Владімір Нефф - Прекрасна чаклунка

— Але ви не хочете зрозуміти того головного, що для мене справді важливе, та й для вас мало б бути таким.

— Я не згоден з твоїми міркуваннями, — сказав отець Жозеф. — Але не тому, що вони мене не цікавлять або стосуються речей не важливих для мене, а тому, що тобі не пощастило мене переконати і твої фантазії здаються мені наївними. Твоя хиба, П’єре, походить з упередженості. Вальдштейн — вояка, а ти наперед уклав собі уявлення про вояку: який він зовні, як говорить, що його має цікавити, а що ні. А оскільки той чоловік, з яким ти зустрівся, не відповідає твоєму уявленню, ти спонуканий ревністю, дуже похвальною, але нерозумною, надумав, що то не справжній Вальдштейн. А чого це справжнього Вальдштейна не може цікавити проблематика мови? Хіба ти ніколи не помічав, що в кожному людському тілі живуть принаймні дві людини, не схожі одна на одну?

— У вас я це помітив, отче, і дуже виразно, — сказав Петр. — Але в жорстокого здобичника, зажери й душогуба, такого, як Вальдштейн, ця двоїстість не може заходити аж так далеко, щоб він знав звернення Гамлета до акторів. А він його знає, бо цитував, хвалячи мою манеру говорити. Що тому, хто хоче стати володарем світу, до акторського мистецтва й до мистецтва взагалі?

— А я чув, — відказав отець Жозеф, — що він збудував собі в Празі палац, розкішний як архітектурою, так і живописним та скульптурним оздобленням. А це мистецтво, П’єре, l’art, як кажемо ми, або ars, як казали наші латинські предки, чудове слово, що супроти нього німецьке Kunst — як сливове повидло супроти бистрої гірської води, Ні, не кажи мені, П’єре, що Вальдштейн байдужий до мистецтва.

— Не байдужий, — погодився Петр, — поки мистецтво служить його самозакоханості, славі, престижеві. Але в мене з’явилася чудова ідея: коли Вальдштейн лікувався в Карлових Варах, трупа мандрівних акторів зіграла на його честь панегіричну виставу. І грим того актора, котрий зображував його, був такий вдалий, подібність така ілюзорна, що це й напровадило Вальдштейна на думку найняти того лицедія, щоб видавав себе за нього.

— Як ти слушно сказав, П’єре, сину мій, ідея чудова, — потвердив отець Жозеф. — Але взагалі твоя вигадка не держиться купи.

— Чому ж?

— А хоч би ось чому. Я ладен припустити, що Вальдштейнових придворних пощастило обморочити, а коли вони й помітили, що він змінився духовно, то не виснували з цього нічого. Але як же його небіж, граф Макс фон Вальдштейн, що їздить до Меммінгена провідувати його і, напевне, возить йому всі новини з Регенсбурга? Навіть він не помітив, що його дядечко став зовсім не такий, як був перше, і що йому, наприклад, бракує — це я навмання кажу — віспинки на лівій скроні?

— Той, безперечно, в усе втаємничений, — відповів Петр. — Мені це було зразу ясне з того, як він охоче погодився з безглуздим дядьковим твердженням, ніби він ніколи в житті не стикався з чеською мовою. Я б нітрохи не здивувався, якби виявилося, що той славний Макс не возить дядькові новини до Меммінгена, а навпаки, забирає там листи, що надходять псевдо-Вальдштейнові, і передає їх справжньому дядькові, який сидить… де він сидить, отче? Допоможіть мені його розшукати, бо я сам не спроможен!

Отець Жозеф не реагував на цей вигук.

— Якщо вже ти згадав за листи, — сказав він, — то глянь ось: це ж славнозвісний Вальдштейнів підпис. Такого хитромудрого, складного підпису не можна підробити. І цей підпис справжній.

— Вальдштейн, напевне, лишив своєму двійникові запас чистих аркушів з підписами, — сказав Петр. — Але я скажу вам, отче, ще дещо. Про Вальдштейнову забобонність знають усі: він і пальцем не ворухне, поки не порадиться зі своїм астрологом. А вам же, певне, відомо, що якраз перед тим, як оселитись у Меммінгені, він прогнав зі служби свого випробуваного астролога Сені.

— Це я, звичайно, знаю, — відказав отець Жозеф. — Ця подробиця не позбавлена інтересу, і вона не уникла уваги шпигів: ми, П’єре, теж маємо свої щупальця. Але що ти з цього висновуєш?

— Оскільки він, як знають усі, не може обійтись без свого астролога, — сказав Петр, — я тепер добре розумію: перше ніж підставити замість себе двійника, він удав, ніби проганяє Сені, щоб мати змогу взяти його з собою до своєї схованки.

— Це дуже дотепна думка, гідна П’єра де Кюкана, — погодився отець Жозеф. — Але вона суперечить дійсності. Вальдштейн не забрав Сені до своєї гаданої схованки, бо Сені спокійно, хоч і досить нужденно, живе на очах у всіх, заробляючи на хліб складанням гороскопів легковірним людям.

— І де ж він живе? — вигукнув Петр.

— Приїхав сюди, до Регенсбурга, — відповів отець Жозеф, — ще перед початком з’їзду, до свого старого вчителя астролога Кеплера, про якого я з’ясував, що й він колись працював для Вальдштейна. Сені живе в Кеплера й допомагає йому, бо Кеплер уже старий, немічний і більше, ніж астрологією, заклопотаний тим, чи призначить йому з’їзд компенсацію за ту платню, що заборгував йому покійний цісар Рудольф Другий. Отак Регенсбург став притулком відставних Вальдштейнових астрологів. Це тверезі факти, а все, що ти мені тут набалакав, — тільки вигадки твоєї розгаряченої голови. Та якби це навіть не були вигадки і Вальдштейн справді переховувався десь на околицях Регенсбурга, в якомусь маєтку чи замочку, це б теж не мало ніякісінького значення, бо, П’єре, сину мій, — отець Жозеф стишив голос до ледь чутного шепоту і нахилив до Петра кудлату голову, — все майже впорано: на завтрашньому засіданні, об одинадцятій годині ранку, цісар офіційно оголосить, що Вальдштейна звільнено й позбавлено всіх чинів та повноважень. А як тільки це станеться, весь клопіт мине, бо цісар уже не зможе взяти свої слова назад і будь-яка Вальдштєйнова спроба змінити постанову з’їзду буде злочином, державною зрадою: адже, тільки-но його скинуть, він утратить усіх прибічників та підлабузників. І зостанеться сам, мов билинка. Отож абсолютно байдуже, чи Вальдштейн сидить у Меммінгені, чи ховається десь поблизу цього міста, бо, так чи так, він проґавив свій час. Його найближчий полк — за сім годин форсованого маршу від Регенсбурга.

— Сім годин, усього сім годин! — вигукнув Петр, задихаючись від хвилювання. — А скільки годин лишається до одинадцятої години ранку? І чого лиш не може статися за цей час! Можуть попадати всі трони, всі міста можуть піти з димом, та що я кажу! До тієї одинадцятої години може настати кінець світу.

— А таки може, справді може, коли така буде воля господня, — поважно закивав головою отець Жозеф. — На світі нема такого, що не могло б статися.

І ця можливість виповнює всіх нас побожним страхом та покірністю волі божій. Але в щоденній життєвій діяльності ми обмежуємося лише цим почуттям побожного страху та покори, а діємо так, ніби нічого ніколи не станеться. Ти правду кажеш, у найближчі години може статися все. Але ти, П’єре, вже не можеш зробити нічого. Ах, якби ти зі своїми фантастичними ідеями прибіг до мене два тижні тому, я б, може, справді занепокоївся й намовив котрогось із могутніх ворогів герцога Вальдштейна, щоб пильно обшукав околиці Регенсбурга, замки, покинуті будівлі, мисливські будиночки тощо, чи не оселився там останнім часом хтось підозрілий, що потай приймає відвідувачів, радиться з ними при завішених вікнах та розсилає кудись гінців з невідомими наказами, одне слово — поводиться так обережно й хитро, що не може не збудити цим загальної підозри. Я дуже добре знав би, що ці пошуки нічого не дадуть, але все ж таки вважав би за свій обов’язок задовольнити твоє жадання, бо у великій грі, яка тут ведеться, не слід нехтувати нічим. Та зараз уже пізно: все скінчено, дограно, доконано. На щастя, і Вальдштейнові, де б він не був, не лишається часу на якусь відчайдушну спробу.

— Якраз навпаки: його час наспів, і йому лишається тільки простягти руку й зірвати плоди своєї хитрості, — заперечив Петр.

Отець Жозеф насупив брови й змовчав, але, добре натренований у мистецтві самовладання, за хвильку додав тоном ласкавої терплячості:

— Благословляю тебе, П’єре, сину мій, за твій запал. Хоч я й не згоден із тобою, але шаную твою щирість. Благословляю й за ревність, із якою ти взявся виконувати доручення найсвятішого отця, бо і я вважаю Вальдштейна підступним, небезпечним хижаком, якого бог підніс із безодні, щоб покарати нас за наші гріхи. Та коли ти послухався папиного наказу: «Йди!» — послухайся тепер і його наказу: «Повернись!»

— Я так і зроблю, — відказав Петр. — Але не поїду звідси, доки цісар не оголосить своєї постанови про скинення Вальдштейна.

— А це, як я вже сказав, станеться завтра об одинадцятій годині ранку, — підказав отець Жозеф.

— Так, це станеться завтра об одинадцятій годині ранку.

Отець Жозеф схвально кивнув головою.

— Я щиро тішуся, що мені пощастило розвіяти твої страхи й ти побачив: скиненню Альбрехта фон Вальдштейна ніщо не стане на заваді.

— Аж ніяк, отче, ви мене не переконали і нічого я не побачив, — відказав Петр. — Розум каже мені, що ви, може, й маєте рацію, а я прикро помиляюсь, але все в мені опирається цьому й кричить: ні, не помиляюсь.

— А я вважав, що ти слухаєшся насамперед свого розуму.

— Але тут мій розум сам підказує мені, щоб я не слухався його розважних міркувань, — відказав Петр. — Одначе розмова з вами, отче, спростувала деякі мої хибні висновки — передусім гадку, ніби Вальдштейн ховається десь поблизу своїх полків. Ваш сповнений фантазії опис підозрілого чоловіка, що сидить за позавішуваними вікнами десь у покинутому домі й збуджує загальну увагу таємничими інтригами, відкрив мені очі на наївність моїх уявлень, і я в раптовому прозрінні здогадався, де маю шукати Вальдштейна. І водночас у мені ожила надія, що я знайду й спосіб перекреслити його плани.

— Це я чую з прикрістю й занепокоєнням, бо не розумію тебе, П’єре, сину мій.

— Сподіваюся, що матиму нагоду повідомити вас, наскільки моя інтуїція була точна, — сказав Петр. — А поки що тільки прошу вас, щоб мені дозволили поставити коня в монастирській стайні.

Потім Петр попрощався зі святим мужем, а коли вже був у тьмавому безлюдді монастирських переходів, позводив курки на обох своїх пістолях і рішучою ходою вийшов у строкатий хаос кривих вуличок переповненого людьми міста.

Уже смеркало, і Петр, розпитавши перехожих, де живе вчений астроном Кеплер, квапливо пішов через багатий патриціанський квартал до ратуші, а потім ще трохи далі, в бік Дунаю.

Астрономів дім був вузесенький, недавно побілений вапном, скромно втиснутий у ряд так само вузьких будинків, поспіль споруджених будівничими, чиєю провідною ідеєю була економія місця. В Петра аж мороз пішов поза спиною, коли він побачив, що брук перед домом ученого — достоту як перед палацом Фуггерів у Меммінгені — вкритий товстим шаром соломи. Бронзове калатальце на дверях було обмотане шматинкою, так само білою, як увесь фасад.

Це, звичайно, можна було пояснити дуже просто: тим, що старий дослідник, як твердив отець Жозеф, недужий — навіть більше, ніж недужий, бо звичайно вулицю застилали соломою, коли господар готувався відійти в кращий світ. Та коли Петрові припущення були хоч трохи слушні, то й солома, і шматинка на калатальці були тут не заради господаря, а заради чоловіка вельможного, який таємно оселився в Кеплера й не зносив гамору. І ось Петр підступив до дверей і загрюкав у них своїм залізним кулаком.

Умить на першому поверсі відчинилося заґратоване віконце й виглянуло перелякане обличчя сивобородого чоловіка; комір його чорного оксамитового плаща був піднятий так високо, що до половини закривав запалі щоки, а на голові чорніла кругла шапочка — достоту така, яку носив у своїй чорнокнижницькій лабораторії пан Янек Кукань з Куканя, Петрів батько.

— Чого вам? — пошепки запитав старий. — І нащо ви грюкаєте як навіжений?

— Мені потрібен гороскоп, — сказав Петр.

— Задля цього не треба було весь дім баламутити, — відказав старий. — У мене нагорі тяжко хворий пожилець, він потребує спокою. А гороскопи коштують дорого. Гроші у вас є?

— Якби не було, то я не наважився б і прийти до найкращого астролога Німеччини, — сказав Петр.

На його подив, сухе, зморшкувате обличчя старого ожило юнацьким рум’янцем.

— Дякую вам за слова визнання, — прошамкотів він зів’ялими губами. В роті у нього лишилось тільки четверо іклів, одне навпроти одного, і його усмішка здавалася — зовсім безпідставно — жорстокою, як в упиря. — Я признаюся не без гіркоти, що не зажив ні хвали, ні слави, ні щедрості сильних світу цього, які радніше слухають базікання підлабузників та шарлатанів, ніж мої науково обґрунтовані екскурси в майбутнє, хоч я дбаю тільки за правду, без огляду на те, приємна вона кому чи гірка.

— Це мені підходить, — сказав Петр. — Але не підходить те, що я стою у вас під дверима, наче жебрак.