Тетяна Белімова - Львів. Смаколики. Різдво

Ноги самі привели її до каруселі. Якби ж вона ще працювала… Віра ступила крок, посковзнулася і ледь не впала, але в останню мить встигла схопитися за холодне поруччя. Жінка опустилася на сидіння, приторочене до білого коня, і перевела подих. Пальці миттєво побіліли від холоду. Віра машинально запхала їх у глибокі кишені і намацала якусь кульку. Витягла її, розгорнула і не змогла стримати сліз. Кулькою виявився сірий квиточок. Неушкоджений. Діючий.

— Ваш квиточок! — прошепотіла жінка і надірвала кутик.

Клубок у горлі почав розсмоктуватись, дихати стало легше. Віра зручніше вмостилась у сідлі і відштовхнулася від землі милицею. Карусель злегка зрушила з місця. Віра посміхнулася і відштовхнулася сильніше. Карусель почала повільно обертатись.

— Ваш квиточок? — виринув у пам’яті забутий голос.

Жінка розпустила тугу косу, і сиві кучері вільно розсипались по спині. На долоню опустилась перша сніжинка. Віра піднесла її до очей, щоб краще роздивитися. Сніг. Без нього не буває Різдва. Жінка зачудовано погладила білу гриву і здивувалася. На дотик волосся було шовковистим і таким… Справжнім?

— Ваш квиточок?

Ніби у відповідь, кінь під нею весело заіржав. Карусель оберталася швидше і швидше. Милиці кудись полетіли, а слідом за ними і куртка. Світ навколо перетворився на крижаний калейдоскоп яскравих плям: синіх, червоних, зелених, із яких раптом проступило обличчя чорнявого чоловіка.

— Орест? — Жінці перехопило подих.

Чоловік посміхався і простягав руку. Другою він притискав до себе маленький рожевий згорток. Невже це їхній син? Віра вклала тонкі пальці в Орестову долоню й опинилась у рідних обіймах. Сніжинки кружляли швидше і швидше. Здавалося, що окрім червоної каруселі в повітрі ширяють тисячі білосніжних. Зморшки розгладжувались, погляд яснішав, у ньому знову тонула синява далекого неба.

— Оресте, я так сумувала! — вигукнула зовсім юна дівчина, по щоках заструменіли сльози. Чоловік витер їх великим пальцем і похитав головою. — Не буду! Більше не сумуватиму!

А карусель кружляла, поки не розчинилась у суцільній сніговій завісі. Саме в цю мить у порожній кухні дзвінок таймера на духовці збудив сплячу Любу. Вона втягнула носом солодкий аромат і потягнулась — Різдво було поруч.

Наступного ранку на площі збереться багато людей: різдвяна ялинка весело палахкотітиме яскравими вогниками, у повітрі гримітимуть феєрверки, пахнутиме порохом і повітряною кукурудзою. Але каруселі там більше не буде. На снігу залишаться пара милиць і стара куртка з дивної тканини…

Кожне Різдво інше, всяке Різдво таке саме. Дванадцять страв на столі, колядки-щедрівки, сніг- мороз і вся родина за столом. Помолилися.

Тато — ні. Йому не можна, бо він — партійний, найбільший начальник на роботі. Ідейний. Нині з того сміється, хоча й каже, що то були страшні часи, і щотижня ревно ходить до церкви. Не тут… Живе далеко звідси.

— Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа… Амінь! — Дідусь освячує хрестом варену капусту на столі.

З цього ритуалу завжди починається наш Святвечір. У хаті прохолодно, це — не міська квартира, на вікнах вимальовані морозом спогади про літо в білому. Зате пахне пірником (медівником), спеченим у справжній печі з рурами. І чути, як потріскують у грубці дрова… На столі усе пісне, без м’яса, лише «зажарка» з цибулі додає особливого смаку їжі. Дивні голубці з гречкою смакують тільки на Різдво. Навіть не уявляю, як мала би їх їсти у звичайні дні. Розтертий за дві години дідусевими руками мак перетворився на пухку білу масу з розвареною кутею й цукром — то найбільший смаколик на свята. Окремо додаю горішки і родзинки. Бабуся тішиться, що ми все те спробували. Журиться, коли то не так. Мій живіт, напнутий, наче барабан, молиться до мене жалісливо, щоб не налягла ще й на пампухи, які напекла двоюрідна тітка… «Не буду, нині не буду», — кажу йому подумки.

Йду до нашої кімнати — найгарнішої й найзатишнішої в усьому будинку. Тут мені поставили ялинку, і мене вабить до неї, як до найбільшого в світі дива. На ній багато іграшок. Красивих, яскравих іноземних іграшок. Будиночок-шишка, янголята, скляні гірлянди і кольоровий дощик, багато світла і ще й цукерок в обгортках, позолочених великих горіхів і мандаринок… Уявлення не маю, де тільки бабуся їх накупила. Завжди щось таке-розтаке знайде мені на базарі… А ще, коли ми їхали у гості до наших родичів, себто їхала у санчатах я, а бабуся тягла мене за собою, я поверталася додому з новою «бомбою». Така в нас традиція була. Не для всіх — тільки для мене.

Біжу босими ногами, розхлюпуючи на всі боки чавке тепле болото… Чорна хмара пішла мити запилюжене, розжарене липневою спекою місто. А тут знову хазяйнує моє кохане сонце. Воно пече мені у спину, на якій ледь-ледь затягнулися ранки від попередніх опіків. Я цілий рік сню тим літом. Можна сказати навіть, що я тільки літом і живу. Тільки тут, у бабусі на селі, де немає школи, того «триклятого піаніна» і мама не примушує все робити за розкладом. І я біжу-у, щаслива, якої в світі іншої немає…

— Йой, дитино, прикрийся рушником! — кричить услід мені з городу бабуся. — Сиди у тіні!

— Добре-е! — кидаю їй, відразу ж забуваючи про ці настанови.

Став. Друзі. Купання й розваги до самого вечора. Жаби рохкають одна наперед одної, зелені, рапаті і слизькі. Цвіркуни скрекочуть так, наче в них академконцерт перед державними іспитами, я регочу з чиїхось недолугих жартів.

— Ходи їсти! Ти чуєш? Ходи додому їс-ти! — кличе з городу кожних годину-дві бабця.

Я не зважаю. Часом відгукнуся, що вже іду, а сама забуваю й далі засмагаю та пірнаю у ставок.

Уночі мене лихоманить. Бабуся безперервно покриває зболені багряні плечі чи то кислим молоком, чи то кефіром, примовляючи:

— Ой, біда-біда! Я ж тебе просила!

А я майже марю й бачу лиш той став і сонце, сонце, сонце…

От проклятущі груші! І чого ж так високо виросли?! Ніяк не дістати і ніяк не струсити — дерево старе й товстенне.

— Хто полізе? — питає хтось із нас.

— Я, — виривається з мене.

— Та ти ще мала! Ніц не дістанеш! Хай Ориська!

Добре, що ніч місячна! Усе видно. Ориська видряпується майже на сам вершечок. Звідтіля скидає нам у високу траву медово-солодкі єдвабисті грушки величиною з кулак мого дідуся-бляхаря. Деякі з переспілих плодів розчавлюються, випускаючи смачний подих, що аж у животах буркоче. А деякі, невдало скинуті, потрапляють у смердючий потічок при дорозі.

Мене хтось акуратно смикає за руку.

— Баб?! Ти чого? — я обурена, вириваюся.

— А ну, йдіть усі додому! Бо як старий Вирга зачує вас тут, то буде біда! І треба вам тих груш. Свої ж вдома маєте! — тихенько гримає на нас моя бабця у напівтемряві.

Хіба ж вона не розуміє, що задоволення не в грушах?! Ніхто й не збирається нікуди іти.

Я вже сонна і безсила. Бабця помаленьку веде мене додому. У неї хворі ноги.

— У-у, знов у багно кинула! Орисько, дивися! — чую вже здалеку.

— Не будь такий мудрий! Сам вилізь і скидай! — огризається пошепки дівчинка.

— А хто то тутка є? Га? От бісові діти, каждого днє те саме! Я вам зара дам…

І я чую, як тріщить гілля на груші й розбігаються з писком покарані бешкетники.

— Улянко, а ти в тополі ходила? — питаю я.

— Нє-а, а шо там таке файне є?

— А я знаю? Всі там були, гриби там збирали, з фоси[12] стрибали… — відповідаю я. — Може, підемо подивимося? Усі думають, що ми на ставі! Йдемо?! Тут же недалеко? Та й ми ненадовго!

І ми пішли — через потічок, через поле з коровами і кіньми, через швидкісну трасу на кордон. У тополі, де росли печериці і скидалося всіляке сміття з села і з машин, що проїжджали. А сонце ніби стежило за нами.

Ми забули про час, бавлячись у лікаря, і схаменулися тоді, коли на оголені руки впали перші важкі краплини дощу.

— Я боюся і хочу додому, — заскиглила Улянка після блискавки і грізного розряду грому, що вдарив десь зовсім поруч.

— Не переживай! Перечекаємо зливу тут і повернемося! — намагалася підбадьорити її я, хоча теж перелякалася.

І ми залізли у викопану кимсь невеличку печеру під трасою, де заснули, пригорнувшись одна до одної, як безпорадні сліпі кошенята.

А бабуся, моя маленька бабуся підняла на ноги півсела, щоб повернути неслухняних дітей додому.

Вже й не пам’ятаю, як опинилася під теплою ковдрою в хаті. Тільки бринять у вухах стурбовані бабині слова:

— Що ж ви там робили, дитино?

— Я Уляні банки ставила, бо вона хвора…

І та справді захворіла. Але не від моїх банок, а від того, що перемерзла, поки нас знайшли.

А мене бабуся відігріла і відпоїла.

А ще я пригадую, як ти мене ставила на стіл у тітчиній хаті, звідкіля я залазила тобі на спину. І ти мене, сонну, несла так додому. Та ж я вже майже чиркала ногами по землі, бо виросла. А ти все одно завдавала і завдавала мене собі на плечі! Я таки одного разу тебе переважила, і ми обоє вже майже біля нашої хати впали у рів. І хіба ж я не могла прочалапати тих п’ятдесят метрів сама?! Ой, маленька моя, бабуньо…

— Не їдь! Ще не їдь! Побудь трохи. — Він мене просить уже півгодини поспіль. — Свята, канікули…

Глибоко зітхаю. Якась незрозуміла журба на душі.

— Я не можу! Я обіцяла мамі повернутися вчасно, — відповідаю, знову зітхаючи і насилу вириваючись із його широких обіймів. — Не можу, душа не на місці… Я мушу їхати. До завтра!

Приїжджаю на село. Проходячи повз вікно по балюстраді, зауважую перекинутий стіл, розчахнуті міжкімнатні двері, далеких родичів у коридорі… Під грудьми неприємно запекло й ошпарило, там утворилася чорна гливка маса. Двері відчиняє заплакана мама:

— Ой, ну що ж ти так довго!

— А що сталося? — ледь вичавлюю з себе, а в думках: «Щось із дідом».

У коридор заходить пригнічений дід.

— Баба Поля ПОМЕРЛА!!!!!!!!!!!!

Серце вибухає, розриваючи на пил масу у грудях. Світ скручується у калейдоскопічну трубочку і перетворюється на безглуздий у своїй нескінченності тунель. А в душі утворюється чорна діра, яка існуватиме там усе моє життя. Вона лише трохи зменшиться з появою моїх малюків.

Люблю їх так, як ти навчила мене любити, як навчила мене турбуватися, як навчила віддавати все до останньої крихти, не пам’ятаючи про себе.

Сонце моє, бабусю! Хочу тебе обійняти і не можу, лише уві сні іноді мені це вдається. Але це лише ілюзія твого повернення… Так, як ти, мене ніхто не любив і ніколи-ніколи ніхто не любитиме! Так уміють лише бабці, яких у мене вже давно нема.

У дитинстві я так хотіла вирости, що не зауважувала того найціннішого, що в ньому було, — тебе. Це було так звично, як світанок зранку і захід червоного сонця ввечері, як літні канікули у тебе і твоя кутя на Різдво. Мені здавалося, що так триватиме вічно і — що ти вічна! А вічною виявилася твоя любов до мене. Твої порепані від праці долоні, маленькі покручені пальці. «Вдігни мені говку, Вероніцінька! Я ніц не виджу…», у вухах бринить твій голос досі. Я його тембр, інтонації ніколи не забуду. Як ти ходиш борозною по городі, як дбайливо збираєш кожен помідорчик-огірочок, а для мене — найліпший, найгарніший. А на свята — твоя смачнюча кутя, такої вже ніхто не готує. Я так її любила, що одного разу ти приготувала її мені влітку, у липні посеред спеки. Ти завжди була моїм літом посеред зими і святом у будні. Це ж ти мене навчила колядувати і ліпити пироги, палюшки[13]… Під твою диктовку я маленькою записала собі «Отче наш». А я вчила тебе перших літер і слів, бо як же ти мала читати мої привітання зі святами…

Я снила цими місцями, де завжди жила ти, витала над ними у сутінках, дофантазовуючи те, чого ніколи не бачила, пірнала знову у ставок і бігала городом, аж поки знову не повернулася жити сюди. Я відчуваю твою любов у пахощах весняних півоній і білих лілій, у викопаній цибулі й у співі цвіркунчиків, у спекотному сонці і скрипінні морозяного снігу під ногами… А ще восени дозрівають яблука, падають з дерев горіхи: «Йой, як підеш до тої свої музикальної школи з такими чорними пальцями?!»

Ти зготувала нам востаннє різдвяну вечерю і макаран[14]. Свята були морозними і несніжними. Сумними для нас без тебе.

А потім, на сороковий день, усі ми чули, як ти приходила, приступаючи на хвору ногу… Я побігла за твоїми слідами на стрих. Знаю, що ти мене бачила! І сльози підступають, душать…