— Так, поки воно не завдає збитку, — уточнив начальник. — Але ви своїми ракетами підпалили склад ганчір’я на Горішнім Верді. Віддайте мені зброю й засвідчіть вашу особу.

Петр простяг начальникові шпагу й видобув з кишені подорожній паспорт, просяклий водою.

— Тьху, чорт, — лайнувся начальник варти, силкуючись прочитати розлізле письмо. — А хто цей другий пан?

Вальдштейн підвівся, уражений і гордий.

— Прошу звертатися до мене з належною шанобою. Скільки збитку сталося з вини цього чоловіка?

— Купець Ціммерман, власник складу, оцінює його в двадцять золотих.

— Я заплачу двісті, — сказав Вальдштейн. — І більше не хочу маги з вами ніякого діла.

— Скільки ви заплатите, це визначить суд, — відказав начальник варти. — Покажіть свої документи.

— Не покажу, — сказав Вальдштейн.

— Хто ви такий? Як зветеся?

— Це не ваше діло, — відрубав Вальдштейн.

— А це ми побачимо, моє чи не моє, — сказав начальник варти. — Хто власник цього будинку?

Ввійшов учений астроном Кеплер, що доти стояв за дверима.

— Це я, доктор Йоганнес Кеплер, колишній двірський астроном його величності цісаря. А цей пан — мій квартирант.

— Ви прописали його в ратуші?

— Я не вважав це за потрібне.

— Ви сплатили за нього податок? Чи він сам заплатив?

— Який податок?

— За тимчасове проживання.

— Коли кажу, що не вважав за потрібне прописувати його, з цього випливає, що податку я не платив, — сказав Кеплер.

— Хто він такий? Як зветься?

— Цього я не знаю, — відповів астроном. — Знаю тільки, що це високородний пан.

— Знаємо ми таких високородних панів, — сказав начальник варти й звелів одному зі стражників: — Обшукати, чи нема зброї.

— Не торкайтесь до мене! — скрикнув Вальдштейн, і на його обличчі знову проступив вираз нестямного гніву. Але стражник, не зваживши на те, почав ретельно обмацувати його обома руками.

— Викличте графа Макса фон Вальдштейна! — закричав герцог. — Він підтвердить мою особу.

— Нащо кликати якогось там графа? — здивувався начальник варти. — Просто скажіть нам, хто ви, й покажіть свої папери.

Вальдштейн тільки зціпив вишкірені зуби; ніс його поблід і по-негроїдному розтягся вшир.

— Здається мені, — сказав Петр, — що цю шахову партію ви програли.

— Які там шахи! — озвався начальник варти. — Підете до цюпи. Обидва.

— Даю вам слово дворянина, — мовив Вальдштейн, — що я — високопоставлена особа, але не можу назвати свого прізвища з державно-політичних причин.

— Чхав я на ваше слово, — відказав начальник варти. — Я й сам дворянин, син барона, шкода тільки, що мати моя була праля. То що? Підете своєю охотою, не опинаючись?

— Піду своєю охотою, але богом присягаюся, ви про це пошкодуєте.

— Оце гарна мова високородного пана, — сказав начальник варти. — Ходімо.

І вони пішли.

Капелюх Петра Куканя

В підземеллі, куди вкинули обох без попереднього допиту, бо година була вже пізня й магістратські урядовці давно розійшлись по домівках, Вальдштейн поводився спокійно. Його обличчя, наскільки видно було в густій сутіні, знов набуло вже згадуваного й змальованого вальдштейнівського виразу байдужості та спокійної певності себе. Ледь розтулені повні губи промовляли: «Так, це мені до речі, це все діється за моїми задумами». Та коли в нічній тиші дзиґарі вибили десяту годину, він раптом вибухнув конвульсивним сміхом, скоріше схожим на плач, і впав на нари.

— Склад ганчір’я! — заволав він. — Склад ганчір’я, вартістю двадцять золотих, перешкодив найвеличнішому подвигові після Цезаревого переходу через Рубікон. Будьте ви прокляті, Кукань, будьте прокляті й моліться богу, щоб віддалив хвилину, коли я з вами поквитаюся.

Петр, що сидів на низенькому стільчику, прикутому ланцюгом до стіни, щоб в’язень не міг скористатися ним як зброєю, відповів:

— До таких погроз я звик. Турки, що серед них я певний час жив, уміють формулювати щойно висловлену вами думку багато соковитіше. Читайте Макіавеллі. Пожежа на складі ганчір’я — це одна з випадкових обставин, щодо яких він у своєму творі «Про змови» каже, ніби їх повинен ураховувати кожен змовник, а щоб вони не перешкодили йому, хай діє вельми обачно, хоча звичайно так не буває. Наші вчинки, додам я від себе, куди менше залежать від сили нашої волі, ніж від слабкості уяви та нездатності передбачити наслідки власних постанов, Через те ми раз у раз допускаємось помилок, тим тяжчих, чим важливіша наша мета. А змова, пане герцогу, це, безперечно, щось дуже важливе.

— Тут слід говорити не про змову, — заперечив Вальдштейн, — а про захист моєї гідності й зміцнення моєї влади, яку хотіли в мене відібрати. Та дарма, не чіпляймося до слів. Якої ж помилки я, по-вашому, допустився?

— Що не прописались у ратуші. Під чужим ім’ям, звичайно. І що не забезпечили собі паперів на те ім’я.

— Розум, — сказав Вальдштейн, — це знаряддя напрочуд придатне для запізнілого зрозуміння того, що мало бути зроблене, але не зробилося. На жаль, розум не може так само точно підказати нам, що робити, коли ми тільки готуємося до якогось учинку. По-вашому, я сам собі нашкодив тим, що не назвався в ратуші, скажімо, Францом Мюллером, власником лазні. — Навіть у густій сутіні помітно було, що Вальдштейн усміхнувся цій думці. — Кажете, це з мого боку недбальство, гідне кари. Але чи справді воно так? Невже ви гадаєте, ніби всі люди, що насунули до Регенсбурга, чемненько пішли прописатись у ратуші? Якби так, вони стояли б у черзі перед ратушею до кінця з’їзду.

— Звичайно, всі не прописувались, — погодився Петр. — Але вони, на відміну від вас, не мали наміру переходити Рубікон.

— Гаразд, ваша зверху, — сказав Вальдштейн. — Та це не боронить мені згадати історію горезвісного Томаса Мюнцера, який позбувся голови з іншої причини: коли після поразки селян під Франкенгаузеном він утікав, перевдягнений, то збудив підозру влади тим, що, на відміну від інших утікачів, мав папери в цілковитому порядку. Розум уміє відстояти кожне «за» і «проти». Розумом хай керується селянин, купуючи шмат поля. А я керуюсь розмахом своєї фантазії та пристрасті.

— А також, наскільки я чув, підказом зірок, — сказав Петр.

— Це не суперечить сказаному, бо той підказ цілком ірраціональний, — відказав Вальдштейн. — Коли я знаю, що розміщення зірок сприяє моїм замірам, тоді я можу дозволити вільний політ своїй інтуїції й діяти так, як ніхто від мене не сподівається, а це, окрім іншого, дає ще й ту вигоду, що я опиняюсь на шляхах, на яких ніхто не встиг поставити мені перешкоди.

Вальдштейн простягся на нарах, зіперши голову на сплетені пальцями руки.

— Ох, ці кляті нари… Ще хлопцем я бачив такий живий сон, ніби верби, під якими я лежав, уклонялись мені. Хтось інший зразу викинув би той сон з голови, а я зберіг його і в найтяжчі хвилини життя черпав з нього силу й віру в себе. Не дивно, що він згадався мені й тепер. Коли я вчився в Альтдорфі, то якось кілька разів оперезав ціпком свого слугу, що обкрадав мене та оббріхував, а на довершення я заскочив його на гарячому з одною панійкою, на яку сам гострив зуби. Це правда, я таки добряче його змолотив, але що мало не до смерті — це він уже прибрехав. Я наївно гадав, ніби цією прикрою пригодою навіки скомпрометую себе в очах вищого товариства, а вийшло якраз навпаки: моя брутальність принесла мені загальну повагу, якою я тішусь і досі, бо люди здебільшого боягузливі, ниці й шанують тільки того, кого бояться. То був повчальний урок, якого я вділив не стільки тому нікчемному слузі, скільки самому собі. Тоді я, правда, ще нічого не знав про зірки. Не маю сумніву: в ту хвилину, коли я карав свого слугу, зірки мені сприяли. Згодом я перестав покладатись на випадок, і коли зоряне небо неприхильне до мене, я принишкаю й нічого не роблю. Зате при сприятливому розміщенні зірок я дозволяю своїй інтуїції вільний лет і творю діла, якими вдираюсь у самісіньке серце приголомшеного світу.

— Світ справді був би приголомшений, — сказав Петр, — якби довідався, що герцог Альбрехт із Вальдштейна цю мить сидить у цюпі.

Герцог підвівся й сів.

— На цих клятих нарах не можна лежати… Так, світ би здивувався, побачивши мене тут, та я й сам дивуюсь, бо тепер розміщення зірок таке сприятливе для мене, як давно вже не було. Помилка неможлива; і Кеплер, і Сені дійшли однакового висновку. Сені, можливо, часом буває схильний до поверховості й шарлатанства, але Кеплер — то сама солідність. Отож я нічого не розумію, й мені цікаво, що з цього вийде. А взагалі я зовсім спокійний. Зірки бачать далі, ніж ми. Ми всі пов’язані хитромудро переплетеними ланцюгами, з яких нам видні тільки найближчі ланки. Я був певен виграшу, аж ба — сиджу в цюпі й мене кусають блощиці. Отже, мій виграш полягає в тому, що мене ув’язнили. Тільки майбутнє покаже, яку вигоду я матиму з цього.

— Бачу, — сказав Петр, — що і в своєму ірраціоналізмі, керованому зорями, ви вживаєте нормальних розумових силогістичних доказів. Але я розумію вашу поведінку дуже добре, бо вона зовсім проста. Ще хлопчаком я ходив з матір’ю до лісу по гриби. Вона тоді керувалась такими самими ірраціональними методами, якими керуєтесь ви, завойовуючи світ: ішла завжди за голосом птаха, який нібито кликав її: «Йди, йди», — і манив у такі місця, куди розумний грибар не ступив би й ногою. І коли інші верталися додому з порожніми руками, вона приносила повний кошик і чудово розмаїтила наше вбоге меню. Через те я й досі не можу терпіти грибів.

— Коли ви гадаєте, що розгнівали мене своїми грибарськими прикладами, то помиляєтесь, — відказав герцог. — Навпаки. Якби тут було вино, я залюбки випив би за здоров’я вашої матері та за її інстинкт.

— На жаль, її вже нема на світі, — сказав Петр. — Вона давно померла, зготувавши на вечерю гриби, між якими попався зелений мухомор.

— Вона зготувала ту вечерю тільки для себе? — спитав герцог. — Ви з нею не вечеряли?

— Я тоді був пажем при празькому цісарському дворі, — відповів Петр.

— Жаль, — зітхнув герцог. — Поганцям щастить. Але ми в пустих балачках відбігаємо від цікавої теми, якою почали збавляти довгу ніч, що чекає на нас із вашої вини. Вам, здоровому як бугай, може, пощастить заснути й у цій холодній темниці, в ще не висохлому одязі, а я, хоч і зайняв правом старшого єдиний тапчан, який тут є, закладаюся, що не змружу очей, бо тяжко мучуся. Ноги мої мав би перебинтувати лікар, і давно минула година, коли мені щодня ставлять мильну клізму, і лівий кутній зуб розболівся. Що ви робите, коли заболить зуб?

Петр відповів, що в нього досі зуби не боліли.

— Я міг би й сам здогадатися, — з відразою сказав герцог. — У вашому віці я вже відвик усміхатися, бо не хотів показувати людям свої жовті зуби. А як у вас із потенцією?

Петр відповів, що про це ніколи не думав, як не думав і про травлення, про роботу серця та все інше. Він вважав самоочевидним, що всі органи тіла досі задовільно служили йому.

Ця відповідь так розгнівала герцога, що той довгенько лаявся крізь зуби, а зрештою сказав:

— Якби він бодай хвалився тим своїм свинячим здоров’ям, то я міг би назвати його дурнем, який хвалиться тим, що в нього спільне з будь-яким погоничем чи конюхом. Але він цим не хвалиться, він тільки відзначає, що в нього нічого не болить, усе справне, ніби на зоряному небі написано: в Петра Куканя ніколи не заболять зуби, Петра Куканя ніколи не пектиме згага. Петр Кукань ніколи не відійде з ганьбою від ложа красуні. Ох, ці кляті ноги! Мій двійник у Меммінгені має обидві ратиці здорові, але вдає, ніби кульгає, а я маю ноги хворі, але намагаюся вдавати, що не кульгаю. До речі, скільки вам заплатив папа, найнявши стромляти мені кілки в колеса?

Петр відповів, що одержав від папи двісті золотих на дорожні видатки.

— Або, — сказав герцог, — рівно стільки, скільки я хотів дати купцеві Ціммерману, цій окрасі стану торговців, за спалений склад вошивого ганчір’я. Кажуть, доля пише романи. Можна додати, що вона витіває й жарти, тільки безглузді. Гаразд, я ладен погодитися, що допустився помилки; але ви, Кукань, допустилися ще гіршого — злочину.

— В цьому ви навряд чи переконаєте мене, — сказав Петр. — На відміну від усього, що я робив досі в житті, тепер я діяв не з власної волі та ініціативи, а з папиної намови. Я не прибічник папи і взявся за це завдання тільки тому, що воно здалось мені розумним і справедливим, а себе я вважав — як виявилося, слушно, — єдиною в світі людиною, здатною його виконати. Так і вийшло. Ми обидва тепер сидимо в одній буцегарні, але я сиджу тут як переможець, а ви — як переможений, Не дивуюся, що ви почуваєте себе приниженим і скривдженим і з досади нахваляєтесь…