Бургомістр Реріх спробував задовольнити й ту вимогу з Вальдштейнового листа, де писалося, що Петра з Куканя треба не тільки відпустити, а ще й перепросити, але Петр урвав його безпорадне белькотіння такими ретельно дібраними словами:

— Я знаю, ви й далі вважаєте мене злочинцем, тобто вбивцею й грабіжником, і не в моїй спромозі, та й не в моїх намірах переконувати вас у протилежному. Ви, напевне, думаєте, що тільки в наші диявольські часи може статися щось таке неподобне: вбивцю пускають на волю, бо його взяв під захист ще більший убивця. Ви, безперечно, маєте рацію в одному: наші часи справді нечувано жахливі; через це трапляються такі дивовижні неподобства, яких у часи, коли більше сили мають розум і логіка, статися не могло б. Але в моєму випадку це неподобство полягає не в тому, що я уникнув кари, а в тому, що мене мали кинути народові, спраглому за правосуддям, як кидають кістку голодним собакам, і ви, панове радці, знехтували мою вину чи безневинність, як щось нікчемне: головне — ви мали в руках жертву, яка давала вам змогу розіграти підлу комедію справедливої кари. А Вальдштейн цьому перешкодив, і це був перший у його житті добрий і похвальний вчинок. А тим часом, шановні панове й високоповажна публіко, бувайте здорові.

Пустивши коня помірним клусом, Петр поїхав з міста поряд зі своїм рятівником — шевальє де ла Прері. Його проводжали довгі погляди притихлого натовпу, причому жінки — молоді, старі й середнього віку — думали, приміром, так: «Хай там що, а цей кавалер не тільки відважний чоловік, бо коли його везли на страту, навіть не писнув, не то. що просив милосердя, як усі стратенці. Він не тільки handsome і good-looking, аж треба дякувати богові за те, що його чудове тіло, гідне Тіціанового пензля, не діждало миті, гідної похмурого різця Калло. Він ще й освічений та дотепний, бо говорить не затинаючись, слова так і сиплються йому з рота, і то такі вишукані, що ми, прості люди, їх навіть не розуміємо, А того вечора й уночі всі чоловіки в Кемптенській окрузі — і в Старому та Новому Кемптені, і в Крюгцеллі, і в Вюртінгсі, і в Бецігаві, в Нойгаузені, і всюди — були здивовані надзвичай палкою й ненаситною жагою, що несподівано пробудилась у їхніх дружинах та коханках, І не марно: через дев’ять місяців після того дня всі втрати в людях, яких зазнала Кемптенська округа, були цілком надолужені.

Але не відбігаймо від теми, слідкуймо далі за долею нашого героя — Петра Куканя з Куканя.

Петр і шевальє де ла Прері їхали швидко й мовчки; аж коли мури Кемптена були вже далеко позаду, шевальє спитав:

— Що, скрутно було, правда?

І Петр відповів:

— Коли кат почав підіймати наді мною колесо, мені таки стало трохи моторошно.

То були слова справжнього героя, людини без нервів. Та що Петр не зовсім був позбавлений їх, це він довів зразу ж. Під’їхавши ближче до шевальє, простяг руку й промовив хрипко:

— Дякую вам за те, що я ще почую, як пахне хліб.

Відповівши на потиск його руки, шевальє сказав:

— А я й не знав, що ви такий тонкий гурман: умієте оцінити запах хліба. Особливо хліба свіжого, звичайно, французького, бо цей запах кращий за всі пахощі світу, він ніколи не набридає. Хто закушує будь-яке вино хрумкою, ледь присоленою скоринкою, той не допускається гріха, бо до хліба смакує й бордоське біле, як-от сотерн, шато-тур-бланш чи барсак, і бордоське червоне, — приміром, шато-марго, якому віддає перевагу кардинал Рішельє, або шато-лафіт, до якого ще дужче пасує куріпка на вині, або фазан, або слуква; і те ж саме можна сказати про всі визначні вина світу. Ми живемо в напівварварстві, отож ця істина досі ще не відома всім людям; доказом цього є наша кривава війна, бо ж вона точиться, власне, лише за те, чи запивати хліб вином, чи ні. Мені соромно, що я воюю на боці тих, хто каже «ні». Гадаю, в майбутньому, коли люди стануть витонченіші й культурніші, вони воюватимуть за те, чи, скажімо, рейнський рислінг слід пити під гарячу шинку, чи під шпигованого коропа. Та мені здається, мій друже, коли ви й далі поводитиметеся так, як досі, наприклад, заявлятимете й далі, що Вальдштейн убивця, а його сьогоднішній учинок — єдине добре діло в його житті, то недовго тішитиметеся тим запахом хліба, який умієте так мудро оцінити.

Петр відповів:

— Ви дуже елегантно — бо ж, як справжній француз, інакше й не вмієте, — торкнулись того, що мене гнітить. І гнітить так, що я, замість тішитись урятованим життям, сушу собі голову нерозв’язною дилемою.

— Якою ж це? — здивувався шевальє. — Які дилеми можуть тривожити людину, що тільки-но уникла ешафота?

— А ось які, — відказав Петр. — Як добре вихований чоловік, я повинен відчувати вдячність до Вальдштейна. А тим часом я маю щодо нього тільки ворожі наміри. Оце й усе, що я можу вам відкрити, пане де ла Прері; але ви зрозумієте, в якій скруті я опинився.

— Щоб заспокоїти вас, мені вистачить одного слова, — сказав шевальє.

— Яке ж це слово?

— Пантарай, — відповів шевальє де ла Прері.

— Ну гаразд, виходить, ви, як і я, агент папи, — сказав Петр. — Беру це до відома з радістю, але в моєму дражливому становищі це нічого не змінює.

— Дозвольте вам заперечити. Бо святий отець велів переказати: нічого не робіть, вертайтесь негайно до Рима, він має там для вас інші, важливіші завдання. Вальдштейн уже мертвий.

— Мертвий? — вигукнув Петр.

Шевальє де ла Прері всміхнувся.

— Ну, не дослівно. Ми, французи, поводимося з цим словом трохи легковажно: для нас кожен, кому перестала всміхатись фортуна, хто, наприклад, попав у неласку до сильних світу цього, позбувся маєтку, чинів, честі тощо, той просто мертвий, та й годі. Ну, а Вальдштейнові вже вдарили в голову хвороби і він одурів; я й кажу, що він мертвий. Сьогоднішній Вальдштейн ще здатен повісити гінця або погрозити кемптенцям, ніби зрівняє їхнє місто з землею, якщо в пана П’єра де Кюкана хоч волосинка з голови впаде. Та він міг би повісити й того самого пана де Кюкана, коли б хтось доніс йому, як той висловився про нього. Щоб він був здатен на великі діла, про це тепер, на думку святого отця, не варто й говорити. І через те ви маєте повернутись. Дуже шкода, що нам, тільки-но зустрівшись, доводиться знову прощатися, та що вдієш; жити в історичну епоху нелегко. Одначе, сподіваюся, в Меммінгені ви перепочинете день-два. Вальдштейн кипить від нетерплячки привітати вас.

— Не розумію, — сказав Петр, — як міг наказ папи дійти до Меммінгена раніш за мене самого. Хіба голубиною поштою?

— Звичайно, — підтвердив шевальє. — Скромні німецькі міста Меммінген і Регенсбург нині опинились у центрі інтересів усього світу, а тому між цими містами й Римом голубів літає більше, ніж нічних мушок круг ліхтаря. Бачите оту чорну цяточку, що рухається від Меммінгена на південь? Головою закладаюся: це голуб несе святому отцеві звістку, що мосьє де Кюкан завдяки панові де ла Прері уникнув смертельної небезпеки. В кожному возі, кареті, фургоні, що їдуть до Меммінгена чи Регенсбурга, ви знайдете клітку з римськими голубами. І навпаки — до Рима везуть меммінгенських та регенсбурзьких голубів. Ось переконайтеся самі…

Підостроживши коня, він наздогнав зеленярський візок, що котився попереду, й підняв на ньому полотнину.

— Тпрусь!. — пирхнув він з досадою, бо замість клітки з голубом побачив чорну кішку, яка сиділа на купі моркви, піднявши голову й нашорошивши вуха. Шевальє хотів був пустити полотнинку, та Петр притримав її.

— Це ти, Лібушо? — спитав він.

Кішка примружила ліве око.

Далі вони їхали мовчки. Шевальє де ла Прері був помітно збентежений.

— Здається, любий друже, — мовив він перегодя, — коли кат підіймав над вами колесо, це вразило вас трохи глибше, ніж ви ладні признатись. А що і я почуваюсь таким утомленим, як уже давно не був, то заявляю: нам давно пора зупинитись у якому-небудь шинку. Я знаю один такий, де подають пристойне біле вино місцевого виробу: живе, з гарним букетом, з легким мускатним присмаком. Ви можете закушувати його, коли хочете, своїм улюбленим хлібом, але я віддам перевагу холодній телятині або, коли її не буде, білому м’ясові з курячих грудець, або ж, коли в наші злиденні воєнні часи не знайдеться й курчати, — вареній сардельці з маслом.

Той шинок, до якого хотів завітати шевальє, стояв край чепурного села Грененбаха, недалечко від Меммінгена, й мав симпатичну назву «Біле поросятко». Коли обидва сіли за чисто вишкребений дощаний столик у садку, під каштаном, що заспокійливо шелестів, і гарна шинкарка з золотою косою дбайливо їх обслужила, Петр хильнув тутешнього білого, справді такого, як казав шевальє, й подумав: якби світ не був кривавим пеклом, то люди б не могли й зрозуміти, яке солодке життя.

— Учора ввечері, — сказав він, — ви нібито розмовляли з однією особою, що плакала за мною, коли мене забрали до темниці.

— Так, це правда, — відказав шевальє де ла Прері, — тільки то була не якась там «одна особа», а ворожка мадам Кураж, яку Вальдштейн найняв, щоб провіщала йому майбутнє. Ох, бісів Кюкане, вам і в нещасті щастить, бо хіба можна не позаздрити чоловікові, за яким плаче така зваблива жінка! Пані господине, ще вина, нам хочеться згадати давні часи, коли ми нудилися в château d’If.

Як пропонував шевальє, вони посиділи за вином та білим курячим м’ясом, згадуючи тяжкі часи, що тепер, через тринадцять років, здавались їм безперервною низкою солодко-безтурботних днів. Витаючи в краях блаженства, обидва довго гомоніли, часто перебиваючи один одного вибухами сміху та захопленими словами: «А отоді…», «А пам’ятаєте…», — і знову й знову віддавали належне злотокосим сестричкам Маделоні, Анрієтті, Сюзанні, Люсьєні й Сімоні — дарма що тепер вони вже напевне стали поважними і, можливо, опасистими матронами. Одне слово, герої любо розважались, поринаючи в минуле, як у бистру прохолодну воду, поки настала пора вертатись у непевну, бурхливу сучасність. Уже хилилось до четвертої години пополудні, коли вони сіли на коней і мовчки, ніби в похміллі після непогамовної оргії спогадів, під палючим сонцем доїхали до Меммінгена.

Двір герцога Вальдштейна, досі такий мовчазний і нудний, тепер розбуявся незвичайною веселістю. Коли радіє король, веселяться й придворні. Вальдштейн хоч і не був королем, зате був двічі герцогом і мав усі причини тішитись, бо не мав сумніву, що його планета, яка ще вчора перебувала в зоні лихих впливів, сьогодні дійшла до сприятливої смуги: шевальє де ла Прері не тільки сам приїхав, а й привіз вістку про такого жаданого П’єра де Кюкана. Крім того, з Регенсбурга несподівано прибув веселий небіж Макс із добрими новинами: незважаючи на інтриги курфюрстів, герцогове становище зміцніло, й цісар дорожить ним більше ніж будь-коли, А на додачу прибула ще й ворожка Лібуша Кураж. Прийшла, бідолаха, пішки, брудна, з голими руками, голодна й спрагла, перевдягнена хлопцем. Вона вбралася так, щоб не впадати в очі бандитам, та однаково вже недалеко від Меммінгена на неї напали грабіжники й забрали все майно, лишивши їй тільки життя та честь, бо, на щастя, ті бовдури не роздивилися, що вона жінка.

— Ось я й перед вами, ваша високосте, — додала вона говіркою шумавських німців, стоячи перед Вальдштейновим троном у великій залі для аудієнцій, званій Місячною кімнатою, оточена з боків і ззаду цікавими придворними, — бідніша за послідущу вашу помивачку чи керівницю, не маючи під рукою навіть своєї віщої кулі, бо її в мене теж забрали (цікаво знати, нащо вона здасться тим йолопам), зате я багата доброю вістю, що її вам приношу. Бо мій медитативний зір внутрішньої інтроспекції бачить: для вас настає пора щасливих інспірацій і добрих збігів та нагод.

Тут озвався веселий герцогів небіж Макс, відомий жартун і паливода, передражнюючи її провінційну говірку:

— Дозвольте мені, прекрасна віщунко, перевірити несхибність тієї вашої медитативної внутрішньої інтроспекції. Скажіть-но мені, скільки вийде, як двадцять чотири помножити на шістнадцять.

Усі зареготали, але Лібуша не розгубилась, а відповіла:

— Коли ви, паничу, не вмієте розв’язати цього арифметичного прикладу без допомоги ворожки, то я вам пораджу щиро: зажадайте від своїх учителів, щоб повернули вам платню, взяту за навчання,

— Ну що, Максе, заробив по писку? — озвався герцог по-вояцькому грубувато, але з ласкавою усмішкою і лагідно поплескав молодика по плечі. Тоді обернувся до Лібуші:

— Те, що ви мені сказали, люба дитино, було мені ясне й так. Та не ображайтеся, не суптеся. Ви провіщаєте речі, які почали здійснюватися ще до вашого прибуття, і це свідчить на вашу користь, бо доводить, що ваші слова не пусті. Сьогодні справді мій великий день, такий великий, що треба його відсвяткувати. Вина, вина, несіть вина, найкращого мозельського з моїх погребів, «Піспортер-гольдтрепфхен» двадцять п’ятого року. До ката всі церемонії і всі турботи, та й мою дієту. А лікарів хай дідько візьме!