— Гальт!

Власне, те слово прозвучало не як «гальт», а як «альт»; отже, офіцер був не німець, бо не вмів вимовляти «г». Він примчав на вмиленому арабському румаку, в розкішному, хоч і запилюженому вбранні, а скручена дудочкою грамота з червоною печаткою в його правій руці здавалась такою поважною, що кат, який попри своє грізне ремесло був людина вкрай принижена й запобіглива, ступив крок назад і помалу, обережно опустив колесо до ноги. Петр лежав, зціпивши зуби й заплющивши очі, всю свою силу зосередивши на тому, щоб не крикнути й не застогнати від першого удару, якого чекав з моторошною цікавістю, та тепер він підняв голову і, на свій безмірний подив, упізнав у елегантному вершнику, що поспів йому на поміч, свого давнього приятеля шевальє де ла Прері.

Вигоріле нутро Альбрехта з Вальдштейна

В Меммінгені, тимчасовій літній резиденції герцога Альбрехта з Вальдштейна, чи, як називали його німці, фон Вальдштейна, генералісимуса цісарської армії, все відбувалось так, як завжди і всюди, куди приїздив на довший час цей могутній і безмірно вибагливий чоловік: він у своїх мандрах не задовольнявся тим, що вибере для себе той чи той дім, або заїзд, або кілька заїздів, а підбивав під себе все місто. Так і того разу аж за два місяці, ще коли він жив у Карлових Варах і лікував свою подагру, до Меммінгена приїхали квартир’єри й конфіскували для герцога та його безпосереднього оточення палац банкірської родини Фуггерів і два сусідні будинки, що належали вдові багатого доктора права; для інших, скромніших членів почту звільнили найліпші городянські оселі, а їхні мешканці переселились куди змогли: в підвали, в стодоли, до родичів.

Нашвидку скликана міська рада ухвалила такі найневідкладніші заходи: почистити й полагодити всі комини, прибрати з вулиць, а насамперед з ринку гній, каміння тощо, прокопати рівчаки та стоки, позамикати або повбивати всіх собак, щоб не дратували герцога гавкотом; кожному городянинові звелено під час перебування герцога в місті поводитися чемно й порядно і утримуватися від пияцтва, яке призводить до бешкетів. Вулиці поблизу палацу Фуггерів вистелити соломою, щоб гуркіт возів не порушував тиші, любої герцогові над усе. З тої ж причини заборонити всякі дзвони, барабани, публічні оголошення й музику. Нічним сторожам заказали співати й сурмити, дітям — бешкетувати й галасувати.

Альбрехт фон Вальдштейн виїхав з Карлових Вар на початку жаркого літа тисяча шістсот тридцятого року, точніше — дев’ятого травня, за десять днів до початку імперського з’їзду. Обминувши здалеку Регенсбург, він поїхав до Нюрнберга, де трохи погарикався з магістратом, бо місто заборгувало йому двадцять тисяч дукатів контрибуції, а звідти через Ульм, де йому піднесли срібний столовий сервіз, багато вина, риби, волів, овець і телят, подався до Меммінгена. Почет його був такий пишний, аж дух забивало. На чолі їхали сурмачі з позолоченими сурмами та з прапорами, гаптованими сріблом; за ними триста чоловік особистої варти в червоних із золотом мундирах, у залізних кулаках списи з посрібленими клюгами; далі — тридцять позолочених карет шестериком, обтягнених усередині червоною шкірою. В них, крім самого герцога та його вродливого й веселого небожа Макса, їхали найвищі сановники: обергофмейстер, начальник військової канцелярії, головний ловчий — усе високородні пани, серед них носії таких гучних імен, як Ліхтенштейн, Гаррах, Дітріхштейн. У дальших тридцяти не менш розкішних каретах їхали дами цих вельмож: придворний етикет, імпортований з Франції, не дуже шанував родинне життя, тому пани не їздили в одній кареті з дружинами. За екіпажами найзнатніших дам у сорока каретах четвериком подорожувала вища двірська обслуга: начальник кухні з помічником, паштетник, пекар, кондитер, кухар-француз і доглядач каплунів, далі старший ловчий, лікар, цирульник, сокольничий, рахівник, писар, а також застилачі столів, подавачі напоїв і страв. Потім котилося сорок возів з вантажем, і, нарешті, гарцював верхи цілий загін лакеїв, лазників, придверників, пажів та паничів з їхніми вихователями, вчителі фехтування, верхової їзди та танців, особиста охорона найвищих придворних вельмож: сам тільки граф Ліхтенштейн, обергофмейстер, мав півсотні душ ескорту, обершталмейстер — тридцять, оберкамергер — також тридцять. У ар’єргарді колони їхало триста мушкетерів на конях. А позаду всіх скромно трюхикали на мулах кат із помічником.

Члени меммінгенської міської ради, всі в парадному вбранні, дожидали високого гостя біля дверей його нової резиденції, якою був, ми вже сказали, палац Фуггерів — недоладна й непоказна, але міцна й простора будівля поблизу міського муру, з химерною, позаламуваною на всякі лади покрівлею, порослою бур’яном. Панове радці, свідомі всієї поважності моменту, були напружені й неспокійні, бо герцогів настрій, як знали всі, годі було вгадати, як погоду в квітні. Бургомістр мав у кишені вітальну промову, складену десятком мудрих голів, і кожнісіньке слово в тій промові було обдумане й зважене на аптекарських терезах; тією промовою бургомістр сподівався втертися до герцога в ласку. Та люди мислять, а пани рядять. Герцог, високий кощавий чоловік з нездоровим жовтавим обличчям, на якому чорніли вуса й борідка, не дав бургомістрові навіть витягти промову з кишені. Насилу вилізши з карети, він підняв два пальці й зупинив бургомістра, що почав був вітальне слово.

— Гаразд, гаразд, дякую, — сказав герцог і, ледве піднявши капелюха з червоними пір’їнами, помалу рушив до дверей, накульгуючи обома ногами й спираючись на небожеве плече. І поки по соломі, розстеленій перед палацом, нечутно підкочувались карети з рештою панства, вікна герцогових покоїв на другому поверсі осліпли: там опустили завіси, бо герцог, утомлений довгою дорогою, ліг спочити.

Письмові свідчення про ці події всі узгоджуються в тому, що лікування в Карлових Варах дуже помогло герцогові. Але, мабуть, єдиним джерелом цих відомостей був лікар, який заступив доктора Бера, що вже багато років піклувався герцоговим здоров’ям, але незадовго перед тим сам захворів. Ну, а той тимчасовий лікар бачив тільки стан Вальдштейнового тіла й зовсім не зважав на його душевний стан, не менш важливий. Зате придворні — вони всі любили герцога — згоджувалися в тому, що цей душевний стан від лікування в Карлових Варах погірщав, бо герцогова чорна меланхолія, помітна весь останній рік, після приїзду до Меммінгена ще поглибилась. Перед самим від’їздом з курорту герцог прогнав зі служби свого вірного й випробуваного астролога Сені, який розгнівив його несприятливим пророцтвом. Казали, герцог почувався без нього мов без рук. Місце Сені мала зайняти ворожка, яку порекомендував герцогові іспанський посол, що теж лікувався в Карлових Варах, та вона ще не приїхала, і герцог мусив сам стояти перед грізною загадкою майбуття. Позбавлений, крім того, товариства свого веселого небожа Макса, який поїхав до Регенсбурга, щоб звідти сповіщати про події на з’їзді, герцог майже весь час сидів у сірій самотині робочого кабінету, ховаючись від усіх, сумний та блідий, аж жовтий. Де й поділись жадоба діяльності та невтомність, які свого часу привели його до могутності, слави й багатства. Військових кур’єрів, що привозили депеші, рапорти, рахунки, запити, послання, він лишав чекати в передпокоях та в коридорах цілі дні й ночі — якщо взагалі приймав їх; на всі послання відповідав лиш писемно й то сам. А придворні, які боязко стежили за герцогом здаля, були шоковані, коли один пролаза, що мав доступ до кабінету, виніс відти скандальну звістку, нібито герцог потай розважається книжками еротичного змісту з непристойними гравюрами. Ох, то було вже занадто. Ох, де ті часи, коли герцог сам непогамовно віддавався мистецтву кохання, а не читав про нього, і йому ще лишалось досить сили для вибухів страшного гніву, кульмінацією яких був загальновідомий жахливий вигук: «Повісьте цю тварюку!»

Вальдштейнів кат із помічником, що оселилися в садовому будиночку, нудились без діла.

Щасливим відхиленням від цього маразму, що вже почав захоплювати й весь двір, був візит славнозвісного отця Жозефа, прозваного Сірим кардиналом. Цей святий чоловік збирався до Регенсбурга, а дорогою хотів заїхати до Меммінгена, щоб засвідчити свою пошану головнокомандувачеві цісарської армії Альбрехтові фон Вальдштейнові, герцогові Фрідландському; звістку про це Вальдштейн одержав від французького посла в Швейцарії Брюлара, який мав супроводити отця Жозефа. Прокинувшись зі своєї апатії, герцог так хапливо віддав наказ урочисто прийняти уславленого капуцина, що придворні не втримались від іронічних зауважень: мовляв, герцогове прагнення сподобатись французам і втертись у їхні елегантні обійми таке сильне, що розбудило б його й з передсмертної летаргії, хоча той французький капуцин зовсім недавно говорив про «Вальдштейнові паскудства та насильства».

Коли надійшла звістка, що французи подорожують у вісімнадцятьох каретах, Вальдштейн вирішив, що він з представниками свого двору виїде для привітальної зустрічі теж вісімнадцятьма каретами. Обидва поїзди зустрілись на березі Боденського озера поблизу містечка Ліндау. Було жарко, на небі ні хмаринки, але від чарівного синього озера віяв приємний вітрець. Загледівши одні одних, сповільнили рух, а коли між ними лишилося кроків п’ятдесят-шістдесят, зупинилися. Настала хвилина непевності: що ж далі? Хто має вийти з карети перший? Хто кому має перший рушити назустріч? Посол Брюлар — гість, і, мабуть, годилось би Вальдштейнові першому вийти з карети й рушити назустріч Брюларові. Але ж Вальдштейн чоловік високородний і могутній, а хто такий Брюлар? Ніхто. Та якби навіть Вальдштейн явив таку ласку, то як має повестися Брюлар? Дозволити, щоб герцог дійшов аж до його карети? Це була б нечемність, навіть образа. Чи він теж мусить вийти й рушити назустріч герцогові?

Але як далеко він має дійти? Чи, може, самому вийти з карети першому? А бува Вальдштейн, відомий своєю пихою, зовсім не вийде з карети, і Брюлар, опинившись на шляху сам-самісінький, укриє себе довічною ганьбою? Звичайно, всім відомо, що герцог виїхав назустріч не йому, французькому послові, а отцеві.Жозефу, що сидів десь позаду невидимий, — хоч орден ласкаво дозволив йому порушити правило, яке забороняло капуцинам подорожувати не пішки — і, не маючи ніякого офіційного доручення, навіть, строго кажучи, не належав до депутації; а коли це так, то з якої речі Брюлар має корчити блазня перед герцогом? Складні й важливі проблеми: адже йшлося про честь, ба навіть славу Франції!

Незважаючи на спеку й пилюку, між обома поїздами, які стояли на дорозі, забігали парламентери, знавці етикету. Хоча й вельми досвідчені та старанні, вони бігали сюди та туди добрих півгодини, поки впоралися зі своїм завданням. Домовилися, що Брюлар і Вальдштейн вийдуть з карет одночасно, рушать назустріч один одному і зустрінуться точно посередині; парламентери ретельно виміряли й позначили ту середину, застромивши в землю на узбіччя шляху свої шпаги. Все це дужче скидалось на готування до двобою, ніж до акту ґречності.

І ось уже обидва пани виходять з карет і йдуть назустріч один одному; чи то поважність хвилини відігнала подагричні болі, а чи герцог фон Вальдштейн зумів силою волі опанувати їх, але він іде, хоч і повільно, — бо й Брюлар не поспішає, — проте з гідністю, не кульгаючи, навіть не без грації. А потім настає прекрасний обряд вітання: обидва поважно вклоняються один одному, анітрохи не згинаючи спини; ліву руку ледь відхиливши від тулуба вбік і назад, праву ногу виставивши вперед, а ліву ледь зігнувши в коліні, граційним рухом скидають капелюхи й змахують ними над самою землею спершу в лівий бік, потім у правий, немов хочуть промести дорогу один одному; а врешті потискають руки й запевняють один одного, що вони захоплені й зачаровані зустріччю. Потім уже решта панів у обох поїздах виходять з екіпажів і радісно поспішають одні одним назустріч, і всі захоплені й зачаровані. Мабуть, води Боденського озера ще ніколи не бачили стільки захоплення й зачарування, а в пилюці тутешнього шляху ще ніколи не відбивалося стільки двірських підошов; усе аж миготіло райськими барвами пір’я на капелюхах, золотом дорогих перев’язей, пурпуром оксамиту, білявістю мережив.

Між цими двірськими чепурунами дивно вирізнялась постать зарослого, брудного босого ченця в пошарпаній капуцинській сутані, який з незворушно поважним виразом худого обличчя благословляв Вальдштейна та його почет, що тиснувся до нього, щоб роздивитись його зблизька.

— Превелебний отче, — звернувся до нього герцог, — я щиро захоплений і зачарований, що зустрівся з вами, і високо ціную вашу ласку, бо ви не пошкодували часу навідати мою скромну оселю.

— Сину мій, — відповів отець Жозеф, — тут ідеться не про ласку, а про обов’язок, що його я, як вірний слуга своєї батьківщини й свого короля, виконую в міру сил і в рамках повинностей перед богом. Гучне ім’я вашої герцогської високості та блиск ваших подвигів, сину мій, не дозволили мені знехтувати таку нагоду — особисто висловити вам вдячність за те завзяття, з яким ви захищаєте інтереси нашої церкви в її боротьбі з відступниками.