукцією.

Анастасія Нікуліна

Шістдесяте Різдво

Старенька у синьому пальті розпласталась на бруківці, неприродно підібгавши під себе праву ногу. Довгу косу тріпав лихий вітер, затуляючи обличчя сірою сніговою завісою. Віра спробувала підвестись, але нога не бажала згинатись у коліні і боліла при кожному русі. Зціпивши зуби, жінка підвелась. Це ж треба було — впасти на рівному місці! До трамвайної зупинки лишалося заледве десять кроків. Головне — дійти. Вона впорається й сама. На кого ще розраховувати? Спираючись на цегляну стіну, вимащуючи пальто і пальці в рудій пилюці, Віра вперто пошкутильгала вперед. Люди здивовано озирались на згорблену постать і відвертались. У переддень Різдва нікому не хотілось поганих спогадів.

Червоно-жовтий трамвай весело дзенькнув, сповіщаючи про початок руху. Літня жіночка насилу виповзла по сходинках (лише три маленькі сходинки, а насправді — вічність) і впала на сидіння, незграбно виставивши ногу у проході. Двері з рипінням зачинились — трамвай рушив. Біля дивної старої в брудному пальто ніхто так і не наважився сісти. Випадкові пасажири передавали гроші на квитки та годували ними послужливо роззявлену пащу старого компостера, жваво обговорювали майбутні гостини й переказували старі-нові рецепти святкового столу.

Перебільшено радісні голоси дратували. Віра заплющила очі і спробувала задрімати. М’яка хода трамваю завжди заколисувала. Можна було уявити, що то не трамвай, а потяг. Він їде швидко, але тихо. І завжди привозить туди, де тобі потрібно бути. От зараз: заплющити очі, а розплющити — вже в новому місті. Обрати собі нову долю. Прокинешся не вдома, де вже ти — не ти й можеш бути цілком вільним від власного минулого і спогадів.

Із солодкої дрімоти жінку висмикнув бадьорий голос:

— Ваш квиточок?

Віра замружилась, чіпляючись за примарний сон, та голос не зник:

— Ваш квиточок?

Маленький клаптик сірого паперу затиснутий у червоній рукавичці. Якщо принюхатись — вона все ще пахне медом. Крихти смачнючого коржика заховались між м’якеньких ниточок разом із зернятами солодкого маку: там затишно й тепло.

— Ваш квиточок? — Високий машиніст у темно-синій уніформі посміхався у вуса, обережно приймаючи з рук сірі клаптики, наче це якесь диво.

— Це найсправжнісіньке диво, люба панночко! — Вусань удавано серйозно дивився в голубі оченята.

— Чому? — Голос крізь шалик звучав трохи глухо.

— Бо тільки квиток дозволяє покататись на каруселі. Без нього вона не почне обертатись. А без цього — не буде і дива.

Не буде дива. Ці слова видались настільки страшними, що кусали за вуха, наче підступний мороз. Дівчинка міцніше вчепилась у поручні, заплющила очі і швидко-швидко похитала головою:

— Я хочу, щоб диво сталося!

— Тоді… Ваш квиточок?

Віра розплющила очі й побачила біля себе низенького чоловіка у чорній пуховій куртці. Гладенько виголені щоки надимались від обурення. Низьке чоло спітніло, наче бурулька, що танула під весняним сонцем. Вицвілі, майже прозорі очі невидюще дивились перед собою. Такі ніколи не принесуть дива.

— Я ще довго чекатиму? Ваш квиточок?

— Посвідчення, — тихо відповіла Віра і знову заплющила очі.

— Посвідчення то посвідчення… Чого одразу не сказати? — Контролер щось бурмотів, просуваючись далі по вагону й видивляючись серед пасажирів налякані обличчя — свою клієнтуру.

— Та куди він суне? Чоловіче, побійтесь Бога! Май совість, куди по ногах?! Ви мені просто в обличчя пхаєте!

Трамвай, запустивши всередину чоловіка з величезною ялинкою, гудів, як розбурханий вулик. Справжньою — з лісовим ароматом хвої. Зелені гілки ображено дряпали пасажирів і стукали у вікна: тиснява нікому не до вподоби. Віра притулилася щокою до вікна. Хто купує ялинки до Різдва? Раніше про це треба було подумати.

— Хоч ви йому скажіть! — До неї впритул наблизилась розпашіла жіночка в червоному береті.

Вона мовчала. Якщо промовити хоч слово, обернутись, поглянути в очі, цей вулик засмокче тебе, розчинить у собі.

— Пані, можна дівчинка вам на коліна сяде? — Втомлена матуся з оберемком важких сумок садовила на коліна кволій Вірі малу в жовтому комбінезоні, що робив її схожою на похнюплене курча.

— Не треба! — Вона ледь встигла відштовхнути дитину.

— Ви що робите? — скрикнула жінка.

Мала поточилася і випустила з рук яскравий пакет. З нього посипались іграшки. Блискучі, кольорові. Справжнє свято, що в єдину мить опинилось під ногами. Кілька іграшок одразу роздушили важкими підборами. Мала зарюмсала, шморгаючи кирпатим носиком.

— Не треба було її мені на хворі коліна садовити! — гаркнула Віра.

— Та як ви можете? То ж дитина! А якби впала? — Мама притисла до себе малу і голосно обурювалась. — Що за людина? Свою дитину, певно, не відштовхнула б, геть під старість розум втратила!

Літня пані стріпнулась, наче від ляпасу, але змовчала.

— Ви тільки на неї подивіться! Сидить пава кучерява, наче оглухла!

Пасажири загули, підтримуючи обурену матір. Віра опустила погляд і зловила власне відображення у срібному сніговичку, що вчепився гострим кутиком у поділ її пальто.