Владімір Нефф - Прекрасна чаклунка

— В цій війні я не бачу правильного боку барикади, — заперечив Петр.

— І я не бачу, — погодився папа. — Але я знаю, який бік явно й бёзперечно неправильний: це той, з котрого стоїть Габсбург. А Вальдштейн організував Габсбургові величезну армію і виграє для нього бої. Вальдштейн — рушій цієї війни. Нагадаю вам між іншим, що це він зрадив ваш народ і він-таки власного рукою заколов вашого полковника, коли той відмовився виконати його підлий наказ і перевести своїх солдатів на бік ворога. І він-таки вкрав скарбницю моравських станів і, як цуцик, приніс її до ніг цісареві у Відень. Сьогодні ці подробиці вже мало важать з погляду світової політики, але гадаю, що особисто для вас вони навіть вельми важливі й не дуже симпатичні. То скажіть мені, мій good-lооkіng, ви б не мали охоти обламати роги Вальдштейнові?

Папа задоволено відзначив, що Петр від цих слів густо почервонів.

— Охоти б не забракло, ваша святосте. Охота знайшлась би. Але я не вважаю це діло здійсненним.

— А чому? Скільки я про вас чув, ви не вмієте не лише брехати, а й вимовляти слово «неможливо».

— Я справді колись не знав цього слова, — погодився Петр, — але нині я його вже знаю. Життя навчило мене, що це уявлення відповідає чомусь аж страх реальному. Отож, щодо Вальдштейна, то я вважаю його становище непохитним. Очікується вторгнення шведів. Цісар заборгував Вальдштейнові величезні гроші.

І добре знає, що без Вальдштейна армія розсиплеться, а він стане безсилою маріонеткою в руках своїх союзників, передусім Максиміліана Баварського.

— Іншими словами, — підхопив папа, — Вальдштейн піднісся так високо, що має дуже скоро впасти, бо чим більші його успіхи, тим більша буде й зненависть до нього. Скільки я знаю, ви на собі пересвідчились у слушності цього парадоксу, бувши першим міністром турецького султана. Та годі слів. Те, що я вам зараз відкрию, таке дражливе, таке конфіденційне, що його не повинен почути жоден з благочестивих службовців священної курії — вони ж, як у нас заведено, тепер підслухують під дверима. Це таємниця така велика, що я не насмілюся сказати її вам навіть пошепки, бо, може, в котрогось із тих благочестивих мужів, які нас підслухують, такий тонкий слух, що він усе ж розчує дещо, або такий гострий зір, що він, дивлячись на мене крізь дірку для ключа, вгадає мої слова з руху губів. Тому я напишу вам усе.

І папа сів до високого стола й почав швидко — бо він усе робив швидко — писати великим розмашистим письмом.

— Це справді top-secret, — сказав він, дописавши, й полоскотав борідкою пера ліве вухо. — Таке суворо таємне, що, власне, ви мали б спалити записку, ще й не прочитавши її. Та оскільки це нічого б не дало, я мушу покластись на те, що ви не розляпаєте таємниці, й погодитися, щоб ви спалили її, прочитавши. Кінець кінцем, навіть як і розляпаєте, нічого не станеться, бо ви людина така незначна, що ніхто не повірить, ніби такі відомості — і які відомості! — ви здобули з надійного — та ще якого надійного! — джерела, а не вигадали сп’яну. Отож зараз ви станете одним з трьох найкраще поінформованих людей у світі. Перший — Рішельє, що знає всі подробиці цієї справи, бо сам до неї причетний (його патер Жозеф тепер у Регенсбурзі), другий — я, що знаю тих подробиць трохи менше, а третій — П’єтро Кукан да Кукан, що знає тільки голий факт; але й цього досить.

Він подав Петрові свою записку, і Петр прочитав;

«На з’їзді курфюрстів у Регенсбурзі йдуть таємні переговори про усунення Вальдштейна. Цісар жадає від курфюрстів, щоб обрали його сина римським королем, Курфюрсти згодні — з умовою, що він пожертвує Вальдштейном, Цісар викручується, але все свідчить за те, що він піддасться натискові курфюрстів, Та є одна заковика: Вальдштейн сам оселився поблизу, в Меммінгені, і, як довідається, що кують проти нього, рушить походом на Регенсбург, Хоч він з голови до ніг проїдений пранцями, бо замолоду навідував борделі частіше, ніж слід, одначе має ще досить завзяття й розуму, щоб лишитись господарем становища. І хай курфюрсти виступають проти нього одностайно, його престиж такий великий, що, як він з’явиться в Регенсбурзі, всі, і цісар перший, присядуть, а Вальдштейнове становище ще зміцниться. Ваше завдання, П’єтро, — перешкодити Вальдштейновому походові на Регенсбург».

— Скрутіть цей аркуш дудочкою, письмом усередину, — сказав папа, коли Петр дочитав; тоді смикнув за шнурок дзвінка, в який дзвонив сердега Камілло, коли хотів вина. Зразу ввійшов служник із свічкою в правій руці й срібною тацею в лівій.

— Спаліть цей папір, — наказав папа. — Над тацею. А попіл розімніть пальцями.,

Петр послухався.

— Ну, що? — спитав папа, коли служник виніс попіл його неймовірної записки. — Ви вважаєте моє завдання реальним — здійсненним, кажучи по-вашому?

Петр відповів:

— Оскільки я не маю сумніву, що інформація, яку ваша святість зволили мені дати, правдива, то вважаю завдання здійсненним, але дуже важким і складним.

— І це вам не подобається? — спитав папа. — А я вважав, що людей вашого штибу труднощі скорше приваблюють, ніж відлякують.

— Я не боюся труднощів, — сказав Петр. — Тільки дозвольте мені, ваша святосте, висловити шанобливий подив перед делікатністю й гуманністю ваших методів, цілком відмінних від тих прямолінійних способів, до яких удавався попередник попередника вашої святості.

— Сердега, Камілло? — здогадався папа. — Які це прямолінійні способи ви маєте на увазі?

— Я на власній шкурі відчув, — сказав Петр, — що, коли цьому святому мужеві хтось заважав, він наймав чоловіка, щоб зняв з тої людини голову й приніс йому в кошику.

— І цей метод, — відказав папа, — попри всю свою традиційність і здорову лапідарність, не вільний від складностей. Це ми бачимо хоч би з того, що в вашому випадку він не досяг мети. Але головне й насамперед — він годиться не завжди й не всюди. Так, у нашому випадку він був би зовсім не до речі. Не можна, щоб Вальдштейн помер на вершині могутності й слави й зоставив по собі шкідливу легенду. Ні, Вальдштейна треба не вкоротити на голову, а повалити на коліна, Спробуєте?

— Не тільки, — відповів Петр. — Зроблю.

— Отаку мову я радий чути, — сказав папа. — Даю вам своє благословення й обіцяю ревно молитись за вас перед тим, хто прихильний до відважних і справедливих. Гроші маєте?

— Маю деякі заощадження, — відповів Петр.

— Однаково, я накажу виплатити вам двісті золотих, щоб ви не забували, що це справа моя, а не ваша, і що ви мій агент. Може, я вам час від часу, коли буде треба, передаватиму поради й підказки через своїх людей. Ви їх упізнаєте по гаслу «Пантарай».

— І хто ж це буде? — спитав Петр.

— Ще не знаю. Може, старець на вулиці смикне вас за плащ і шепне: «Пантарай». Або котрийсь генерал, або чернець, чи кардинал, чи маркітантка, чи, може, навіть ґава над головою у вас прокаркає «Пантарай», — якщо не золота рибка вистромить з води голову й пробулькає це слово, Та хто б то не був, а як скаже: «Пантарай», — не сумнівайтеся, це моя довірена особа. Ясно?

— Ясно, — підтвердив Петр.

— Браво, — похвалив папа. — Тепер я ще накажу, щоб написали до Вальдштейна листа; з цим листом він прийме вас на службу.

— Боюся, що я не розумію вас, найсвятіший отче, — сказав Петр. — Я гадав, коли я вже не на службі в тосканського герцога, то служитиму у вас, бо ви самі так сказали,

— Ви що, блекоти наїлися? — вигукнув папа. — Чи з гілляки впали? Само собою зрозуміло, що ви тільки про людське око підете до нього на службу, Бо як же інакше ви наблизитесь до нього?

Петр різко похитав головою.

— Я не можу стати на службу до людини, проти якої маю ворожі наміри.

Папа аж застиг з подиву й хвильку дивився на Петра мовчки, розтуливши губи, а тоді вимовив повільно, півголосом:

— Sangue di Bacco![9] Такого ще світ не бачив і тут ще такого не бувало, щоб якийсь авантюрист без дому й без імені давав главі всього християнства урок християнської чесноти! Але як же я маю картати його чи навіть карати за ті риси, які так імпонували сердезі Камілло і за які я велів розшукувати його по всій Європі! — Потім папа голосно додав: — Негайно вирушайте. Ви вже стільки років згаяли, що маєте багато надолужувати в цій війні. Fila! Fila! Гайда!

Як твердив папа в своєму top-sekret-ному повідомленні, герцог Альбрехт фон Вальдштейн, чи то Альбрехт з Вальдштейна, як його називали в Чехії, бажаючи бути поблизу Регенсбурга, де засідав великий з’їзд німецьких курфюрстів, оселився зі своїм двором у швабському місті Меммінгені. І до цього Меммінгена долиною бистроводої річки Іллеру, що, витікаючи з крижаного серця Альп, мчить стрімголов через Верхню Швабію, їхав на невеликому конику північно-африканської породи, за свою жвавість дуже популярної в ті неспокійні часи, Петр Кукань з Куканя — одних з трьох найкраще поінформованих людей у світі.

Ті краї на сторіччя раніше були ареною кривавих селянських повстань, але ця війна ще не зачепила їх, отож Вальдштейн, окрім усього іншого, оселився тут ще й тому, що, за його брутальним виразом, «там є що жерти». Невеличкі спадисті лани між скелями та кам’янистими пагорками були добре оброблені; села на видноколі, оселі гарно побілені, не спалені, низенькі огорожі та мури не повалені, містки й кладки не позривані, все як годиться і як би мало бути завжди. Крила вітряків на пагорках звільна обертались під гарячим вітром, на пасовиськах квітнули альпійські дзвіночки та скромна зіновать, біля потічків голубіли гірські незабудки, в розколинах скель стелився ломикамінь, що може зцілювати дев’ять хвороб, а десяту проганяти. Звідкись із бічної долини чувся дрімотний передзвін коров’ячих дзвіночків. Але Петр добре знав, що ця люба картина божого світу нетривка й оманлива: коли війна вкрила всю Центральну Європу, наче вошива кінська попона, то тут, у цих краях, на тій попоні була дірка, яка могла завтра затягтись або від корчів недужої частини світу пересунутись на інше місце. Тому він — на відміну від свого коня, що раптом сахнувся вбік, — не дуже здивувався, побачивши серед того ельдорадо за поворотом шляху трупи — один жіночий і два чоловічі.

Мертва молода селянка лежала в кущах у гротескно-безглуздій позі лінивої дами, що розляглась у шезлонгу: руки ледь розкинуті, ніби зіперті на обтягнені бильця, а обличчя з моторошним кокетством схилене до правого плеча. Обидва мертві чоловіки у військових мундирах, що їх здібний до комерції Вальдштейн шив для своєї армії у своєму фрідландському маєтку в Чехії з витканого там-таки сукна, і в грубих піхотинських черевиках, шитих там-таки, очевидно належали до пекельного кодла мародерів, що хоч і втекли з регулярної армії, але й далі — разом з грабіжниками-професіоналами, ожебраченими селянами, маркітантками та повіями — роїлись поблизу військ, як хмара ґедзів над чередою. Одному з мерців, видно, всадили лезо між лопатки саме в ту мить, коли він тесаком розпорював жінці оголений живіт; другому, що в останню хвилину життя стояв трохи віддалік, наполовину зітнули голову ударом ззаду. Шабля його зосталась у піхвах, а руки й після смерті були закладені за спину. На дубі сойка чистила дзьобом пір’я. Чорна коза, тягнучи за собою товсту мотузку, обв’язану їй круг шиї, паслась недалеко і час від часу звертала косі очі до своєї нерухомої хазяйки, що весь час усміхалась, вищиривши закривавлені молоді зуби: губи в неї були відрізані. Все це нагадувало котрусь із поширених тоді гравюр, що зображували рої всякої пекельної нечисті: попереду мерзенні демони з цапиними рогами та свинячими рилами, довкола них літають сови й кажани, далі ожилі мертвяки з репнутими черевами, відьми, чортенята, черви, змії, жаби, скорпіони, стоноги в якомусь огидному безглуздому танку, а позаду — чистенький краєвид з хатками, грайливими потічками та корівками на луці.

Як же воно сталось? Відповідь неважко було знайти: обидва харцизяки, що зґвалтували й замордували молоду пастушку, ненадовго пережили свій мерзенний, але в ті часи звичайний вчинок. Невідомий месник, напевно дворянин, що, як і Петр, простував у Меммінген до головного штабу генералісимуса Вальдштейна, на місці скарав обох душогубів. Кров на трупах ще не засохла, отже, месник недалеко. Добре було б наздогнати його, бо вдвох їхати веселіше; і Петр пустив коня прудким клусом.

Та, проїхавши милю чи півтори, замість невідомого месника, якого хотів наздогнати, він угледів ще одного мародера, достоту схожого на тих двох, що тепер лежали нерухомо біля своєї жертви. Вигляд у нього був так само здичавілий, він мав на собі такий самий мундир та черевики і, так само як і вони, був неживий — забитий ззаду ударом леза в серце. Як і їх, смерть спіткала його несподівано, бо він ще й мертвий курив, тобто стискав у зубах череп’яну люлечку.