Ще поки ракета летіла вгору, Вальдштейн швидко підвівся, здушено застогнавши від болю, підняв свічку і впевненим, завченим рухом підпалив гніт ракети, прикріпленої до тички. То була невинна іграшка, призначена для розважання юрби та прикрашання бенкетів на вільному повітрі, але цього разу вона напевне відігравала важливу роль: хіба таки можна припустити, що ввечері перед тим днем, який мусив стати для нього історичним днем остаточної перемоги або падіння, Альбрехт із Вальдштейна розважався пусканням кольорових вогнів з вікна?

Коли догорів гніт, з отвору циліндра бризнув зелений вогонь, ракета відірвалась від тички, на мить зависла, тремтячи, в повітрі, а потім з тонким свистом шугнула крізь вікно в темряву. Тоді Вальдштейн прикріпив до тички нову ракету, цього разу з жовтим гостряком, поклав на стільчик годинник, видобутий з кишені полотняних штанів, насилу, спираючись на бильця обома руками, опустився в крісло і, закуривши люльку, знову почав спокійно сьорбати пиво. Точно за чверть години після зеленої ракети він підпалив гніт наготованої жовтої. Вогник тільки почав розгорятись, коли за спиною у Вальдштейна рипнули двері й до кімнати хтось увійшов.

— Чого вам треба, Сені? — з досадою спитав Вальдштейн. — Я ж вам сказав, що хочу побути сам.

Чоловік не відповів, узяв двері на засув і, швидко підійшовши до тички, двома пальцями загасив вогник на запальному шнурі.

— Господи Ісусе, матір божа, заступнице наша, — зашепотів Вальдштейн немов крізь сон, і гнів та жах до невпізнання спотворили його обличчя, звичайно спокійне і байдуже; лютим осміхом, оголивши криві жовті зуби, розтяглись уста, щоки раптом почервоніли й узялись темними плямами; очі зіщулились і стали косі, мов у китайця; ніс поблід і, розтягтись ушир, набув виразно негроїдної форми, а що зробилося з лобом над піднятими дугами наїжачених брів — неможливо й описати, бо це вже був не лоб, а плетиво збагрянілих зморщок, ландшафт невідомої планети, схил вулкана після виверження, рукопис вірша, складеного божевільним, а не найблагородніша частина найблагороднішого витвору природи — людського обличчя.

— Господи Ісусе, — повторив Вальдштейн, згорбившись у кріслі й утупивши несамовиті очі в чоловіка, що з’явився перед ним, хоча так недавно найнадійніший з надійних професіонал-убивця мелодійним сигналом сповістив, що його нема живого. — Господи Ісусе! Запаліть негайно ґнота, навіженцю! Ви не знаєте, що тут робиться і про що йдеться!

Тоді зненацька замахнувся невеликим гострим кинджалом, видобутим невідомо звідки, та Петр ухопив герцога за зап’ясток і стиснув так сильно, що той упустив зброю.

— Не робіть цього, — сказав Петр. — Ви недужий і кволий, і я б не хотів кривдити вас.

— Але як це могло статися! — вигукнув Вальдштейн, приголомшено затуляючи очі правою рукою. — Розміщення зірок сприятливе для мене. Проте Герберт мене розчарував, навіть на Джузеппе не можна покластись… Іншими словами — кінець світу. Що ви хочете зробити?

— Довести свою місію до кінця, — сказав Петр, відв’язуючи від тички жовту ракету. — Тепер мені вже ніхто не може в цьому перешкодити, бо ваше становище, пане герцогу, справді безнадійне. Ваші горлорізи переконані, що належно виконали доручення, ваші чаклуни внизу проти мене безсилі, а решта й не знають, що я тут, бо я проник сюди через двір. І ви навіть не можете покликати на поміч, бо цим би виказали свою схованку.

— Яку схованку? — здивувався Вальдштейн. — Я не ховаюсь. Якби я ховався, то не пускав би ракет із вікна.

— Пускання ракет у цьому місті свят, радощів та непотьмареного щастя — невелике диво й нікому не впаде в очі, пане герцогу, — сказав Петр.

— Чому ви називаєте мене герцогом? Хто я, по-вашому?

— Герцог Альбрехт із Вальдштейна, — відповів Петр.

— Помиляєтесь, — заперечив Вальдштейн. — Герцог Альбрехт із Вальдштейна в Меммінгені.

— Не хочу марнувати час на суперечки з вами, — сказав Петр, вибираючи з в’язки на сволоці нову ракету. — Той чоловік у Меммінгені не знає чеської мови. А ви, здається, навіть не помітили, що я вже довгенько говорю з вами по-чеському. Можна опанувати чужу мову якнайкраще, але що з того: однаково нема любішої за ту солодку мову, що нею до нас промовляла рідна мати, чи не правда, пане герцогу?

— Неможливо, немислимо, щоб якийсь недоумок зруйнував увесь мій задум, — сказав Вальдштейн квапливо, ніби йому лишалось дуже мало часу і він хотів якнайкраще використати його. — Як це ви собі уявляєте? Погасили мою ракету, а далі? Гадаєте, все залежить від цієї дурної іграшки? Так, я не сподівався вашого ідіотського вторгнення, але передбачив інші обставини, що могли стати на заваді, — наприклад, густий туман або град, — і вбезпечився від цього.

— Побачимо, — сказав Петр, прив’язуючи до тички ракету з синім гостряком. — Я не знаю вашого ракетного коду, мені невідомо, що означає той чи той колір, та дарма: я просто пущу ракету іншого кольору, ніж та, що хотіли пустити ви.

І сягнув рукою по свічку.

— Не робіть цього! — вигукнув Вальдштейн. — Прошу вас!

— А от зроблю, — відказав Петр.

Вальдштейн зсунувся з крісла й упав навколішки.

— Не підпалюйте ґнота, заклинаю вас! — благав він, здіймаючи руки. — Я, володар світу, стою перед вами, бидлом, на колінах!

Петр із запаленою свічкою в руці засміявся.

— Ви вже назвали мене ідіотом, недоумком і бидлом. Невже ви гадаєте, ніби такими люб’язностями настільки підсилите мою симпатію до вас, що я зразу стану вашим відданим другом і слугою? Ви, мабуть, більше звикли стинати людям голови, ніж переконувати їх медовим голосом. Але досить балачок. Минуло п’ять хвилин від тої миті, коли мала злетіти ваша жовта ракета. Ваші спільники за річкою, мабуть, занепокоєні: що сталось? І раптом у темряву злітає синя ракета. Що зашифровано цим кольором? Не маю уявлення. Знаю тільки: не те, що ви хотіли передати жовтою ракетою.

І підніс вогник свічки до ґнота ракети.

— Я вам забороняю! — вигукнув Вальдштейн.

Гніт зайнявся, а герцог, усвідомивши своє безсилля, впав навзнак у крісло; на його обличчя повернувся звичайний вираз безмежної погордливої байдужості. Та коли вогник наблизився до отвору ракети, він несподівано нахилився вперед, махнув правою рукою й повалив стояк саме в ту мить, коли всередині ракети вже зашкварчало. Петрові довелося підбігти й роздушити ракету підбором.

Вальдштейн задоволено відкинувся на спинку крісла.

— Ви, правда, не знаєте мого ракетного коду, але вибрали добре, — сказав він спокійно, рівним голосом. — Синій колір означає: «Все пропало, все викрито, нічого не робити». Цю ганебну синю ракету я мав тільки в одному примірнику, і його ви оце щойно знищили. А тепер дійся воля божа.

— Гаразд, дійся воля божа, — сказав Петр, відстебнув від боку шпагу з піхвою й почепив на її кінчик усю в’язку ракет, міцно стягши їх шворкою. Вальдштейн і не ворухнувся, спокійно сидів у кріслі.

— Що це за нова безглузда ідея? — спитав він.

— Це буде феєрверк, що зовсім заморочить голови вашим людям за річкою, — відповів Петр і підпалив ґноти всіх ракет.

— Навіжений, ви спалите дім, — байдуже мовив Вальдштейн, підкручуючи вуса. — Це буде єдине, чого ви досягнете.

Ракети зайнялись не одночасно, і в’язка не зразу відчепилась від шпаги, яку Петр, притиснувшись до стіни, вистромив далеко з вікна. В’язка злетіла незграбно, мов поранений кажан, перевертаючись у повітрі й сиплючи на всі боки кольорові іскри, зависла над Дунаєм — чи, власне, над одним із двох островів, що лежали перед мурами Регенсбурга, — а тоді впала на землю. В темряву бухнув сніп іскор та зірок, потім запалахкотіло полум’я й затріщало підпалене дерево.

— Гарно вийшло, — сказав Вальдштейн. — Я ж вас попереджував: підпалите щось! А знаєте, як у Німеччині карають за підпал? Смертю на вогнищі.

— Я сьогодні вже п’ять разів уникнув смерті, яку ви насилали на мене, — відказав Петр, пристібаючи до пояса шпагу. — Може, уникну й цього вогнища.

— П’ять разів? Справді п’ять разів? — здивувався Вальдштейн і почав рахувати на пальцях. — Перший раз — Герберт…

— Герберт — це той мавполюд? — спитав Петр.

— Так, мій лейб-охоронець, — відповів Вальдштейн. — Ви так його скалічили, що він уже не оклигає… Потім дві мої марно вистрелені кулі. Джузеппе — чотири, моя спроба вдарити вас кинджалом — п’ять. Так, ви живучий чолов’яга, Кукань. Але не думайте, що ви безсмертний. До речі, як ви врятувалися від Джузеппе і його людей? Він мені відрапортував сигналом, що ви мертвий.

— Цього я вам не скажу, — відказав Петр. — Щоб ви не скористалися цим.

— Цікаво, як міг би я, за вашим безсоромним висловом, кволий і недужий чоловік, іще чимось скористатися, — сказав Вальдштейн і в ту ж мить, цілком усупереч власним словам, швидко підняв з підлоги кинджал і вдарив Петра в груди. Сталь наткнулася на сталь панцера, якого Петр носив під камзолом, і зламалася. Петр і не похитнувся.

— Це була шоста спроба, — зауважив він.

— Сподіваюся, ви не гніваєтесь на мене за неї, — сказав Вальдштейн.

— Нічого ви не сподіваєтеся, бо вам байдужісінько, що я про вас думаю, — відказав Петр. — Але тепер ви розумієте, чому я не хотів відкрити вам, як урятувався від вашого знаменитого Джузеппе. Якби я вам сказав, що на мені панцер, ви б мене штрикнули в живіт. Отож ваші зарізяки вистрелили мені в груди й приголомшили мене. А як укинули в річку, я опритомнів і плив за водою, аж поки побачив…

— Напівобсунутий вал, — докінчив за нього Вальдштейн. — На північно-західному кінці міста.

— Звідки ви знаєте? — здивувався Петр.

— З одного дуже докладного рапорту про стан наших укріплень, — сказав Вальдштейн. — І ще ви побачили, як за Дунаєм злетіла в небо червона ракета, а тоді з мого вікна вилетіла зелена. Ви зрозуміли, що це світлова перемова, прибігли до Кеплерового дому і тепер, зухвала й настирлива блощице, знов опинилися тут. Так усе було?

— Дивуюся бистрому розумові вашої високості, — сказав Петр. — Правда, з тим застереженням, що важко уявити, як могло бути інакше.

— Гаразд, але що далі? — провадив герцог. — Що далі? Ви перешкодили мені пустити жовту ракету, і то був єдиний ваш успіх. Тепер ви стоїте тут і не знаєте, що діяти. Ви хочете стояти так цілу ніч, аж до завтра, до одинадцятої години, коли Альбрехтові з Вальдштейна складуть останній вирок? У цю хвилину ви справді держите мене в кулаці, одначе так само держу в кулаці й я вас, бо ні я, ні ви не можемо вийти звідси. Але ви самотній, вашій казці про справжнього й фальшивого Вальдштейна не вірить навіть мій найгрізніший ворог, отець Жозеф. А мої прибічники всюди, куди не глянь. За чверть, щонайбільше за півгодини вони почнуть сходитися сюди на остаточну раду. Ще не догорить оця свічка, як їх буде повен дім. Що ви, мокра курко, — це я мислю буквально, бо ви справді мокрий, — зможете зробити проти них? Як ви собі уявляєте — що станеться?

— Ніяк не уявляю, — відповів Петр. — Все моє життя було однією великою імпровізацією.

— Напевне, успішною, — сказав Вальдштейн. — Тому ви й дістались так далеко й так високо. Слухайте, Кукань, приставайте краще до мене. Ви маєте відвагу, здоров’я, силу й розум; на марні, наперед приречені авантюри, як оцей-от ваш виступ проти Альбрехта з Вальдштейна, такої людини шкода. Ще кілька годин, і я стану наймогутнішою людиною Німеччини, а отже і Європи. Ви вже самі бачите, що ваші приватні аматорські спроби перепинити мені дорогу сміховинні. Допоможіть мені, замість сердити мене та дратувати. Під моєю охороною і під моїм проводом перед вами відкриються такі шляхи, що вам і не снилися.

— Щось подібне казав мені й папа, коли виряджав проти вас, — відповів Петр.

— Але зразу ж вас і відкликав, — нагадав Вальдштейн. — Не забувайте: я знаю, про що ви говорили з отцем Жозефом у монастирському саду.

Петр виглянув у вікно.

— Кажете, ваші спільники почнуть сходитися за чверть години?

— Так, — відповів Вальдштейн трохи здивовано.

— Мені здається, вони вже сходяться, — сказав Петр. — Тільки чомусь вони схожі на стражників.

А за хвилину внизу загрюкали в двері. Потім зі сходів почулася збуджена розмова, а ще за хвильку клямка на дверях Вальдштейнової мансарди ворухнулась.

— Ласкавий пане, пробачте, що порушую ваш спокій, але тут прийшли люди з ратуші, — почувся несміливий, старечий голос астролога Сені.

А тоді в двері затарабанили, і хтось грубо крикнув:

— Відчиніть! Негайно відчиніть!

Петр відсунув засув, і ввійшов начальник міської варти з пістолем у руці, а за ним ще троє озброєних людей.

— Ви пускали з вікна ракети, — сказав начальник варти.

— Це не заборонено, — відказав Петр.