Отак тінь невідомого месника, вигаданого Петром, розтанула. Видно, тут була банда дезертирів, які десь щось гуртом украли, а втікаючи, вбивали один одного. Той злочин, який вони мимохідь учинили над молодою пастушкою, не мав нічого спільного з їхньою головною метою: втекти з багатою здобиччю. Мертвий курець біля дороги був одним з них, а ті, котрі пережили своє пекельне шаленство, ще йшли десь попереду — несли здобич. Скільки їх — троє, чи четверо, чи й більше, — Петр не міг знати; він тільки знав, що його обов’язок покарати душогубів, бо інакше його життя, що набуло нового сенсу, знов той сенс утратить. І він швидко рушив далі.

Майже зразу виявилося, що вбивць, які лишилися живі, не троє, як він гадав, і не четверо чи більше, а всього двоє, і вони не поспішали вперед, а затримались на місці — билися між собою, намагаючись довершити своє злочинне діло: замордувати один одного. Петр іще здалеку почув їхні хрипкі голоси й брязкіт зброї.

Він сплигнув з коня і обережно, щоб не сполохати їх, вів його на поводі узліссям, поки незабаром побачив обох, червоних з натуги й запалу: вони махали шаблями, наче дрючками, безглуздо виморюючи себе мавпячими стрибками та ревом, злі й почварні, дикі й безтямні.

— Ось тобі, ось тобі! — горлали вони, сопучи й хекаючи. — Я тобі покажу, свинюко! — Здайся, здохляко! — Аякже, аякже! — отак вони лаяли й паплюжили один одного, не вміючи дати вираз своїй ненависті ні вправними ударами шабель, ані витончено-їдкими образами, і Петр, спостерігаючи їхнє незугарне фехтування, мимоволі з прикрістю згадав одного благородного італійського герцога, що в своїй задумливій мізантропії порівнював людину не з Аполлоном Бельведерським, не з Давидом різця Мікеланджело, не з Сократом, що перехиляє келих цикути, аби виконати закони свого краю, а саме з отакою злою, дурною мавпою. Отож ці двоє шимпанзе в солдатських мундирах були образом людини в її найглибшій деградації, а двобій їхній був не сутичкою двох хижаків, а бійкою двох упрілих скаженюк, що безглуздо вили від люті. Ще добре, що ця відворотна сцена не тривала довго: сопіння та хекання горлорізів раптом перервав зойк болю, що пролунав напрочуд дзвінко й по-людському; нижчий та кремезніший з бандитів упав навколішки з розтятим плечем і сперся на землю долонями. Другий, про чию комплекцію зараз не варто й згадувати, бо він теж за мить піде на той світ, добив його — це він того дня, мабуть, робив не вперше, — встромивши йому шаблю між лопатки; тоді якось дивно, по-конячому заіржав крізь, ніс і, вихопивши кривого ножа, зрізав з пояса в убитого гаман. У ту хвилину Петр виступив з кущів і послав падлюці кулю просто в лоб.

Гаман, що його бандит любовно притискав до серця, був повний золотих іспанських червінців, званих «пістолями»; у Німеччині в ті часи, коли срібні гроші знецінились на десяту частину, ті пістолі були улюбленою монетою панства. Петр запхав гаман у кишеню і, знічев’я міркуючи про те, що негідник, власне, уникнув кари — бо смерть спіткала його в хвилину найвищого блаженства, коли він вважав себе остаточним переможцем усіх своїх приятелів і єдиним володарем їхньої спільної здобичі, — сів на коня й поїхав далі.

Звісно, Петр не збирався привласнювати забрані в грабіжника гроші, а хотів при нагоді витратити їх на: добрі діла, коли треба буде комусь допомогти, — так ці гроші хоч трохи врівноважать страхіття, що сталися через них. Тому, в’їхавши до міста Кемптена, де хотів переночувати, він кинув одного золотого в капелюх жебракові, що благально здіймав до нього вкриті виразками руки.

Чаклунські штучки

Кемптен, чи Камбодунум стародавніх римлян, перлина поріччя Іллеру, лежав і досі лежить над річкою на рівнині, з заходу оточеній сніжно-білим вінцем гір. Місто складалося з двох суміжних, але розділених муром і незалежних частин. Західна, звана Старою, ця перлина Швабського союзу, була самостійним імперським містом, і нею правила міська рада; а східна, звана Новою — хоча вже налічувала мало не дев’ятсот років від свого заснування, — була столицею абатства-князівства й підлягала бенедиктинському монастиреві святого Гавла, настоятель якого, за традицією ненависний усім, мав титул імперського князя. Жителі Старого міста держались реформації, монастирське Нове місто було суворо католицьке. Старе й Нове міста ненавиділи й ревнували одне óдне; управа Старого робила все на злість управі Нового, і навпаки.

Війна зачепила обоє міст лише тінню: полки цісарської армії стояли за день-два форсованого маршу, але тут уже дедалі частіше з’являлись невеликі загони грізно-самовпевнених озброєних людей, невідомо чиїх; проїздячи через обидва Кемптени з півночі на південь і з півдня на північ, вони зупинялися там їсти й пити і, хоч поки що за все справно платили, одначе наганяли на мирних міщан жах, тому всюди — на вулицях, базарах, по корчмах — точилися неспокійні балачки, підживлювані страшними чутками про семихвосту комету, що з’явилась над недалеким Аугсбургом, та про мерців, що напередодні останнього суду встають і танцюють на власних могилах, та про упирів і вовкулаків, що виють у лісах, радіючи майбутнім кривавим бенкетам.

У Старому місті Петр подався до заїзду «Золоті терези», найкращого в Кемптені, але господар сказав, що вільного місця нема й на горищі, бо все позаймало подорожнє панство — офіцери та дипломати. Одному баварському графові постелили на більярдному столі, почет його переспить у стодолі, під стріхою каретні ночуватиме шестеро драгунів, а челядь заїзду нап’яла собі намет на току, щоб звільнити свої ліжка для постояльців. Та коли Петр, добре знаючи такі балачки, твердо заявив, що він не якийсь там злидень, аби канючити місце, де прихилити голову, і не рушить звідси, хоч би довелось потрощити на цурки весь цей нікчемний заїзд, тоді господар, розпізнавши в ньому високородного кавалера, з яким не варто сперечатися, сказав довірчо, півголосом:

— Я б вам, пане, радий догодити, і є така змога, бо я маю одну кімнату з двома ліжками, де зайняте лиш одне, та лихо в тому, що ту кімнату найняв один панич, він хоче там зоставатися сам і начисто заборонив мені приводити туди другого постояльця.

Петр усміхнувся.

— Що ж то за панич такий дуже пишний? Принц королівської крові? Чи син самого Вальдштейна?

— Може, й так, бо він чех, як і Вальдштейн, а в паспорті в нього записано, що він їде до Вальдштейна в Меммінген з дипломатичним посланням, — відказав господар. — Це справді великий пан, йому нічим не догодиш, на всіх кричить, на всіх замахується. Нічого не боїться — видно, за ним стоїть хтось могутній.

— Відведіть мене до нього, я з ним побалакаю.

— Це важке діло, бо він замкнувся в своєму покої. Але він замовляв півкварти вина, то я понесу йому сам, ось як принесе служник із погреба, а ви, коли насмієте, можете прослизнути в двері за мною.

— Мабуть, насмію, — запевнив Петр. — А як звати того лорда?

Корчмар подивився в книгу записів постояльців і сказав, що той панич записався як Любош з Лібуші й приїхав із чеського міста Прахатиць.

Петр, як і слід було сподіватися, справді насмів і навіть не прослизнув до кімнати за спиною в господаря, як йому було сказано, а ввійшов перший, ступаючи широко й рішуче, тільки-но клацнув ізсередини ключ, і, обдарувавши здивованого юнака, що стояв біля дверей, осяйною усмішкою, віддав йому уклін, такий елегантний і низький; що аж замів підлогу півнячими перами свого крислатого капелюха.

— Я Петр Кукань з Куканя, ваш земляк, пане Любош з Лібуші, — промовив він по-чеському, — а що мені давно вже не траплялось нагоди поговорити рідною мовою, то я дозволив собі завітати до вас, щоб запевнити в своїй щирій приязні, а головне — попросити однієї послуги, як бачу, цілком здійсненної: ви, один, маєте двоє ліжок, а я, теж один, не маю жодного.

І розмашистим рухом лівої руки Петр показав на двоє пишних старонімецьких ліжок, приставлених одне до одного й вивершених щедро набитими перинами.

Молодий Любош з Лібуші був стрункий, білявий, синьоокий юнак, ще без слідів заросту на свіжому обліччі; ніжною напівдитячою вродою він нагадав Петрові його зрадливого друга Джованні, що вже тринадцять років як сконав. Але то було враження суто зовнішнє, бо Джованні в згоді зі своєю паскудною натурою мав звичку ховати очі, а цей Любош дивився незабудковими очима невинно й відверто. Ті очі були великі, круглі і, здавалося, повні сміху, і це добре свідчило про нього. Зате усмішка на устах була відверто зла, і це свідчило про нього погано. Вислухавши Петра, він хвильку мовчки дивився на нього, а потім перевів свої сині очі на господаря, що, поставивши на столик перед ліжком глечик з вином, поквапно відступав до дверей, і промовив різкою говіркою шумавських німців:

— Я ж тобі виразно сказав, лакузо, що хочу ночувати тут сам, і заборонив тобі когось сюди приводити.

— Я, перепрошую, нікого не приводив, цей пан сам сюди вперся, — відказав корчмар.

Ця недотепна вимовка розлютила вже й так лютого юнака до краю.

— А хто йому сказав, що в моїй кімнаті є вільне ліжко? — Ступивши до корчмаря, він уліпив йому лівою рукою добрячого ляпаса. — Це щоб знав, що зі мною жарти погані й мої накази треба виконувати. А тепер щезни і забери з собою цього пана, бо я з ним паскудитись не буду.

Крутнувшись на підборах, він сів за столик, щоб випити вина, та не встиг навіть простягти руку до глечика, бо Петр ухопив його за плече, шарпонув і поставив на ноги.

— Jesusgotte, Herr von Kukan![10] — заволав корчмар.

— Вийди, — наказав йому Петр і по-чеському звернувся до юнака, що, зблідлий від болю, марно силкувався випручатись із залізного стиску: — Молодче, я беру назад щойно висловлене прохання, бо ви не заслуговуєте такої честі, щоб порядна людина щось вам завдячувала. Буде по-вашому, ви зостанетесь самі. Я піду, і вам зі мною не доведеться, як ви сказали, паскудитись. Та спершу я дам вам науку — на жаль, дуже запізнілу, бо якби ви, пихатий і себелюбний шмаркачу, дістали її десять років тому, з неї було б для вас більше користі. Але краще пізно, ніж ніколи.

І, сівши на стілець, із якого щойно підняв юнака, він лівою рукою перегнув його через коліно, а правою вліпив йому сильного ляпанця по заду. Та леле — вмить здригнувся, випростався, ніби доторкнувся до розпеченої плити, і з несподіванки прикусив верхню губу, бо його правиця зіткнулась не з твердим плетивом з кісток, хрящів та тугих м’язів, одне слово — не з традиційним комплектом чоловічої гепи, а з чимсь любо-м’якеньким, тепло-пругким та приємним, що його, завдяки сотням тисяч років досвіду, передаваного з покоління до покоління, чоловіча рука вміє оцінити з одного доторку.

«Селям алейкум, — подумав Петр, — якщо це хлопець, то я — морський змій».

І, відпустивши фальшивого юнака, підвівся. Спочатку він хотів був клепнути його п’ять, десять разів, коли не всі двадцять п’ять, але й того єдиного ляпанця, яким він обмежився, вистачило, щоб Любошеве ніжне, гарне обличчя набрякло кров’ю, ніби ось-ось мало луснути. Круглі очі псевдоюнака заблищали слізьми, і він прошепотів по-чеському:

— Це тобі віділлється, паскуднику!

Таке було перше слово рідною мовою, що його Петр почув за бозна вже скільки років.

Петр відповів, уклонившись:

— Звичайно, віділлється — і по справедливості, бо так годиться, щоб людина спокутувала не лише вчинки, на які штовхнула її лиха воля, а й помилки, спричинені короткозорістю. Тільки-но побачивши вас, я мав би збагнути, що так ревно захищати свій інтимний побут вас спонукало не себелюбство, а зовсім інші мотиви, які порядний чоловік повинен шанувати завжди і за всяких обставин, отже, й у ці огидні часи звірства та насильств. Єдиним слабеньким виправданням мені, ласкава пані, може служити те, що ви грали роль юнака напрочуд переконливо: і ваші біляві кучері, підстрижені так, як у найвитонченіших кавалерів, мають вигляд цілком природний, та навіть і те, що мені — хоч я чоловік не тендітний і ламаю підкови за іграшки — треба було добряче напружитися, щоб перемогти ваш опір, коли я клав вас через коліно, і це все утвердило мене в хибній думці. Та коли поміркувати безсторонньо, воно до певної міри й добре, що так сталось, бо якби легко було впізнати, що ви не юнак, то чи багато пуття було б вам із цього маскараду? Нині таки небезпечно бути жінкою, а ще гірше — самотньою жінкою, в цьому я пересвідчився на власні очі якраз сьогодні.

Ще Не договоривши, він виразно помітив, що лють на обличчі молодої жінки згасає і її круглі очі знов починають сміятись. Та, не бажаючи зловживати впливом власних слів, знов уклонився й додав:

— А поки що дозвольте, пані, побажати вам спокійного спочинку в цю мирну, тиху й теплу ніч.

Узявши капелюх, він рушив до дверей, але вродлива білявка спинила його:

— Стривайте, куди ж ви!