Минуло трохи не півгодини, поки Петрові пощастило пропхатися крізь натовп і обминути хвіст процесії, що посувалася зі швидкістю слимака. Люди розступались перед ним неохоче й підозріливо, бо, пошарпаний у боротьбі з герцоговим охоронцем, Петр мав несамовитий вигляд: голова непокрита, бо капелюх лишився в астрономовій оселі, обличчя забруднене власного кров’ю, солоний присмак якої він і досі відчував у роті. А коли нарешті дістався до монастиря й загрюкав у браму, то мусив чекати, як здалось йому в нетерплячці, вічність, поки віконце відчинилося.

— Гер фон Кукан прийшов по свого коня? — почувся голос брата-воротаря.

Петр відповів, що хоче бачити отця Жозефа.

— Отця Жозефа нема, — відповів воротар.

— Але мені треба його бачити, — шпарко заговорив Петр. — Я мушу щось йому сказати! Таке важливе — ви й уявити не годні. Прошу вас, розшукайте його і перекажіть, що мої припущення справдилися. Скажіть йому тільки це, й самі побачите, як він схопиться й прибіжить. Він наказав вам нікого до нього не пускати, але ж він не знав, що діється і що стоїть на карті.

— Я вам сказав — отця Жозефа нема, — відповів брат-воротар.

— Де ж він? — вигукнув. Петр. — У процесії його не було, додому він не поїхав, кудись із візитом теж не міг піти, бо всі, хто міг би його цікавити, тепер на вечерні.

— Дуже шкодую, — сказав воротар і зачинив віконце. Стук його прозвучав для Петра так, ніби то не монастирський воротар і навіть не цілий монастир, а весь світ із презирливою байдужістю грюкнув перед ним дверима: враження не зовсім неслушне, бо він справді був у світі сам, і ніхто не хотів вислухати його й приєднатись до нього.

Він гірко згадав, як сам папа енергійно й красномовно домагався його послуг і з якою театральною таємничістю доручив йому секретне завдання, а тепер, коли Петр наблизився до мети, всі, і папа найперший, повернулися до нього спиною. Та дарма: він, Петр, завжди досягав найбільшого, коли покладався тільки на власні сили. Отже, він покладеться на себе й тепер, але як? Як він сам-один зможе стати на заваді Вальдштейнові та його таємним спільникам, яких, мабуть же, повно в Регенсбурзі і які завтра вранці відчинять Вальдштейновим полкам котрусь із міських брам, коли не всі? Як це відвернути?

Сонце давно зайшло, і на безхмарному небі, що дедалі дужче темніло, займалися зірки. Петр знав лише деякі з них, і то тільки за назвою, бо астрономія через свою видиму безплідність ніколи його не вабила; але тепер, стоячи самотою під іскристим небом і не знаючи, що діяти, він подумав: коли справді доля кожної людини залежить від взаємного розміщення небесних тіл, підлеглих незмінному ладові, чому ж людський світ такий безладний? У чарівному вченні давніх піфагорійців говориться про гармонію сфер, про всесвітню злагоду звуків, які виникають від їхнього обертання; чого ж людський світ відгукується на цю гармонію лиш огидною какофонією?

Петр справді не знав, що вчинить у найближчі хвилини й години, але не мав сумніву — вчинить якесь насильство. Та невже й це насильство його майбутніх учинків уже записане на зоряному небі? Де? І як? Хіба погляд на те небо не навертає людину скорше на спокій і мрійність, ніж на боротьбу? Ще кілька хвилин тому Петр пишався своїм хитрим трюком, виманивши зі схованки вразливого на гамір Вальдштейна, як ото димом викурюють із нори лисицю. Та чи справді тут є чим пишатися? Чи не було то скорше паскудство, якого треба соромитись? Чи не було б розумніше й відповідніше премудрості зоряного ладу, якби зараз смиренно попросити свого коня з монастирської стайні й тихенько покинути цей регенсбурзький мавпятник? Чи не був то найрозумніший у його житті вчинок, коли нещодавно він, засмучений і розчарований розвитком подій у Європі, скромно найнявся на службу до герцога тосканського?

Брами ще не замкнені; як поквапитись, він іще сьогодні може вибратись із регенсбурзької товкотнечі, доїхати до Егмюля або далі на південь, до Пфаффенберга, а там — яке-бо щастя! — зупинитись у заїзді, замовити добру вечерю, потім пірнути в пишні німецькі перини й спати, спати, спати до білого дня. А в Регенсбурзі хай діється що завгодно, і Вальдштейн хай робить що хоче — його, Петра, це вже не цікавить, він, єдиний видющий серед сліпих, умиває руки й повертається до всієї цієї історії спиною.

Та поки він міркував так, смакуючи гірку втіху безнадії, в яку поринав, мов у теплу снодійну ванну, десь недалечко, біля брами за рогом, почувся тоненький дзвінкий голосочок, і зразу з’явилася дівчинка років на вісім, манюсінька, з кіскою, боса, замурзана, в білій сорочечці, під якою, видно, не було нічого. Стежечкою попід монастирем вона дубцем гнала перед собою троє гусенят — певне, з пастівника додому. Порівнявшись з Петром, вона розкрила ротик, у якому бракувало двох передніх зубів, і вимовила слово, якого він найменше сподівався:

— Пантарай.

— Що? — перепитав Петр. Хоч він і розчув усе виразно, те слово в її вустах було таке неправдоподібне, що він захотів пересвідчитися, чи слух не підвів його.

— Пантарай, — повторила вона спокійно. — Так я кажу?

— Так, так, — запевнив Петр. — А далі що?

— Пантарай, — сказала вона втретє. — Ідіть до п’ятої башти, там хтось передасть вам важливу іншпрукцію.

— А де та п’ята башта?

— Над річкою, — пояснила дівчинка, ще й показала дубцем. — За церквою святого Освальда, тією, що закрили.

— А хто тобі звелів, щоб ти мені сказала це слово?

— Яке слово?

— Пантарай, — нагадав Петр.

— Один там пан, — відповіла дівчинка.

— Який пан?

— Е, він велів, щоб не казала, — відповіла дівчинка і, гримнувши на гусенят, що були розбіглися, завернула їх і подріботіла далі.

Ця несподівана пригода, можна здогадатися, враз начисто змела Петрові наміри покинути бойовище, коли то взагалі були наміри, а не просто мрії, якими він із приємністю бавився, добре знаючи, що ніколи їх не здійснить. Що це все означало? Хоч би як швидко летіли голуби, послані з Регенсбурга до Рима й з Рима до Регенсбурга, папа ще не міг довідатись про Петрову розмову з отцем Жозефом. Зате про неї могли довідатись таємні Вальдштейнові прибічники, що жили в Регенсбурзі. Петр згадав про необережність, якої допустився, вимовивши перед отцем Жозефом умовлене з папою гасло «Пантарай»; отець Жозеф зразу йому вичитав: «Ти такий імпульсивний та необережний, як і був». І вичитав слушно. Звичайно, Петр у ту мить уже вважав те гасло за щось минуле, позбавлене значення, бо відмовився служити папі й керуватись і далі його наказами. Папа не міг знати про Петра нічого, крім того, що Петр услід за отцем Жозефом виїхав з Меммінгена до Регенсбурга. Коли те гасло, яке йому шепнула маленька гусійка, прийшло справді від папи, то може йтися тільки про догану, яку святий отець хоче висловити неслухняному агентові. Але це мало ймовірне. Для того, щоб папа висловив йому своє невдоволення чи гнів, непотрібні такі манівці. Нащо оце посередництво невинної кузочки, гусійки в сорочечці, нащо вдавати, ніби Петр має дістати важливі «іншпрукції», як сказала дівчинка, тобто інструкції? Досить було б, щоб згаданий нею «пан» сам підійшов до Петра й передав йому папину нагінку. Отже, цю думку можна відкинути.

Але тоді може йтися тільки про пастку, в яку його заманюють Вальдштейнові люди. Нема сумніву: достукавшись обмотаним калатальцем до Кеплера й заставши герцога з пістолетом у руках, — із дула ще курів димок, герцог нетямився з люті, охоронець лежав непритомний, обидва маги були на смерть перелякані, а стільці поперекидані, — молодий граф Макс пояснив дядечкові, хто той чоловік, що, наробивши такого гармидеру, втік, забувши навіть капелюха. Отож вони без дискусій постановили знищити Петра, й тепер його заманюють до якоїсь п’ятої башти, бо не знають Петра Куканя з Куканя і гадають, ніби він такий наївний, що попадеться на цю дурну принаду.

Так, вони не знали Петра Куканя з Куканя, але саме через те, що Петр був тим, ким був, і таким, яким був, він, не вагаючись, вирішив прийняти виклик і з’явитись на призначене місце, тільки не з наївності й дурості, а тому, що звик піднімати кинуту йому рукавицю, і коли встряв у бійку, то битися. Тепер Петр не був самотній, бо мав ворога: яка полегкість! Світ не відвертався від нього презирливо-байдуже, хтось дуже кмітливий і хитрий зазіхав на Петрове життя: яка радість! Його становище вже не було безглузде й безвихідне, як йому здавалося ще так недавно: на нього чекав бій.

І, лишивши коня в монастирській стайні, Петр подався туди, куди махнула йому дубцем дівчинка в сорочечці.

П’ята башта виявилась невеликою круглою платформою на невисокому мурі, який там збігав аж до Дунаю. Протестантську церковцю святого Освальда, що стояла оддалік, недавно сплюндрувала знавісніла юрба, розпалена гнівом на лютеранську єресь, і виламані двері та повибивані вікна позабивали дошками. Коло башти вартував мушкетер, чий добре начищений шолом блищав здаля в ясному місячному сяйві, наче ліхтар. Мушкетер стояв, зіпершись ліктями на парапет, і дивився в воду, що текла під мурами. Його мушкет, начищений незгірше за шолом, стояв поруч, спертий на стіну.

Петр, пильно розглядаючись, із набитим пістолем у руці обережно обминув сплюндрований храм, який напевне став притулком усякого наброду, а потім повільно, весь час роззираючись, попрямував до мушкетера, чия солідна постать збуджувала довіру й свідчила про те, що Петр переоцінив своїх ворогів, коли вирішив, ніби вони хочуть заманити його в пастку: місце, яке охороняє вояк із вартових частин генерала Тіллі, зовсім не підходяще для всіляких підступів. Але мушкетер не ворушився, не звертав уваги на звуки Петрової ходи, а все дивився в воду. Коли Петр підійшов ближче, йому здалося, що вояк не просто дивиться в воду, а блює. Та врешті він збагнув, що темна рідина, яка ллється в нього з рота, — то кров. Петр торкнув вояка за плече, той обсунувся на коліна і, зваливши свого мушкета, впав додолу.

— Ос… — іще прохарчав він, але смерть урвала його на півслові.

Та Петр зрозумів недоказане слово: йшлося напевне про церкву святого Освальда, яку він щойно обачливо обминув. Застережений уже мертвим солдатом, Петр глянув на храм-пустку й побачив, що дошки, якими забиті двері, відхилені і звідти вилазять темні постаті.

Троє були вже надворі й швидко простували до Петра, а за ними вилазили й інші. Не встиг Петр випростатись, як ляснув постріл, його влучило в груди, він упав. Двоє напасників підняли його за руки й за ноги, розгойдали й перекинули через парапет башти у воду. Те саме зробили й з мертвим мушкетером, а вслід кинули його мушкет.

Усе це було зроблено вправно, швидко й мовчки. Як ми вже пересвідчились, Вальдштейн добирав у свою особисту обслугу тільки довершених професіоналів.

Докінчивши своє діло, вбивці неквапно, мов на прогулянці, покинули башту й пішли попід мурами береговим променадом. А коли минали дім ученого астронома Кеплера, один з них мелодійно засвистів: три короткі свистки й один довгий, сказати б — вступ до Симфонії фатуму Бетховена, хоча та симфонія, як висловлюються схоласти, існувала тоді тільки в потенції, а її справжнього народження треба було чекати ще майже дві сотні років; проте три короткі свистки й один трохи довший та нижчий і тоді вже міг би просвистіти будь-хто.

У вузенькому, схожому на бійницю відчиненому вікні під заламаною покрівлею зразу ж з’явилася чорна чоловіча постать. Убивця внизу ще раз просвистів мотив Симфонії фатуму й неквапно подався за своїми приятелями, поки зник за рогом найближчої вулиці. Чоловік у вікні — очевидно, не треба приховувати, що то був справжній Альбрехт із Вальдштейна, якого Петр недавно побачив у червоному плащі, — тепер був уже не в герцогській пишноті, бо мав на собі тільки білу шовкову сорочку, заправлену в легкі полотняні штани. Задоволений, він відступив у глиб кімнати й упав у крісло, в якому сидів доти, бо сигнал, очевидно, означав, що все гаразд, тобто зухвалого нишпорки Петра Куканя з Куканя вже нема на світі.

Штайнвег, Вайхс, Саллерн, Лапперсдорф і Донауслауф, невеличкі, чепурні містечка й села по той бік Дунаю, разом зі своїми дзвіничками та шпичастими дахами розтанули в згуслій темряві; лиш подекуди видніли освітлені віконця, мов тьмяні чотирикутні іскри. Коло Вальдштейнової лівої руки стояв стільчик із запаленою свічкою й кухлем, з якого він, не перестаючи дивитись надвір, потроху сьорбав пиво. До підвіконня був приставлений якийсь дерев’яний пристрій — тичка з прикріпленим до неї циліндричним предметом, схожим розмірами й формою на грубу церковну свічку, тільки перевернену ґнотом донизу, а вгорі загострену й пофарбовану зеленим. На гаку, забитому в сволок, висіла в’язка таких самих циліндричних предметів з гостряками різних барв; то були, як можна здогадатися, феєрверкові ракети.

Вальдштейн, що сидів тихо й терпляче, втупившись в одну точку, скидався на кота над мишачою норою. По-котячому прудко він і схопився, дочекавшись умовного червоного вогника, що раптом злетів удалині, приблизно там, де мало лежати містечко Штайнвег. Тягнучи за собою іскристий хвіст, вогник підносився в небо, аж поки розсипався роєм червоних зірок, які швидко спадали вниз вогняним дощем і гасли. Водночас до Вальдштейнового слуху долинув негучний тріск.