Герцог потвердив: він, мовляв, приймає до своєї варти тільки людей рославих і дужих, а не якихось хирляків чи недомірків. Але зразу злякано затнувся, бо раптом згадав, що сам папа зросту скорше низенького, ніж середнього. Але найсвятіший отець не звернув уваги на цю мимовільну нечемність.

— А ще який? — спитав він. — Має божественну усмішку? Вродливий?

Це запитання розвіяло герцогів страх, що папа образився, але й здивувало його вкрай.

— Правду кажучи, ваша святосте, in puncto людської вроди я помічаю тільки вроду жінок. Я все більше й більше захоплююся отим грубим острівним народом — англійцями. Вони, окрім іншого, саме в цій справі висловлюються дуже точно: для них beautiful, вродливі, бувають тільки жінки, а чоловік, коли вийде з рук матінки-природи більш-менш пристойний, щонайбільше handsome або good-looking[7].

— Ну, то який же, ради бога, ваш П’єтро Кукан да Кукан? — Handsome чи good-looking? — спитав папа.

— Цього я не можу визначити, — відповів герцог. — Я можу тільки сказати напевне, що він не зизоокий, не капловухий, не носатий. Бо я до своєї варти приймаю тільки хлопцюг парадних.

— Отже, парадний хлопцюга, — сказав папа. — З вами, пане, говорити — як з козою на льоду танцювати. А незвичайного ви в Кукані не помітили нічого?

— Як то нічого, ваша святосте! Я ж казав — химерне ім’я.

— Ви з ним розмовляли?

— Звісно, розмовляв; людей до своєї особистої варти я добираю сам.

— І він вас не здивував своєю красномовністю?

— Не здивував, ваша святосте, бо ми з ним говорили тільки за платню. Він одержує найменшу можливу — адже він каліка, і я прийняв його вимушено, бо тепер важко знайти когось. Вальдштейнова армія поглинає всі наявні бойові сили.

— Кажете, він каліка? — з жалем перепитав папа. — А де він скалічений і як? І чи можлива річ, щоб ви прийняли до своєї особистої варти каліку?

Герцог випнув груди.

— З мого прискіпливого погляду він каліка, бо на лівій руці йому бракує пальця, і це мені не подобається. Погодьтесь, ваша святосте: це ж так, наче в гарному кришталевому келиху, якого ви придбали не без труднощів, помітити невеличку бульбашку, що його псує. Хіба не прикро?

— Прикро, — погодився папа.

— Отак і з моїм П’єтро да Куканом, — сказав герцог. — Парадний хлопцюга, як ми вже говорили, але одного з десяти пальців йому бракує. Мої предки, вічна їм честь і слава, ніколи б не взяли на службу до своєї особистої варти людину хоч би без одного з тридцяти двох зубів, визначених нам природою. А цьому чоловікові бракує пальця на лівій руці. Світ плюгавіє, але ще не настільки, щоб я прийняв Кукана, якби того пальця не було на правій.

— Тоді це він, напевне він, — зрадів папа. — Слухайте, пане-брате, як повернетесь додому, зразу пришліть до мене того Кукана, мені неодмінно треба з ним поговорити.

— Для мене буде втіхою й честю задовольнити бажання вашої святості, — чемно запевнив герцог, одначе подумав, яка це фатальна й дивна річ, що й нині, достоту як колись у давнину римські цезарі, кожен папа, просидівши на престолі кілька років, неминуче зсувається з глузду.

Top-secret

Папі справді було цікаво, і коли Петр Кукань з Куканя нарешті став перед його престолом, він не розчарувався, а навіть подумав, який тупий і немузикальний тип той герцог Тосканський — з нього ж тільки насилу-насилу пощастило витягти вбоге й вульгарне спостереження, що цей чоловік — парадний хлопцюга. Бо Петр Кукань у зрілому віці, якого саме досяг, справді був хлопцюга ще й дуже парадний — з обличчям уже не ангела-воїна, яким відзначався в юності, але вояка, загартованого життєвими бурями й непохитно готового померти не в постелі, а в сідлі. Йому було рівно тридцять п’ять років, хоч сам він визначав собі тридцять два, бо, як ми вже казали, відмовлявся рахувати три роки, прожиті не на землі, а під землею, але на вигляд він мав тридцять: пережиті страждання, труднощі й небезпеки додають людині віку, та якщо вони досить цікаві, то й зменшують; а пригоди Петра Куканя здаються нам такими цікавими, що ми пишемо про них уже третю книжку.

Він стояв перед папиним престолом випростаний, високий, гарний, у бездоганній вояцькій поставі, але обличчя його було поважне, без тої божественної усмішки, про яку говорив «сердега Камілло», ба навіть без ніякого виразу, крім хіба виразу холодної замкненості.

— Я до послуг вашої святості, — сказав він.

Невідповідність між цими словами і його незворушним обличчям розгнівала папу, і той визвірився:

— Ще б пак не до послуг, коли моїй святості заманулось викликати вас перед свій престол для суворо таємної аудієнції. До послуг, до послуг! Дуже люб’язно, але щось не видно, щоб ви дуже квапилися до тих послуг, дуже нетерпеливились. Що ви робили тих сім років, поки я вас шукав, у якому пеклі ховалися?

— Я не насмію, — відповів Петр, — утомлювати вашу світлість переліком своїх нікчемних вчинків, що заповнили ті сім років, коли ваша святість, як я вперше чую, зволили шукати мене. Як приклад і доказ нікчемності мого життя в цю останню пору наведу хоч би те, що я деякий час був сіу.

— А що це таке — сіу?

— Плем’я північноамериканських індіанців, — пояснив Петр.

— А чого ви не брались до діла?

— Чи смію спитати вашу святість, до якого?

— До війни, до європейської війни! — сказав папа. — Чого ви, що свого часу зуміли вхопити в свої руки всю потугу османської імперії, в цій війні не стали кимось таким, як ваш земляк Альбрехт фон Вальдштейн: він же до війни був ніщо, а у війну став он яким паном! Чи міг я здогадатися, що ви закисли в якійсь ідіотській палацовій варті герцога Тосканського? Що з вами? Ви нездорові?

— Здоровий, — відказав Петр. — Але мене спіткало щось гірше, ніж хвороба: я втратив мету й сенс життя.

— А чому, дозвольте спитати? Які були той сенс і мета, що ви їх зволили втратити?

— Відвернути цю війну, на яку, за словами вашої святості, я мав піти й зробити на ній кар’єру. Те, що я зробив у Туреччині, було однією з моїх спроб. Але доля поглумилася з мене, і я не тільки не відвернув війни, а навіть не довідався про те, що вона почалася.

— Бо сиділи в замку Іф.

— Так, бо сидів у замку Іф. А коли опинився на волі, все було в повному розпалі. І я, ваша святосте, не хотів братись до того діла, бо обидві супротивні сторони мені однаково огидні: і католицька, й протестантська. Я дійшов висновку, що нема ремесла ганебнішого за ремесло вояка. А що я більше ніяким ремеслом не володію, то, повернувшись недавно на свою другу батьківщину, до Італії, я й найнявся на таку скромну й непомітну службу, яку лишень міг знайти. Оце, ваша святосте, моя відповідь на ваші запитання й моя сповідь.

— Гаразд, прокажіть п’ять разів отченаш і п’ять разів «богородицю», і я відпускаю вам гріхи, — сказав папа. — Ваші слова, сказані у вічі проводиреві християн-католиків, що католицька сторона вам так само огидна, як і протестантська, справді гідні П’єтро да Кукана: говорити зухвало — привілей правдомовного шаленця. Але ваші міркування мають одну кардинальну хибу. В цій війні вже давно йдеться не про релігійні справи, а тільки про державні й політичні. Приклад: я, проводир усього католицтва, — ворог католиків-Габсбургів. Католицька Франція, точніше — кардинал Рішельє, веде переговори з протестантською Швецією. Мій попередник, що так вас уподобав, радів поразці протестантської Чехії, та якби він не вмер тоді зразу, ця радість швидко б розвіялась.

Папа встав і почав міряти залу легкими, пружними кроками натренованого ходака.

— Отак-то, любий мій, — говорив він. — Коли зіткнуться мирські цілі двох держав, релігійні моменти відступають назад. Земні інтереси мають більшу силу, ніж духовні й тогосвітні; cosí é la vita[8]. Правда, бувало вже, що владар волів пожертвувати своєю землею й своїм народом, аби ні на п’ядь не відступитися від повинності перед богом. Таку поведінку ми слушно називаємо похвальною, одначе її наслідки бувають катастрофічні. Запам’ятайте добре ці думки, ви їх не часто почуєте, молодче. Про що мені, кінець кінцем, ідеться? Зараз я вам скажу. На вашу думку, обидві супротивні сторони однаково огидні. Помиляєтесь. Огидні тільки Габсбурги, і якщо їх рознесуть на кінських копитах, утопчуть у порох, то ця війна не буде марна.

— Такі думки були й у мене, — відказав Петр, — коли я тринадцять років тому прибув до Франції, щоб відібрати владу в королеви-регентки, бо та тягла руку за іспанськими й австрійськими Габсбургами. Але в устах вашої святості ці слова мене дивують. Адже ясно як білий день: коли католиків-Габсбургів поб’ють, переможе протестантська сторона.

— Я вам ще раз кажу: в цій війні йдеться вже не про релігію. Що там протестанти! Це просто фанатики, які рано чи пізно отямляться. Вся річ у Габсбургах, і тільки в Габсбургах. Адже не можна дозволити, щоб у одній родині були два суверенні монархи й кілька десятків принців і щоб вона необмежено володіла половиною Європи. Рішельє думає так само, як і я, а його знаменитий отець Жозеф мало не постоптує отих своїх босих товстоп’ятих ніг, щоб за всім устежити й бути всюди, де треба втрутитись і вчасно кинути оте слушне слівце, що часто робить більше, ніж атака десяти полків кінноти. І тільки пан П’єтро Кукан да Кукан дозволяє собі таку розкіш: стояти осторонь, склавши руки.

Папа замовк і без кінця ходив та ходив по залі, заглиблений у думки, видимо невеселі, бо супився й час від часу вимовляв сам до себе нечутні слова — здавалось, гостро осудливі.

— Та коли зважити все це, — сказав він трохи згодом, — то ви поводились правильно й порядно, і з мого боку було безглуздям сподіватися, що людина, про яку сердега Камілло заявив, ніби вона не вміє брехати й шахраювати, побіжить на цю брудну війну робити кар’єру. Гаразд, П’єтро, гаразд, я розумію вас і схвалюю вашу поведінку. Ви не хочете скористатися з паскудств цієї війни для своєї вигоди, і це робить вам честь. Але чому тоді ви не спробуєте її зупинити?

— Бо не вважаю за можливе, — відповів Петр.

— Цікаво знати, чому?

Петр трохи помовчав, тоді відповів:

— Що таке ця війна? Яким чином світ міг дійти до неї? Наше суспільство занадто бідне, аби ще й воювати. І все ж війна триває. Саме через те, що наше суспільство бідне, владарі змогли за іграшки зібрати солдатів і почати війну. Але через цю ж таки бідність владарі не можуть виплатити платню цим солдатам і розпустити їх по домівках. Через це війна триває, і що довше вона триває, то тяжча стає бідність і то більша — неможливість скінчити війну, і так далі. Це не війна, а хронічна хвороба.

— Гай-гай. — відказав папа. — Наш знаменитий П’єтро Кукан да Кукан пристав до тих пришелепуватих мудрагелів, котрі з поважною міною доводять, ніби неможливо, щоб птах літав, бо сили його крил замало, щоб підняти його вагу, і стоять на своєму, незважаючи на те, що птах не визнає їхніх тверджень і літає. Отак і пан П’єтро Кукан да Кукан заявляє, ніби ця війна не може скінчитись, бо нема чим заплатити солдатам і не можна відпустити їх додому, бо їхні домівки спалені й зрівняні з землею. Не так, не так, друже мій. Людина — створіння підле й хиже, але завдяки провидінню господньому ці якості в ній обмежені. Людина може запаскудити ставок, але не може запаскудити моря. Хоч скільки влийте в нього нечистот, воно зостанеться чисте. Людина може просмердіти повітря в своїй оселі, але не зуміє просмердіти повітря на всій землі. Напустіть у небо хоч скільки диму, дмухне вітер — і диму нема. Людина може розпалити війну, але не може зробити так, щоб війна тривала вічно. Так, так, і ця війна колись скінчиться, і навіть більше, настануть часи, коли старих вояків, що оповідатимуть про її страхіття, як то люблять старі вояки, люди сахатимуться, а молодь з них глузуватиме, як із нудних балакунів. Але годі теревенів. Я вас розшукував кілька років, бо все про вас знаю і ви мені потрібні; тож коли нарешті розшукав, я вас просто так не відпущу. Йдіть до мене на службу.

— Я ж служу в герцога Тосканського, — нагадав Петр.

— Герцог Тосканський без вас обійдеться. Він навіть не знає, що ви за людина. Ваші сили шкода марнувати в його особистій варті. Я маю для вас поважне діло.

— Чи смію спитати, яке?

— Питайте. Але насамперед скажіть, як ви ставитесь до цісарського генералісимуса, Альбрехта фон Вальдштейна.

— Хоч я з пошаною і вдячністю взяв до відома заперечення вашої святості, — відповів Петр, — але не можу зректися свого твердження, що ця війна — хронічна хвороба. Так ось, мій негідний земляк Альбрехт фон Вальдштейн зі своєю чудовною військовою кар’єрою — один із симптомів цієї хвороби.

— Вальдштейн це не симптом; Вальдштейн — конкретна особа, яка відіграє в цій війні конкретну роль, і багато залежить від того, чи він її дограє і як дограє. Альбрехт фон Вальдштейн — людина надзвичайно здібна й кмітлива, і єдина його вада — те, що він стоїть з неправильного боку барикади.