А що ж тим часом наш бравий вояк Франта Ажзавтрадома, що саме якимось дивом виринув з потоку нашої розповіді? Може, хто гадає, ніби він вихопив шаблю та кинувся на поміч селянам? Аякже! Франтине життя було трудне, таке трудне, що він не дійшов, та й не міг дійти ні до яких етичних засад, окрім необхідності дбати про власну безпеку й добро. Що було йому до загибелі села Гернсбаха, в якому він не мав і соломинки власної і про яке до сьогодні навіть не чув! Скільки вже разів у своєму житті він бачив таких наскоків, мордувань й грабунків, скільки бачив пожарищ та руйновищ по отаких селах чи садибах, де стриміли тільки почорнілі рештки стін і коминів, а жили самі пацюки або часом ще й вовки!

Тільки-но почувши з уст переляканого челядника страшну звістку, всі з. шинку розбіглись, вибігли стрімголов і корчмар із дружиною — мабуть, аби щось винести та врятувати, поки є час. Франта зостався в корчмі сам. Начепивши пояс із шаблею, якого був скинув, і повісивши на плече подорожню торбу, аби можна було без загайки вшитися, коли припече, він скористався з нагоди на свій лад: не бувши велетнем духу чи дії, звиклий ходити шляхами найменшого опору, глибоко байдужий до ґвалту, що долинав із села, він заходився допивати вино, покинуте втікачами: того вина було на всіх столах удосталь, бо корчмарка незадовго перед появою челядника принесла з погреба нове барильце.

Насамперед поквапно вихилив два недопиті кухлі, потім здогадався позливати недопивки з кількох кухлів у один глек, а тоді, звеселений і задоволений своєю долею, тримаючи за вухо повний глек, почав нишпорити по корчмі, сяк-так освітленій вогнем, що догоряв у коминку: чи не знайде чого попоїсти? І таки знайшов: за ковпаком на коминку підігрівалась велика миска білого сиру, добре відтопленого й щедро политого пивом. Франта жадібно вхопив дерев’яну ложку, застромлену в ту принадну м’яку масу з міцним, мужнім запахом, і, не звиклий до тонких застільних манер, роззявив ротяку й напхав сиру аж поза щоки. Та леле! Саме коли він з тваринною насолодою, давно вже не звіданою, — бо в своїх мандрах по спустошеній Німеччині він здебільш голодував, — почав рухами горлянки пропихати в стравохід цей гаргантюанський ковток, двері розчахнулись, і до корчми влетів здоровенний мов дуб чолов’яга. Обидві його руки до ліктів були в крові, в правиці він держав палаш, теж закривавлений, на ногах мав шведські ботфорти з острогами, а його капелюх замість пір’їни був прикрашений щойно відтятою дитячою ручкою. Він роззирнувся по корчмі правим оком — лівого не мав — і, побачивши біля коминка Франту, ревнув:

— Ти хто?

Франті годилось би відповісти, приміром, так: «Слухай, друзяко, я солдат, як і ти, хоча тепер і не на службі, тож дай мені спокій, а я дам спокій тобі, знай своє діло, а я знатиму своє». І нема сумніву: якби він сказав щось таке, все було б гаразд, і Франта чкурнув би звідти та й уникнув шведських рук, і в нашій історії не лишився б. Але гак не сталось, бо Франта, маючи повний рот сиру, не міг здобутись на слово, тільки ковтав та ковтав, аж очі вирячивши з натуги. А це розлютило шведа до краю, бо вигляд чужого вояка, що напхав собі рота, зачепив його власницькі інстинкти: в дусі згаданої вище абсолютної свободи, якою він упивався, наче горілкою, весь Гернсбах із усім, що в ньому — точніш, усім, на чому спинялось його єдине око, — належав їм, шведам, і не було тут нічого такого, з чим він не мав би права повестись як заманеться. Отже, йому належала й та миска білого сиру, запах якого сповнював корчму, і тільки від нього, від його вільної ухвали залежало, чи викинути той сир разом з мискою у вікно, чи розтоптати його по підлозі, чи намазати ним комусь обличчя або й ще щось, а може, вивернути комусь на голову чи зробити з ним щось не менш дотепне. Отож, коли якийсь чужий волоцюга, якийсь незнайомий паразит наважився вчинити з цим сиром по своїй волі, це було злочином, що волав про помсту. І швед замахнувся скривавленим палашем, щоб розрубати Франту надвоє, але його спіткала невдача: Франта встиг схопитися, трахнути його по голові глеком, повним вина, тоді вихопив шаблю, і на одного похмурого актора Великої війни стало менше, а його абсолютна свобода згасла, мов задмухнута свічка.

Та до корчми вже вдиралися дверима й вікнами нові й нові шведи, всі й досі п’яні від свободи, оскільки вони ще не діставали в Гернсбаху справжньої відсічі, то нещастя з їхнім товаришем, якого зарубав невідомий чужий вояк, так розлютило їх, що їм повідбирало мову. Завиваючи з люті, з палашами, шаблями та шпагами в руках, — кожен мав таку зброю, яку спромігся десь колись добути, — вони кинулись на Франту, щоб сквитатися з ним. Спритний, як мавпа, Франта не розганяючись вискочив на шинквас і згори рубав нападників шаблею, намагаючись протриматися, поки догорить вогонь у коминку: тоді, в темряві, може, пощастить утекти. На лихо, той сир, якого він досі не встиг проковтнути, пішов у горлянці не в ту дірку — не в сирну, а в калачеву, і Франта похлинувся. Це був кінець, бо неможливо водночас відбиватись шаблею від цілої тичби ворогів і кашляти, мов застуджений нічний сторож. А оскільки шведи хотіли взяти Франту живцем і натішитись його повільною смертю, вони вхопили його голими руками за ноги, і він незчувся, як полетів з шинкваса; його схопило стільки м’язистих рук, скільки змогло дотягтись до нього; тоді Франту вмить зв’язали його власним ременем і витягли на майданчик перед корчмою, наче підсвинка, що безсило борсається в лантуху.

Почалась коротка нарада, що з ним зробити — засмажити в печі, закопати в мурашник чи підвісити за пальці до гілляки й розпалити під ним вогонь; та погляд на оберемок загострених кілків, що лежали під стіною корчми, — певно, господар хотів поставити з них якийсь частокіл для захисту від худоби, — підказав одному шведові думку, яку всі зразу підхопили:

— Посадімо його на палю.

З Франти вмить стягли штани, і солдати, вже без реготу, бо йшлося про поважне діло, але, як і перше, безмежно щасливі, злагоджено, як добрі фахівці, розвели Франтині ноги і, притискаючи їх до землі, приклали до відповідного місця гостряк одного з кілків. Екзекуція принадила до корчми численних вояків, що доти плюндрували село.

— Дурні ви, хіба це так робиться! Жабоколи недотепні! — репетував Франта. — Пустіть мене, я вам покажу, як садовлять на палю по-справжньому! Покажу на отому бороданеві, то ви зо сміху боки рватимете, руки мені цілуватимете за таку потіху! Побачите, як це роблять у Туреччині — вони там мастаки садовити на палю!

Але Франтині слова не мали ніякого успіху, та й не дивно, бо в смертельному страху він говорив рідною чеською мовою. Тим часом один із вояків уже приніс із кузні важкий молот, щоб забити ним кілок у тіло Франті, другий моторно копав яму, куди мали вкопати кілок, коли настромлять Франту на нього, і все йшло як по Маслу. Та зненацька з темряви блиснув залп, і зразу все скінчилося: впав копач ями, повалився й той, що приніс молот, повбивані були й ті, котрі притискали Франту до землі, й ті, котрі дивились, а кого минули перші кулі з пістолів, ті кинулись навтікача, але згинули під копитами шалених вершників, що вдерлися до села з усіх кінців.

Очманілий від страху Франта спочатку не второпав, що сталось, а коли нарешті второпав, то побачив вусатого кучерявого чоловіка, який стояв коло нього навколішки й розв’язував йому руки. За тим чоловіком нерухомо стояв ще один, схрестивши руки на грудях. Франта звів погляд вище — і знов його пойняла тривога, навіть захотілося вщипнути себе, пересвідчитися, що він іще живий і що його справді врятували від смерті.

— Грім мене побий, — сказав він, — їй-бо Петр!

— Мабуть, що так, — відказав Петр. Він байдуже, втомлено дивився кудись убік, на вершечки ялин, що погойдувались проти аспідно-сірого нічного неба, на якому де-не-де поблискували зірки.

— Ти живий? — спитав Франта. Бо він, як це часто буває з мужніми людьми, вірив у привиди та духів померлих.

— Здається, — відказав Петр.

— То й я живий? — знову спитав Франта, сповнений прикрих сумнівів.

— Живий, — відповів Петр. — І я радий, що ми тебе заскочили в такому становищі: здається, ти Не належиш до цієї підлої банди.

Заспокоєний, Франта сів і озирнувся довкола, шукаючи свої штани.

— Що ні, то ні, — сказав він, схвально дивлячись, як Петрові товариші вправно, завзято, під жахливий свист шабель дорубують решту шведів, глухі до їхніх благань про пощаду, потім додав: — Зате твоя банда дарма хліба не їсть.

— Атож, — погодився Петр. — Але ми не вбиваємо безневинних, ми їх рятуємо, як ти щойно пересвідчився на собі. Наша мета наскрізь гуманна.

Франта вирячив очі.

— Господи, то ви, може, веритарії?

— Нас прозивають так, — відповів Петр.

Франта схопився на ноги.

— Ти такий, як був! — вигукнув він. — Не робиш злочинів, а караєш їх! І мета в тебе наскрізь… як ото ти сказав?

Петр утомлено зітхнув:

— Гуманна.

— Гуманна! — повторив Франта. Одначе, помітивши, що веритарії всупереч своїм винятково гуманним цілям роздягають мертвих шведів, трусять їм кишені й забирають усе, що має хоч якусь вартість, додав: — А можна пристати до вас? Мені здається, у вас тут веселенько…

— Боюся, ти трошечки розчаруєшся, — сказав Петр. — Але можна спробувати, чи ти нам придасишся.

— І ти не матимеш нічого проти того, щоб я вибрав собі котрусь із отих шведських кобил, що зосталися без хазяїна?

Петр тільки знизав плечима, гучно свиснув у свисток і наказав:

— Кінчай! По конях!

І, на подив Франті, — бо в ті часи дисципліна в усіх арміях уже розкладалась, — гуманні розбійники зразу покинули своє цікаве діло, щоб виконати наказ командира, яким, очевидно, був Петр. А до простору, освітленого підпаленою дровітнею, помалу, нерішуче наближались, мов тіні, жителі села, яким пощастило втекти від грізних гостей і які аж тепер більш-менш повірили, що Петрові розбійники мають зуб тільки на шведів і пригнали не для того, щоб чинити гвалт услід за ними. Крізь тріск охопленого вогнем дерева пробивався незрозумілий багатоголосий шепіт, у якому чути було щось наче «Вей… Вей… Вей…», тобто «Горе… Горе… Горе…» Але насправді то було не «вей…», а «ве…» — перший склад слова «веритарії», яке з шанобою й острахом передавалося з уст в уста.

Петр, уже в сідлі, звернувся до них:

— Мені жаль, та більше нічого ми для вас не можемо зробити. Не вас одних таке спіткало. Це розрада погана, але дуже людська, бо така вже тварюка з людини: їй легше, коли вона знає, що не тільки їй погано. Коли це вас потішить, — а я певен, що потішить, — то знайте: іншим було ще гірше, ніж вам, бо їм в останню хвилину ніхто не прийшов на поміч. До сумного ж кінця дійшов homo humanus, обернувши проти самого себе свою здатність панувати над нижчими створіннями, чиїм владарем він себе називає, тобто уярмлювати їх і вбивати. Вам лишається тільки поховати своїх мерців, а в іншому хай вам допоможе час. Тільки час вигоїть ваші рани, бо бога немає, а з людяності лишилися крихти.

— Ну, ти ж їх і потішив, ніде правди діти, — зауважив Франта, що тим часом вибрав собі одного зі шведських коней.

Правду кажучи, Петрова промова була щира й мужня, без зайвих викрутасів та прикрас, але не дуже дійова, бо гернсбахці звикли говорити своєю шварцвальдською говіркою тільки про врожай та неврожай, про настриг вовни та удійність корів, про весілля, хрестини, хвороби та смерть, про повені й град, про сажку на збіжжі та плісень на винограді, про ціни на полотно, про варіння повидла й сушіння яблук, про слухняних і неслухняних дітей, про любов, зради та інші прості, близькі речі, але не звикли слухати натхненні проповіді, а тому не зрозуміли жодного Петрового слова, та й Петр, попри всю свою красномовність, що імпонувала графам, та герцогам, та попам, та султанам, та іншим високоосвіченим особам, не був промовцем народним, здатним запалювати маси. І все ж гернсбахці зрозуміли принаймні те, що проводир веритаріїв щиро зичить їм добра і його можна не боятись. Наче мурахи, чий мурашник хтось розтоптав, вони подалися до своїх сплюндрованих осель рятувати, що можна. Якась старезна бабця, мурмочучи слова подяки, придибала до Петра, певне, щоб поцілувати йому руку чи принаймні краєчок одягу, але Петр цьвохнув коня і погнав учвал до лісу, а його загін — за ним.

Далі вони їхали швидким клусом, кваплячись так, ніби за ними гналася зграя вовкулаків, — навпростець, гірськими стежками, не сповільнюючи бігу, навіть коли в чорній пітьмі, час від часу розпорошуваній посинілим місяцем, що пробивався крізь буйні хмари, здавалося, ніби крізь цю гущавину з кущів, папороті й гілля годі продертись далі. Це була наче подорож до країни казок, але не тих радісно-простосердих, у котрих дурний Гонза дістає руку королівни та півкоролівства, а страшних, у яких мерці встають із могил, а свинячі рила промовляють людським голосом. Зупинялись лиш тоді, коли Петр підіймав руку, натрапивши на справді поважну перешкоду.