Владімір Нефф - Прекрасна чаклунка

Почувши ті слова, красуні-сестрички заголосили:

— Що це ви кажете, таточку, ви, такий розумний чоловік! Чи ми не бачили на власні очі, як пан де Кюкан перевдягся в свою стару матроську одежу? Ми ж власними руками для цього випрали й попрасували її! Нащо йому було перевдягатись, нащо б йому прикидатись котримсь із наших чоловіків, якби його випускали законно? Чого б йому не вийти на волю в своєму щоденному шляхетському вбранні, що так йому личило?

— І все ж його випущено законно, — відповів каштелян, хитро всміхаючись. — Я втаїв це від вас, щоб ви не пробалакались перед паном де Кюканом, але тепер він уже бозна-де, і я можу все розкрити. Саме коли я почав переговори з тим бородавчастим італійським капітаном, що обіцяв мені золоті гори, якщо я поможу Кюканові втекти, і сушив собі голову, як же влаштувати так, щоб і гроші загребти, й не влізти в халепу, прийшов з Парижа указ випустити Кюкана. Це означало, що я мушу випустити його, не маючи з того ніякого зиску, як було з шевальє де ла Прері! Але не знаєте ви свого тата, рибоньки мої. Я показав наказ начальникові охорони, а Кюканові не сказав ні слова, і капітанові-італійцеві, звичайно, теж. І тепер Кюкан думає, буцім утік, перебравшись моряком, вартові гадають, ніби Кюкан знає, що він не втік, а випущений законно, а італієць певен, що я йому за його гроші справді зробив велику послугу. Отож усе вбезпечене, красунечки мої: перед владою я чистий, та й Кюкана не маю чого боятись. Якщо він і довідається колись, як було насправді, та нападеться на мене, я скажу: помиляєтесь, мосьє де Кюкан, я вас не водив за носа, адже від Парижа до Марселя не близький світ, і наказ короля випустити вас мені вручили аж на другий день після вашої втечі, коли ви були вже бозна-де. Отож вище голівки, красунечки мої, і скажіть: який у вас татусь?

— Розумненький, — з подивом сказали Маделона, Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона.

Отак і вийшло, що Людовік Тринадцятий марно чекав свого улюбленця Петра Куканя з Куканя, якого звелів випустити з в’язниці, щоб віддати йому місце біля себе, звільнене смертю ревнивого й себелюбного герцога де Люїна. Та Петр не з’явився, а король нездатен був правити країною сам, тому повід ухопили розумний і енергійний Рішельє, трохи згодом висвячений у кардинали, та його повірник і радник отець Жозеф.

Для повноти зостається тільки зауважити, що артишоки «le châtelain d’If», які колишній іфський каштелян ще того ж таки року почав вирощувати масово, здобули велику популярність у гурманів і, блискуче витримавши конкуренцію на світовому ринку, виродилися й забулись лише під кінець вісімнадцятого сторіччя, в полум’ї Великої Французької революції.

Веселий папа з роду Боргезе, чиїм гербом був кумедний дракончик, той повнокровний височезний чолов’яга, що часто сміявся й любив пити вино і що його ми протягом розповіді про Петра Куканя з Куканя взнали як людину дуже симпатичну, помер на самому початку тисяча шістсот двадцять першого року, коли Петр Кукань іще сидів у замку Іф. Історично доведено, що причиною папиної смерті була звістка про перемогу католицького війська над чеською протестантською армією на Білій горі 8 листопада 1620 року: з превеликої радості його, майже сімдесятирічного діда, побив грець.

Це, кажемо ми, відомий, історично доведений факт; одначе невідомо, як саме папа виявив свою самовбивчу радість. Його особистий секретар, вродливий кардинал у червоній мантії, підперезаній золотим поясом, хоча й старанно записав радісні цапині слова, але запис той потонув у пилюці таємних ватіканських архівів, тим більше, що для невтаємниченого дослідника був абсолютно незрозумілий. Та для нас, добре обізнаних з Кукановою історією, папині слова цілком ясні, і нема причин не наводити їх тут. Так ось, покійний папа сказав своєю сієнською говіркою:

— Ох, слава богу, тисячу разів слава всевишньому за те, що батьківщина мого любого П’єтро буде очищена від єретичної корости!

Нема чого дивуватися з того, що папа, оскільки вже він був папою, ненавидів усі відміни протестантства, чи називались вони лютеранством, чи кальвінізмом, чи церквою чеських братів, чи анабаптизмом, чи ще як, і називав їх усі єретичною коростою. До цього місця в його словах усе гаразд. Але зовсім безглуздим здається те, що в цьому вияві подяки він згадав Петра та його батьківщину, бо ж, як ми знаємо, це він видав Петра туркам і найняв убивцю, щоб приніс йому в кошику Петрову голову. Тобто поводився, як Петрів найзапекліший ворог; звідки ж тоді епітет «любий», і навіщо він так вирізнив той факт, що першої перемоги католицькі сили досягли саме на Петровій батьківщині?

Відповідь напрошується сама: хоча він не збирався вибачати Петрові його політичні гасконади і тому був змушений удаватись до таких грізних заходів, але самого Петра й далі шанував і любив.

Це припущення підтверджують дальші слова, сказані папою вже на смертному ложі (після першого удару він прожив ще два з половиною місяці):

— П’єтро єдина людина в світі, що ніколи мене не обдурювала, бо йому не дано брехати.

Або:

— Ох, яка священно жорстока незбагненність волінь господніх! Чому бог мене, коли я вже став його намісником на землі, оточив нікчемами, йолопами та шахраями, а П’єтрові визначив життєвий шлях такий, щоб він весь час перетинав дорогу моїм благочестивим зусиллям?

Або:

— Ох, господи, зроби так, щоб душа моя якнайшвидше відлучилась від свого мізерного тілесного притулку, бо я не можу дочекатися хвилини, коли в високостях знову стрінуся з П’єтро, що стоїть поблизу твого престолу, і лице його осяяне тією усмішкою, якою вмів усміхатись лише він і яку б я назвав божественною, якби жив за часів поганської темноти!

Адже папа вважав, що Петр загинув, коли вертався з Франції до Туреччини.

Вродливий кардинал у червоній мантії з золотим поясом записав і ці папині передсмертні слова й поклав їх у теку з написом: «Paulus V., MISC.» — тобто «Miscellanea» — «Різне».

Наступником нашого папи був стариган з багатої болонської родини; пробувши намісником бога на землі два роки, він помер. Після нього на папський престол сів чоловік ще не старий, як на папу просто юнак — п’ятдесятирічний Маффео Барберіні з трьома ґедзями в гербі, яких згодом замінили благороднішими комахами — бджолами, чоловік енергійний, охочий до тривалих прогулянок на свіжому повітрі, так що завжди був у добрій формі, покровитель мистецтв і наук, особливо математики й астрології. Він був невисокий, рухливий, з темною, без жодної срібної нитки борідкою, підстриженою квадратом. Ніколи не хворів. Щоб пов’язати свою діяльність із діяльністю своїх безпосередніх попередників, він переглянув і вищезгадану теку «Miscellanea» Павла П’ятого й так познайомився з його останніми словами.

Будь-хто інший вирішив би, що то просто белькотіння старого склеротика, будь-хто інший, але не наш новоспечений папа, якому, завважимо принагідно, дісталось апостольське ім’я Урбан Восьмий. Він покликав того вродливого кардинала, що й досі обіймав посаду ватіканського секретаря завдяки обізнаності з дипломатичним закуліссям європейських дворів та стилістичній вправності в складанні булл і енциклік, і спитав:

— У вас записано, що сердега Камілло, земля йому пером, перед смертю схвально згадав якогось П’єтро. Може, ви знаєте, хто це такий?

Покійний папа до висвячення звався Камілло.

Завжди прекрасно поінформований вродливий кардинал відповів, що знає дуже добре. Йдеться про П’єтро Кукана да Кукана, про якого свого часу багато говорилось у Ватікані.

— Того Кукана, що став султановим першим радником і підніс над Європою турецьку шаблю?

— Саме так, ваша святосте, — відповів вродливий кардинал.

— І повалив Марію МеДічі?

— Так, ваша святосте, — відповів вродливий кардинал.

— І підсадив на трон Людовіка Тринадцятого?

Вродливий кардинал тільки мовчки кивнув головою.

— І, ставши герцогом Страмбським, наказав повісити мого далекого родича з Перуджі, такого собі Алессандро Барберіні?

— Про цей Куканів учинок я нічого не знаю, — відповів вродливий кардинал.

— А то один з найпохвальніших його вчинків, бо Алессандро був паскудник, шолудива вівця в нашому роду, — сказав папа. — А чого це про того Кукана нічого не чути? Він помер?

— Про це я не можу подати вашій святості надійних відомостей, — відповів вродливий кардинал. — Проте ймовірно, хоч і не напевне, що він живий, бо недавно його випустили з в’язниці в château d’lf, де він був ув’язнений за наказом французького короля чи, точніше, його фаворита. Це остання звістка про нього, що дійшла до нас.

Папа замислився.

— Треба його розшукати, — нарешті сказав він. — Я його знайду, якщо він живий. Гадаю, що сердега Камілло поводився з ним не так, як треба. Куди там було такому незграбі належно використати Куканові якості, хоча, як бачимо, Камілло добре знав про них. Ніби це з господньої волі Кукан весь час ставав поперек дороги нещасному Камілло! Дурниця. Це залежало від Камілло — спрямовувати Куканові кроки куди слід. О, як попаде він у мої руки, аж тоді стане тим, до чого був призначений і що сам не зумів здійснити: миротворцем і воїном за святе діло.

І негайно ціла армія слуг церкви, незліченні добре навчені й бистрозорі шпигуни в рясах усіх барв і кроїв, у сутанах чорних, лілових та пурпурових, а також і в мирянській одежі — міщанській, шляхетській, селянській — і навіть у жебрацькому лахмітті, серед них багато й жінок усякого віку й суспільного становища, і не лише в католицьких землях, а й у протестантських, православних та мусульманських, з волі святого отця дістали завдання непомітно, але тим пильніше розшукувати ще молодого чоловіка, який, можливо, зберіг своє ім’я П’єтро Кукан да Кукан, а можливо, й прибрав інше, як робив уже не раз; на вигляд він високий, стрункий, смаглявий, темноволосий і темноокий, вродливий, дуже вправний фехтувальник та стрілець і дотепний сперечальник. Особлива прикмета — на лівій руці нема підмізинного пальця. Якщо він живий, то, можна гадати, має високу посаду або десь у війську, як блискучий полководець, або при котромусь з європейських дворів, бо це людина винятково обдарована всілякими чудовими фізичними й духовними якостями, а тому не може надовго зникнути в сірій безіменній масі.

Як бачимо, розшукуючи Петра, папа скористався з усіх могутніх засобів, що були в його розпорядженні, бо його охопило прагнення особисто познайомитися з людиною, яка, за твердженням нещасного Камілло, не вміла брехати, і залучити її до себе на службу, як залучив один з його великих попередників, Юлій Другий, людину не менш визначну, хоч і в іншій царині, — Мікеланджело Буонарроті. Та хоч засоби його були могутні, а шпиги ревні й спритні, наслідки розшуків рівнялись нулю. Під Петром Куканем з Куканя очевидно запалася земля, тож по двох роках шукання припинили.

Минуло ще п’ять років. У тисяча шістсот тридцятому, коли Війна народів, звана ще Німецькою, а в наш час Тридцятилітньою, тривала вже дванадцять років, папа прийняв у своєму палаці великого герцога Тосканського, щоб обговорити з ним деякі важливі політичні питання: в добре поінформованих колах пішла чутка, що Густав-Адольф, король протестантської Швеції, замирився з Польщею, бо хотів мати вільні руки, щоб утрутитись у Війну народів і висадитись на німецькій землі. А потім, за вечерею, якою скінчились довгі й стомливі переговори, найсвятіший отець ніби випадково згадав Петрове ім’я. Мова йшла про людську облудність та брехливість, і папа висловився жартома: мовляв, шкода, що нема вже на світі П’єтро Кукана да Кукана, єдиної людини, яка буцімто не вміла брехати.

Герцог на те байдуже зауважив:

— Нема на світі? Дивно. А я нещодавно прийняв у свою палацову варту чоловіка, що зветься так.

— Це не він, — сказав папа. — Той чоловік, про якого я говорю, не задовольнився б таким незначним становищем.

— Належати до моєї палацової варти — це не таке вже незначне становище, — заперечив тосканський герцог.

Папа з досадою пирхнув.

— Ет, ви не знаєте, про що мова. Ви певні, що цей ваш охоронець зветься саме так? П’єтро Кукан да Кукан?

— Певен, — відповів герцог. — Мене зацікавило це химерне ім’я, і я спитав його, звідки воно в нього. Він пояснив, що народився в Чехії.

— То це він! — вигукнув папа. — А який він із себе?

Герцог, задумавшись, схилив голову, і його пишне підборіддя розділилось на три абсолютно однакові складки. За хвильку він підвів голову — підборіддя знов розгладилось, — і відповів:

— Із себе він цілком звичайний.

— Високий? — допитувався папа.