Петр відказав, з прикрістю відчуваючи марноту своїх слів, що все так барвисто змальоване паном герцогом діється вже й тепер, до відходу Вальдштейна з воєнної арени. І розповів про мародерів, про тих зарізяк, які, завдяки досконалій організації Вальдштейнової армії якнайкраще взуті та одягнені у фрідланські чоботи та мундири, вбили й пограбували мельника, зґвалтували й замордували молоду пастушку, а потім повбивали один одного. Але на Вальдштейна ця розповідь не справила ніякісінького враження. Ще Петр не договорив, а герцог уже заснув, хоча боявся, що цілу ніч не змружить очей.

Другого дня перед полуднем, коли в’язні вже страждали від голоду й спраги, почувся брязкіт замків на дверях цюпи і ввійшов низенький, огрядний, рухливий, чисто вдягнений пан. Його старанно поголене обличчя сяяло здоров’ям та веселістю, а вуста, оздоблені малесенькими вусиками, усміхались. Відрекомендувавшись як староста міста Регенсбурга, він додав, що не знає обох панів, але не сумнівається, що вони високого роду, а тому не вчинили нічого страшного. З боку купця Ціммермана було недоречним зухвальством жадати відшкодування за згорілий склад ганчір’я, бо магістрат давно наказав йому прибрати геть той смердючий склад, джерело зарази. Через це, а головним чином тому, що в них сьогодні велике свято, він, староста міста Регенсбурга, не тягтиме винуватців до суду, а потихеньку відпустить їх на волю. Вартові виявили надмірну ревність, кинувши панів до тюрми через таку дрібницю, і він, староста, добре їх за це провчив. Але такі вони вже є: що на п’ятій башті вбито й кинуто в Дунай мушкетера, який там вартував, то пусте, а що двоє веселих панів бавились, пускаючи з вікна ракети, о, тут вони раптом стали такі пильні, аж нікуди.

— Про яке свято ви згадали? — спитав герцог.

Староста засміявся.

— А ви не знаєте? Правда, звідки б ви могли знати, коли з учорашнього вечора сидите за ґратами! Таж ми позбулись отієї воші, отієї п’явки, отого негідника, отого паскуди, отого собаки Вальдштейна! Цісар якраз підписав указ про його усунення, і місто тепер радіє, всі наче п’яні, бо кінець Вальдштейна — це кінець війни, панове, я за це ручуся. Перепрошую, що ми були не дуже гостинні, й бажаю щастя та здоров’я.

Місто загриміло святковим салютом із пістолів, мушкетів та гармат, хто мав ноги, той вибіг із дому, щоб пристати до радісних юрб, які забили вулички, а хто мав горлянку — кричав «ура» цісареві за його великий, мудрий державний акт, який свідчив про його могутність, силу волі та палку любов до народу. Вальдштейн, невпізнаний і непомічений, важко ступав хворими ногами, яких учора не встиг полікувати, але його обличчя, хворобливо лиснюче й утомлене, мало звичний погордливо-байдужий вираз.

— Ну, розпрощаємося? — спитав він у Петра.

— Ще ні, я забув у вас капелюха, — відповів Петр.

І вони разом пішли до Кеплерового дому. Сені, який відчинив їм, дуже злякався, побачивши, що його пан вертається в товаристві того страшного вчорашнього гостя, але герцог кивнув йому мовчати.

— Їсти й пити, — звелів він. — І гарячу ванну. І лікаря. І масажиста. І негайно пошліть гінця до Меммінгена, щоб відома вам особа виїхала зустріти мене в умовленому місці. А для мене приготувати карету, я їду.

Сені, який у Регенсбурзі справляв і службу секретаря та камердинера, схилив голову на знак того, що взяв до відома накази, і квапливо вийшов.

— Як маєте ще хвилинку, зайдіть до мене, — сказав герцог, коли Петр розшукав свій капелюх, покладений на поличку каміна.

Вони піднялись у мансарду, і там Вальдштейн дав Петрові прочитати Маррадасів рапорт про стан німецьких фортець.

— Що ви на це скажете? — спитав він, коли Петр дочитав.

Петр відповів, що важливість цього різкого документа залежить від того, в чиїх він руках.

— Сказано точно, — сказав герцог, розсівшись у кріслі й важко дихаючи, видимо знесилений. — У руках відставного генералісимуса він не вартий нічого, правда?

— Гадаю, що так, — відповів Петр.

— Але ворогові, наприклад шведському королю, він би міг бути дуже корисним, так?

Петр погодився і з цим припущенням.

— Дуже корисним, — повторив герцог, — зате завдав би чимало прикрих несподіванок одному дегенератові з одутлими губами. Він підібгав під себе вашу кохану вітчизну, і ви, Кукань, вважаєте його Вельзевулом, а я з погляду своїх широких і ясних політичних перспектив маю його за опудало, хоч це й не означає, що я ненавиджу його менше, ніж ви, бо це опудало плюнуло на мою руку, простягнену, щоб урятувати його імперію і всю Європу.

— Все це правда, — погодився Петр. — Але я не розумію, нащо ви це мені кажете.

— Розумієте добре, — заперечив герцог, — бо кмітливому досить натякнути. Чи не хочете здобути вигоду зі сприятливого для мене розміщення зірок? Так ви хоч почасти відшкодуєте прикрі наслідки свого вчинку, яким звели нанівець мої миротворчі плани. Чи не хочете… але стривайте, гляньте спершу, чи ніхто не стоїть за дверима.

Коли Петр пересвідчився, що їх ніхто не підслухує, герцог докінчив:

— Ну як, не хочете передати цей рапорт шведському королю з моїми братніми привітами й побажанням успіху?

Петр держав Маррадасів рапорт у руці й мовчав.

— Отже, не хочете, — сказав герцог. — Ну, то поверніть його мені. І біжіть до свого покровителя, святого отця. Той, напевне, має для вас щось цікавіше й корисніше. Я чув, у його превелебності кардинала Рішельє геморой. Може, папа пошле вас до Парижа, щоб ви відвезли кардиналові надруковані молитви святій Катерині, які, прикладені до хворого місця, чудесно зцілюють недугу. Це завдання, гідне Петра Куканя з Куканя, який щойно заліз ведмежою лапою в історію Європи. Але не сподівайтеся, папа не похвалить вас за те. Бо вся комедія в тому, що про це ніколи не довідаються, а в історію буде раз назавжди записано, ніби герцог Альбрехт із Вальдштейна всі дні регенсбурзького з’їзду спокійно просидів у Меммінгені, а коли послані до нього урядовці офіційно оголосили йому цісареву постанову про його усунення, він радісно сказав їм: «Приємнішої звістки ви, панове, не могли б мені принести. Я сам, якби був у Регенсбурзі, не порадив би цісареві нічого кращого…» Щось таке я й скажу послам, коли прийматиму їх у Меммінгені. Цікаво, хто це буде? Може, Пікколоміні? Та ні, цей занадто пихатий, такого доручення він не прийме. Чи Маррадас? Цей занадто хитрий і боягузливий. Або Тіллі? Про цього не варт і говорити. Може, татусь Квестенберг, двірський радник, що називав мене королем Фрідландським? Оцей годиться. Хай уже дістане нагороду за своє підлабузництво. Та хоч би хто приїхав, я буду там раніше, ніж вони, бо з повними штаньми швидко не поїдеш, а посли напевне матимуть повні штани. Адже я міг би й сказитися, забути про своє добре виховання і звеліти їх повісити, як зробив мій чудовий двійник з отим Маррадасовим гінцем, коли я переказав йому, щоб він час від часу скидав із себе оту вальдштейнівську меланхолію та по-вальдштейнівському навіснів. Але хай там як, а про Петра Куканя з Куканя в тій розмові не буде й слівця. Петр Кукань із Куканя зостанеться невідомий, як і був, а його роль в усій справі не вийде на яв. Він не шанолюбний? І не марнославний? Хай радіє, що ні, а то б від цієї думки почорнів з люті.

— Я чорнію не з люті, а від бруду, в який заліз і не бачу з нього виходу, — відказав Петр. — Ох, якби я був марнославний, то тільки радів би з того, що моє ім’я не фігуруватиме в цій справі. Я мав прості і ясні критерії правильності чи неправильності всього, що мусив чи не мусив робити, завжди знав напевне, що порядне й що непорядне, правдиве й неправдиве, розумне й нерозумне. А тепер не знаю. Про що йдеться? Відставлений генералісимус має на думці зрадити свого володаря, якому присягав на вірність, і збирається запропонувати свої послуги ворогові. А я маю допомагати в цьому. Така ситуація без будь-яких прикрас.

— Мене вкидає в подив ваше вміння різонути зразу по живому, — сказав герцог.

— Це мені вже казав кілька років тому мій приятель Гамбаріні, який мене зрадив і якому я за те скрутив в’язи, — відказав Петр. — Він твердив, ніби я успадкував цю здатність від свого діда, коновала з фаху.

— Чудового ж ви мали предка, поздоровляю, — сказав Вальдштейн. — Але вашим реалістичним поглядам дечого бракує. Ви забули згадати, хто той володар, якому я хочу відплатити за невдячність, і хто той ворог, якому пропоную послугу.

— Я цього не забув, — заперечив Петр. — Якби не це, я б і говорити не схотів, не те що стати на службу до зрадника.

Вальдштейн почервонів:

— Під тим зрадником ви розумієте мене?

— Саме так, пане герцогу.

Вальдштейн хвильку мовчав, тільки зціплював і розціплював кулаки, тоді опанував себе і сказав:

— Ваш дід-коновал промовляє вашими устами. Я приймаю на службу чоловіка, який підбив мені ноги, а ви, фанатик честі, йдете на службу до зрадника. І все це при розміщенні зірок, сприятливому як для мене, так і для вас, бо ж ви на службі в мене. Той, хто спрямовує рухи зірок, опріч усього, дуже дотепний жартун. Та дарма. Хто зумів перекреслити плани Альбрехта з Вальдштейна, той дасть раду й дорученню, яке дав йому той-таки Альбрехт із Вальдштейна. Сподіваюся, не треба інструктувати вас, як поводитися й говорити перед королем.

— Справді, не треба, — погодився Петр. — Прощавайте, пане герцогу.

— Стривайте, я дам вам грошей на дорогу.

— Дякую, мені вистачить своїх, — сказав Петр і пішов.

— Повісити, повісити бестію, — зашепотів Вальдштейн і тихо заплакав від кволості, безсилої люті й приниження.

Через три години, чудово відсвіжений гарячою ванною і масажем, герцог увійшов до кімнати доктора Кеплера, щоб попрощатися з ним і подякувати за гостинність, перше ніж сісти в карету, що вже стояла напоготові перед будинком. Учений був у ліжку. Події останніх днів так розхитали його слабеньке здоров’я, що він мусив лягти.

— Отже, кінець, усьому кінець? — промовив він, не підводячи голови й ледве ворушачи синіми губами.

— Коли ви маєте на увазі регенсбурзький з’їзд, то справді кінець, — сказав Вальдштейн. — Я кваплюся до Меммінгена, щоб бути там раніше, ніж туди привезуть повідомлення про мою відставку.

— І ви, ваша високосте, вже нічого, нічого на свій захист не зробите?

Вальдштейн тільки знизав плечима.

— І справа з моєю затриманою платнею буде остаточно здана в архів? — спитав учений кволим голосом.

— Доведеться вам змиритися з цим, маестро, — сказав Вальдштейн. — Я змирився з чимось куди гіршим, ніж ваша мізерна платня. Мене самого дуже дивує, що все скінчилося так сумно, хоча за вашими розрахунками зірки сприяють мені. Але майбутнє ще покаже, яка вигода в цьому гаданому програші. А поки що бажаю вам якнайшвидше одужати — і до побачення.

— Я вже з вами не побачусь, мені кінець, — сказав астроном. — Але як маєте ще вільну хвилинку, прошу вас вислухати кілька слів, щоб я не відійшов, з нечистим сумлінням туди, звідки нема вороття.

Герцог з нетерплячкою на обличчі зіперся сідницями на скриню, в якій учений ховав одяг.

— Говоріть, але, будь ласка, коротше.

Учений якусь хвилину перемагав задишку, тоді почав:

— Ви, ваша високосте, були моєю останньою і єдиною надією, що я доможуся справедливості й дочекаюся тих грошей, які лишився мені винен габсбурзький цісарський дім. Ви мені обіцяли…

— …що допоможу вам їх одержати, коли мені вдасться переворот, — роздратовано перебив його Вальдштейн. — Але він не вдався, то про що тут іще балакати.

— Я ще не сказав головного, — шепотів старий. — Для мене так важливо було, щоб ви не зреклись задуманого й нічим не дали себе відстрашити, що, коли ви мене попросили спитати в зірок, які ваші шанси, я допустився — присягаюсь, уперше в житті — обману…

— Обману? — ревнув Вальдштейн. — Тобто розміщення зірок не було для мене сприятливе?

— Не було, аж ніяк не було, — сказав Кеплер, і очі його залилися слізьми. — Я приховав цю невеселу й тривожну обставину, що планета вашого найпершого ворога, Максиміліана Баварського, саме панує над планетою його величності цісаря, отож із самого початку було ймовірно, що Максиміліан доможеться свого. Крім того, Марс проходить через сузір’я Терезів, а Сатурн — через сузір’я Скорпіона, а це означає, що ми переживаємо пору зрад у змовах і законах, перемоги інтриг та невірності й неуспіху добрих замірів, спрямованих на загальне добро. Та оскільки віра часто творить чудеса, я надіявся, що ви, ваша високосте, впевненістю в собі й силою свого генія переможете всі ці несприятливі впливи, і змовчав про них. Але ви не перемогли. Коли вчора в моєму домі з’явився той зухвалий хлопцюга, я зрозумів: мій обман — єдина темна пляма на всій моїй науковій кар’єрі, мій єдиний відступ від засад чесності й правдивості — був марний. Той чоловік, коли дозволите вжити алегоричного виразу, був невблаганним посланцем небес. Прошу вас, ваша високосте, згадати, що я вчинив так із найкращими намірами, й пробачити мені, щоб я міг стати перед престолом всевишнього без почуття вини.