— Це сніговичок! Я вгадала, скажи! Скажи, мамо! Я вгадала? — Дівчинка лежала під теплим боком мами й тягнулася пальцями до іграшки.

— Вгадала! — Мама посміхнулася.

— Тепер моя черга!

Ялинку тато привозив перед самим Новим роком — величезну, пухнасту. Щоб під саму стелю. Для неї виділялось особливе місце — біля вікна. Ялинка обов’язково мусила обертатися навколо себе, як карусель. І вони аж до самих сутінок прикрашали її гірляндами й іграшками з кольорових коробок. Кульками всіх кольорів веселки, шишками, бурульками та найцікавішими — фігурками на крихітних прищіпках.

Кожного Різдва вони з мамою мостились під нею, просто під пухнасті гілочки, і по черзі вгадували, хто на яку іграшку дивиться. За кожну вгадану мама розповідала казку. Сніговичок був одним із улюблених: через необачність він завжди потрапляв у неймовірні пригоди, але наприкінці завжди знаходив вихід — просив пробачення. З будь-якої ситуації є вихід, якщо попросити пробачення в того, кого образив. Так казала мама.

— Пробач, — прошепотіла Віра, простягнула іграшку дівчинці-курчатку і підвелась.

Ображена матір іще щось кричала вслід, але старенька вже її не чула. Віра повільно вийшла з трамваю, втягнула носом повітря і закашлялась: на вулиці похолоднішало. Жінка з останніх сил дошкандибала додому і скинула пальто. Потім, перевівши подих і кривлячись від болю, стягнула черевики. Коліно розпухало на очах. Жінка приклала до нього рушничок із льодом і вмостилась у кріслі. Пересуватись квартирою було важче, ніж вона думала. Голоду не було, то й добре: до базару вона так і не доїхала. Але шлунок потребував чогось теплого. Старенька підігріла собі кисіль із ягід і перевела погляд на круглий годинник. Стрілки зупинились біля позначки з цифрою дев’ять, і годинник гучно бамкнув: саме час.

— З днем народження, Віро. З шістдесятим Різдвом, — прошепотіла жінка, відпила ковточок і виплюнула назад. Кисіль обпікав, як справжнє літечко.

Віра відкинулась у кріслі, заплющила очі і знову занурилась у спогади.

Дівчинка пила ягідний кисіль великими ковтками. Мама називала його літечком, бо зігрівав і пахтів гарно. І літечко посеред зими завжди було солодким і смачним.

— Не поспішай, ніхто його в тебе не забере!

Але вона не чула. Обпікаючи язик і губи, вона поспішала допити літечко до останньої краплі. Адже після цього можна було одягатись і йти на карусель.

Карусель завжди привозили в січні. Величезну, з яскраво-червоним куполом. Встановлювали навпроти Оперного театру на проспекті Свободи, просто біля височезної темно- зеленої ялинки. Щовечора на ній запалювалися святкові гірлянди і грала весела музика. Святкові вогники віддзеркалювались в очах кожного малюка, який бачив карусель, і його тягло до ялинки, як магнітом.

Дівчинка не уявляла Різдва без неї. Спочатку привозили карусель, потім був її день народження, а наступного дня — Різдво. Три чудові святкові дні.

Карусель… Як давно вона каталась на ній? Останні роки до пенсії жінка завжди працювала в день перед Різдвом. Улюблена робота — бухгалтер у невеличкій компанії — перетворювалась на пекло. В останній момент приходила сила-силенна документів, які потрібно було обробити до кінця дня: хто ж залишає невиконану роботу на свята? А варто вийти на обід, подихати свіжим морозним повітрям — одразу потрапляєш в іншій світ. Навколо завжди гуляють люди: закохані парочки, весела молодь, сім’ї з дітками, студенти, школярі. У них є час сповна насолодитися різдвяними клопотами, ошатними вітринами, веселою штовханиною в магазинах чи просто прогулятися святковим Львовом: почати від пам’ятника Данилу Галицькому — і через усю площу Ринок. І ввечері здавалося, що Різдво її душить — усі вже по домівках, готують, сміються, слухають телевізор зі святковим концертом. А вона йде додому втомлена, зла, ображена на весь світ, і не хочеться вже ніякої мороки з сукнею, столом, гостями…

Але дорогою Віра помічала, як по-казковому іскряться крижинки на заметах, наче срібні бризки бенгальських вогнів. Вони нагадували нічне сяйво великих міст, яке можна побачити тільки з вікна літака. Під ногами скрипіла паморозь, ніби вона сама була — Мороз. Господарі квартир на перших поверхах починали виставу тіней на шторах. Здавалось, ніби вся ця казка про неї. А відчиняючи двері додому, вона потрапляла в інший світ: галасливий, ароматний, теплий, радісний. І одразу їй до рук стрибало горнятко гарячого глінтвейну.

Орест варив найсмачніший глінтвейн. Узимку тільки з білого вина, як шану білій порі. Кілька апельсинів і мандарин часточками, а ще скоринка — тільки не терти. Мед з пасіки його батьків. Жодного цукру. На кінчику ножа — мускатний горіх, кардамон, гвоздика. І часом коріандр. У дитинстві літечко було ягідним, а от дорослим було більше до смаку медово-винне літо. Наче самі ягоди бродили всю осінь і взимку давали солодко-терпкий смак.

І коли вона пила його маленькими ковточками з величезного горнятка, одягнутого у в’язаного светрика, щоб не обпекти руки, — змерзлий ніс починало щипати чи то від раптового тепла, чи то від терпких ароматів спецій, чи то від несподіваного щастя. Наче всі м’язи були жахливо напружені, а тепер розслабилися від п’ят до самого мозку. І чомусь було добре до сліз у кутиках очей. І це справді було диво.

А потім, закутавши якомога тепліше, Орест вів її гуляти до каруселі. Коли щасливих, принишклих від утоми дітлахів забирали батьки, Орест про щось шепотівся з вусатим машиністом і приносив два квиточки.

— Ваш квиточок?

Віра чемно передавала сірий папірець, карусель оберталася, і диво починалось.

Жінка розплющила очі, підвелась і визирнула у вікно. Карусель, як завше, стояла на своєму місці. Віра слідкувала за нею з-за фіранки. Без снігу було добре видно, що в деяких місцях фарба облущилась, потемніла. Кількох вогників не вистачало — кільце веселих ліхтариків було не повним. Карусель так і не почала обертатись. Діти стояли у чергах біля яскраво-червоного паркану, та квиточки їм ніхто не поспішав продавати. Казали, карусель зламалась іще в дорозі. Доведеться чекати майстра. Та Різдво не збиралося чекати. Треба хоч свічку запалити. Віра пошкандибала до маленької кухні, потягнулася за коробкою сірників і випадково зачепила баночку зі спеціями. Пряний порошок розлетівся по кімнаті, наповнюючи її таким рідним запахом. Кориця і гвоздика.

Кориця і гвоздика. Нестерпні нарізно й чарівні у парі. Дівчинка завжди морщила носик, коли бабуся наказувала їй дістати ці спеції з шафки. Але потім довго стояла над ними, не в змозі відступити і кроку, коли два, здавалось би, непоєднувані аромати створювали солодку магію.

Медівники завжди випікались перед Різдвом, щоб кожен на свята, окрім подарунка, отримав свій духмяний смаколик. Диво починалось іще зі збирання інгредієнтів. Нагріти мед чи розтопити цукор до стану карамелі. Помішувати, слідкувати, щоб розтанув, але не згорів. Другою рукою в цей час ставити кип’ятити воду, діставати з холодильника вершкове масло, а з шафки — спеції. Окрім звичних гвоздики й кориці — світлий кардамон та імбир. Цілу палітру смаків! У цьому диві бабуся була, наче тисячорука богиня з творів Бредбері, а прянощі здіймалися над стелею ароматними вихорами.

Налити в розтоплений цукор тонкою цівкою воду. Відбігти на кілька кроків і ухилитись, замружившись, — бо все кипить, шипить і плюється. Потім вкинути масла, і все заспокоюється. А за ним — спеції, і ого-го аромат — не для слабкодухих: сусіди казали, що запах відчувався ще перед будинком. Залишити вистигати. Наступного дня — вкинути туди жовток і борошно, спочатку в каструлю, а як загусне — висипати все на стіл. Поки замішувати, вгадувати, скільки борошна тісто візьме цього разу. Щороку — непередбачуваний результат. Скачати в тугу еластичну кулю й відправити на холод: відлежатися, дійти, дати спеціям розкритися. Випікати — вже наступного дня.

Вибирати формочки, розкладати, вирізати, на деко, збирати смішні залишки, знову розкладати — нескінченний процес. Домовлятися зі старенькою духовкою про температуру, остуджувати, стукати затверділою випічкою по столу й сміятися з цього. Вкривати білосніжною глазур’ю і бачити, як твердолобі медівнички стають м’якесенькими. Потай від бабусі ховати одненького в кишеню фартушка — і ще теплим з’їдати під ковдрою. Потім постіль іще довго-довго пахла святом. І Різдвом.

Несподівано в двері хтось постукав. Віра зачаїла подих. Мабуть, колядники. Може, не помітять, що господарі вдома, і підуть. Стукіт пролунав знову, цього разу гучніше. Здається, в двері гупали ногами. Віра насупила брови і прочовгала до входу. Зараз вона їм покаже.

— Хто там? — запитала якомога грізніше.

— Цьоцю Віро, це я! Люба!

Вона прочинила двері на півпальця. Перед нею стояла дівчина-підліток у благенькому пальтечку. Два тоненькі русяві хвостики лежали на плечах. Старенькі білі кросівки геть не пасували до холодної погоди. За спиною примостився зелений наплічник. Люба хукала на замерзлі пальці і приязно посміхалась.

— Мене мама до вас відправила — ну, щоб на Різдво не так самотньо було.

— А про мене твоя мама подумала? Вертайся додому! Мені ніхто не потрібен!

Жінка зачинила двері просто перед носом дівчини і видихнула. Знову починається.

— Цьоцюлько, відчиніть. — Голосок звучав жалібно. — Мене мама назад не пустить.

Віра мовчала. Дівчина час від часу стукала в двері, а потім принишкла. Жінка визирнула у вічко: Люба всілася просто на плитку й обійняла коліна. Як приблудне щеня, якого всі жаліють, от тільки додому ніхто забирати не поспішає. Дівчина підвела погляд, і Вірі здалося, що вона дивиться на неї величезними зеленими очиськами просто у вічко. Вона сахнулась і наступила на хвору ногу. Крізь зуби вирвався протяжний стогін.

Люба схопилась на ноги і притулилась до дверей.

— Цьоцю Віро, може, вам зле? Я можу в аптеку зганяти. Тільки мама грошей не дала.

Віра важко дихала. Як не впустити — однаково сусіди помітять. Вона ввімкнула світло, різким рухом прочинила двері, змусивши дівчину відстрибнути назад.

— Заходь уже. Роззувайся і тут сідай, — показала на диван. — І щоб ні звуку мені, ясно?!

— Ясно, що ясно. — Люба швиденько заскочила у квартиру, скинула наплічник, зняла пальто і роззулась. Із кросівок показалися грубі в’язані шкарпетки з червоним орнаментом. — Цьоцю Віро, у вас так тепло і так солодко пахне. Ви пляцок спекли?

— Ні.

— А що у вас із ногою? — Дівчина підійшла ближче. — Ви стогнали, я чула. І кульгаєте! Може, треба лікаря? Давайте викличемо. Ще не пізно, хтось та й приїде! Чи, може, є мазь якась! А якщо перелом? То ж гіпс накласти треба!

— Нічого мені не треба. — Віра переконалася, що на сходовій клітці немає ніяких інших непрошених гостей, і зачинила двері. — Сиди тихо!

— Сиджу. Але ж на Різдво завжди має бути щось смачне. От у нас…

— Що у вас?

— У нас нічого, тому й хочеться. Раніше було, але то в бабусі. У Святвечір голубці, картопляники з гречкою, кутя. Мама чомусь не робить такого. От і свята в нас не буває. — Дівчина винувато посміхнулась. — Але ж свято — то не тільки їжа. Хоча з їжею завжди веселіше, так? Бабця пироги пекла в грубі в літній кухні. Пам’ятаю, дрова тріщали, як ото сніг під ногами! Ми туди з меншенькими втікали — вишивали картину мамі на подарунок. — Люба задумливо намотувала на палець пасмо волосся. — Бабуся доїла корову, вітер розгойдував ліхтар над хлівом. Було страшно і самотньо. Думалось: як там корівка сама залишається в темряві? А ці шкарпетки — от дивіться! — мені бабуся зв’язала. Досі ношу, тільки латочку на п’ятці поставила.

— Ходи за мною.

Віра пройшла на кухню і налила дівчині киселю в горнятко.

— Який гарячий! Аж пашить! Як літечко! — Люба ковтнула на ходу і посміхнулася. Бліді щічки повільно вкривалися здоровим рум’янцем. — Ой, у вас тут кориця розсипана. Давайте я приберу!

— Залиш. Сама потім…

Люба слухняно сіла на табуретку, щоб за мить знову скочити на ноги.

— А де ваша ялинка? До Різдва її викидати не можна. Чи ви не ставили? Не ставили, так? — Дівчина поставила горнятко на бильце дивана, закопалася з головою в наплічник і витягнула звідти букет з ялинових гілочок. До аромату кориці одразу домішався запах лісу. — Захопила по дорозі. Все одно вони нікому не потрібні: просто валялись, а так — нам свято буде! Можемо поставити у воду, я завжди так роблю. Цілу ялинку шкода, а гілочки — можна!

Дівчина покрутила головою, шукаючи, куди можна примостити гілочки. Віра набрала у скляний полумисок води і поставила їх туди. Цікаво, на таку ялинку можна повісити іграшки?

— Моя подруга завжди негарні ялинки вибирає: каже, що їй шкода, бо їх ніхто не купує. А я часом зимою в ліс виходжу — в нас він біля хати — і просто живі ялинки нюхаю. Наче всі вони мої, і шкоди ніякої. У лісі гарно, але й у Львові теж! Тільки шкода, що снігу нема, було б іще гарніше. Але сніг можна й уявити — так просто уявляти, що він є, коли його нема.