— Може, знайду нічліг десь-інде, — відповів Петр, — а ні, то мені не первина спати в заїзді «Під небесною зіркою», як жартома кажуть французи, коли доводиться ночувати просто неба,

— Устигнете, — сказала вона. — Або ви порядна людина, або ж негідник — третього не буває. Якщо ви порядний, ваше товариство буде мені приємне; якщо ж негідник, то розляпаєте в заїзді, хто я, і тоді сюди вдереться цілий полк п’яних мужлаїв. Ні, ні, коли ви вже опинилися тут, то зоставайтесь, це не найгірше, що могло мене спіткати, бо чи лицар ви, чи волоцюга, а чоловік цікавий і на язик не тупий, тож це буде мені розвага, коли ви зі мною посидите за глеком вина й вечерею.

Вона тихенько підійшла до дверей і рвучко їх відчинила, так що господар, який підслухував під ними, влетів у кімнату.

— Ти, лакузо, — мовила вона до нього своєю шумавсько-німецькою говіркою, — як хоч слово писнеш про те, що тут було, то Вальдштейн накаже прибити тебе за язик до воріт твого заїзду. Принеси-но швидше глек вина, ковбаси, сала й хліба, та ворушися!

— Це означає, що між нами вже мир? — спитав Петр.

— Ніякий не мир, — відповіла вона, — а тільки перемир’я, бо я мстива і коли скажу кому, що сквитаюся з ним, то таки сквитаюся. Життя мене не панькало, тож не знаю, чого б це я мала щось комусь дарувати. За вами в мене буде записаний борг, але поки що все гаразд. Мене звуть Лібуша, а за те, що я нічого не боюсь і нікому не зостаюсь винна, прозивають Кураж.

І подала Петрові руку — маленьку, гарну, але тверду.

Під час їхньої дружньої вечері з’ясувалося, що Лібуша не знала в житті нічого, крім війни, бо те, що було дванадцять років тому, до початку війни, здавалось їй таким давнім і нереальним, що вона майже не вірила в нього. Лібуша скуштувала війни ще перше, ніж та війна почалася по-справжньому, ще до бою на Білій горі, бо цісарська армія, йдучи на Прагу, зайняла Прахатиці й вимордувала всіх жителів — півтори тисячі душ. Загинула й уся родина, в якій виховувалась Лібуша, — порядні міщани, що їм за добру плату віддав Лібушу на виховання один чеський пан, справжній граф, бо вона, щоб знав пан з Куканя, нешлюбна дочка того графа: половина крові в її жилах блакитна. Яка друга половина, вона не знає, та й не дуже цікавиться, бо навряд чи взнала б щось приємне. Лібуша врятувалась від тієї прахатицької різанини лиш тим, що названа мати вчасно перевдягла її хлопцем і звеліла тікати, тож вона, Лібуша, аж до шістнадцяти років ходила в хлоп’ячому й служила біля коней при обозі. А тоді вийшла за драгунського ротмістра і, як вірна дружина, їздила за ним усюди, по всіх постоях та гарнізонах, на всі баталії та штурми, і так би чесно жила до сьогодні, якби він не поліг під Пресбургом. А що було далі, до того нікому нема діла, і хай іде к бісу кожен, хто захоче дорікнути їй, що вона була не з тих маніжених панянок, котрі держать свій віночок на прив’язі, як різник барана, і що вона навчилась не гаптувати шовком, а ворожити на картах та кришталевій кулі. А загалом війна їй до душі, бо на війні не знудишся, а як маєш трохи клею в голові, то можна й підлататись. Вона сама, Лібуша, за ці дванадцять років наскладала чимало, грошенят жовтеньких і біленьких, а як добра господиня й чеська патріотка вкладала їх до одного банкірського дому в столиці королівства, золотій Празі, куди переказувала їх векселями, коли наскладається пристойна купка. Головне — не ловити ґав і держатись армії: нині навіть великі міста з усіма їхніми ровами, валами, мурами та баштами не вбережуть від солдатні, що переходить з місця на місце й дорогою не щадить нікого й нічого, тож найбезпечніше — пристати до неї й гарцювати разом з нею. Ну, а як пан Петр з Куканя? Як він користає з війни?

Петр відповів, що ніяк, бо не хоче мати зиск із нещастя, яке спіткало всю Європу.

— От і сьогодні надвечір, — додав він, — я натрапив у кущах біля дороги на труп згвалтованої й замордованої селянки.

— Ну й що ж? — спитала Лібуша.

— Ну й що ж! — повторив Петр. — Коли Каїн убив Авеля, сам бог прокляв його. А коли сьогодні п’ятеро мародерів для забавки замордували сільську дівчину, бог на це мовчить, а людина, та ще й жінка, тільки каже: «Ну й що ж?» От і все, Лібушо.

— А що я мала сказати? Зойкнути: «Ой-ой!»? Чи «лелечко!»? Чи «от бідолашна!»? Чи мерщій схопитись та бігти до священика, заплатити йому, щоб відправив месу за її душу? А ви це зробили?

— Ні, — відказав Петр. — Облишмо це, Лібушо. Ви дочка своєї доби і не можете почувати й мислити інакше.

— А звідки ви знаєте, що ту дівчину забило п’ятеро мародерів? — спитала Лібуша. — Дивна історія.

— Нічого в ній немає дивного, — заперечив Петр і кількома словами оповів Лібуші свою пригоду з п’ятьма харцизяками, що мордували один одного, поки з них зостався один, а його вже Петр покарав кулею в голову й забрав у нього здобич.

— Тобто ласий шмат, за який побились ті п’ятеро бідаків, попав у чесні руки пана Куканя, і він його залюбки проковтнув, хоч це й суперечить його принципам, бо ж він, як сам казав, не хоче мати ніякого зиску з війни.

Так говорила Лібуша; вона стала чарівною, коли, облишивши вдавати юнака, скинула свій камзольчик і розстебнула комір сорочки, так що її жіноча комплекція стала виразно видна. Але що звабливіша була вона, що солодшими здавались її уста, то сильніший гнів загорявся в Петрових грудях, бо жоден справжній чоловік не може без досади терпіти такі несправедливі закиди, та ще й від жінки, яка йому подобається.

— А що ж я мав зробити? — спитав він, навіть не помітивши, що вжив майже тих самих слів, якими Лібуша відповіла на його докір, і, видобувши з кишені своїх іспанських рейтузів гаман з червінцями, віднятий у зарізяки, кинув його на стіл. — Зоставити в руках у мертвого вбивці? Чи, може, обминути його здалеку, коли він убивав свого останнього спільника, — хай, мовляв, іде своєю дорогою?

— Коли б я не знала, як ви повелись насправді, — відповіла вона, — і тільки чула ваші лицарські балачки, то була б певна, що ви вернули гаман справжньому власникові, бо на ньому он прегарно вишито його ім’я та адресу: «Йоганн Штер із Вайтнау». А те Вайтнау зовсім близько від Кемптенського шляху.

— Цей ваш Йоганн Штер напевне лежить на дні якоїсь яруги, і йому вже нічого не треба.

— Це правда, — погодилась Лібуша. — Але тоді, якби я звалась Петром Куканем з Куканя, то зразу подалась би до ратуші й віддала свій улов у руки бургомістра, війта чи бургграфа.

— Щоб бургомістр, війт чи бургграф поділили його між собою, — сказав Петр. — Аякже. Я маю свої принципи моральності й порядності й не відступаюсь від них, але я не дурень. Ні, Лібушо. Один пістоль із цього гамана я вже кинув жебракові, і з рештою зроблю так само.

Лібуша пригорнулась до нього.

— Віддай їх мені.

— Коли будете вбога й немічна, — сказав Петр.

— Це, сподіваюся, буде не так скоро, — відказала Лібуша. — Ох, Петре, такого вродливого й ставного чоловіка, як ви, я ще не стрічала. Добре, що ви не відважний, як мій ротмістр, а обачний і бережете себе, уникаєте небезпек, бо вашої гарної кучерявої голови було б шкода. Ви від природи кучерявий чи залізком волосся припалюєте? Далебі, Петре, ви схожий на святого Мартіна — того, що приїздить білим конем. Адже його малюють великим красенем.

Петр швидко відсунувся від неї, бо в його серці знову закипів гнів,

— Це я обачний? — вигукнув він. — Я розпещена лялька, що уникає небезпек? Я, що з сімнадцяти років, коли мене мали вкинути в темницю на голодну смерть, і до сьогодні ані дня не знав безпеки?

Лібуша сплеснула руками й вигукнула, ніби сміючися з хвальковитого хлопчика:

— Його мали вкинути в темницю на голодну смерть! Страшно подумати. Велике щастя, що тільки мали вкинути, але не вкинули. І відтоді ні дня не знав безпеки? Не кажіть так, Петре, а то я ще дужче боятимусь за вас. А як же це ви з усіх тих небезпек вийшли цілий, без жодної подряпини?

— Бо я не вайло й не фанфарон, не підставляю грудей там, де не треба, — відповів Петр. — Але що я цілий, без жодної подряпини, цього не можна сказати. Мені бракує одного пальця — хоча й найнезграбнішого з усіх, як твердять музиканти, — підмізинного, — та ще й на лівій руці, але що вдієш, його відбила куля, отож я вже не цілий і ніколи цілим не буду.

Лібуша глянула на його ліву руку, яку він підняв, розчепіривши пальці, і в неї аж очі стали круглі з подиву.

— Вам бракує підмізинного пальця?

Петр глянув на свою руку й закліпав очима, щоб розвіяти ману, та дарма: там, де вже добрих п’ятнадцять років між мізинцем і середнім пальцем зяяв проміжок, що з часом трохи стягся, тепер, ніби ніде нічого, стирчав його підмізинний палець, здоровий і цілий, такий достоту, як був колись: зі світлим пружком там, де Петр носив батьків алхімічний перстень. Він торкнув його великим пальцем — палець не зник; спробував хруснути ним — хруснуло.

— Не може бути! — промовив він — і зразу чари минулися, палець щез, від нього знов лишились тільки проміжок та білий зморщений шрам.

— Лібушо, це жарти негарні й небезпечні, — сказав Петр. — Коли ви знаєтесь на чаклунських штучках, лишіть їх при собі.

Вона ображено відказала: які ще чаклунські штучки? Пана з Куканя виморила дорога та літня спека, а тоді ще він хильнув вина, і йому щось приверзлося, а тепер, сам у всьому винний, він закидає порядній, безневинній людині заборонені фіґлі, чорнокнижництво. Оце то сюрприз! Вона, Лібуша, мала Петра за освічену й розумну людину, а він, бач, вірить у чаклунство й схвалює переслідування й спалювання відьом!

Петр зітхнув.

— Кілька днів тому, — промовив він повільно, з виразом терпеливості, як на обличчях кам’яних святих, — я познайомився з одним чоловіком із Пацова, що держав столярню на вулиці, якою водили відьом до катівні. І це видовище, колись рідкісне, останніми роками стало таке часте, просто щоденне. Від того він знавіснів: спалив свою хату, бо її, як і всіх будинків на тій вулиці, ніхто не хотів купити, взяв на плече сокиру й подався в світ мандрівним теслею. Він геть зубожів, голодує, але почуває себе щасливим, бо не мусить чути голосіння тих нещасливиць. Це війна, Лібушо, та сама, яка вам подобається, винна в тому, що фанатизм і забобони розбуялися так, як іще ніколи. І ваш закид, ніби я схвалюю переслідування відьом, такий недоладний, що я не хочу й виправдовуватись.

— Не хочете, а проте виправдовуєтесь, аж захрипли, — відказала Лібуша. — Ви, Петре, дуже добре вмієте говорити, але вміли б іще краще, якби пильнували свого язика й не наступали на нього раз у раз. Балакаєте про дурні забобони, а самі вірите в чаклунські штучки.

— Я вірю в те, що бачать мої очі, — відказав Петр. — А мої очі побачили на руці той палець, якого я вже п’ятнадцять років не маю, так, як уві сні ми бачимо те, чого нема насправді, і розмовляємо з людьми, що давно померли, або, наче мандрівники в пустелі, бачимо зблизька міста, до яких тисячі миль. Я не знаю, як ви це зробили, знаю тільки, що викликали в мене якусь хвилинну ілюзію, і певен: цього ви навчились не в єзуїтській школі для дівчат, тому я й ужив слова «чаклунські штучки».

— Хай там як, — сказала Лібуша, — а тепер я й поготів змушена лишити вас у себе як заставу до ранку, бо якби дозволила, щоб ви там у корчмі розляпали не тільки те, що я жінка, а й те, що знаюсь на чаклунстві, то був би сердешній беззахисній Лібуші амінь.

— Ну, то мені лишається тільки зробити отак, — сказав Петр, вийняв з піхов свою шпагу й поклав між двома постелями. — Так робилось у давні часи, — додав він. — Під охороною лицарського меча панна спала при боці в лицаря безпечніше, ніж у монастирській келії.

— Я не панна, а вдова, і це не меч, а шпага, — заперечила Лібуша. — Та дарма: ви мені симпатичний і виявляєте добру волю. Дограйте вже свою роль галантного кавалера до кінця: відверніться на хвильку, щоб я могла приготуватися до сну.

Петр слухняно відвернувся й не помітив, як Лібуша вкинула в його недопите вино маленьку кульку, що засичала й розтала.

— У-у-у, — прогула Лібуша, як ото гукають, граючись у хованки. На ній була сільська нічна сорочка з цупкого полотна, від шиї аж до кісточок. Босі ноги, видні з-під пелени, були маленькі, рожеві й здавались беззахисно-дитячими.

— Я смішна, правда? — спитала вона, підходячи до Петра.

— Це я смішний, що міг хоч на хвилину повірити, ніби ти хлопець, — відказав Петр і обняв її за стан.

Вона відгорнула комір сорочки й оголила праве плече — все в синцях від Петрового стиску.

— Диви, що ти мені зробив.

Петр був не в такому настрої, щоб придумувати дотепну відповідь, а тому сказав коротко й просто:

— Мені дуже жаль, Лібушо.

І почав легенько, ніжно цілувати кожен синець.

— Я знаю, що ти не такий тендітний і обачний паничик, як я тебе дражнила, — прошепотіла Лібуша. — Ти справжній чоловік.