Владімір Нефф - Прекрасна чаклунка

— Атож, — погодився Петр. — Але казан стоїть у самій середині табору, на очах у всіх, і до нього навряд чи можна підійти непомітно.

— Так нащо тоді ота червона юшка? — спитав Франта.

— З погляду розуму вона непотрібна, — погодився Петр, — але з погляду обрядності — корисна, на Медардову думку, навіть необхідна. Медард із цього вичаклував навіть якусь примітивну символіку. Наша секта не визнає відпущення того, що християни називають гріхом, а ми — підлістю. Хто допуститься підлості, той мусить її спокутувати, якщо тільки та підлість не умовна, як оте виловлювання грошей на спільні потреби. Брат, обраний залізти в казанок, умовно допускається підлості, видимим знаком якої є червона рука, і за цю умовну підлість його карають умовним ляпасом, а потім умовно й фактично очищають. Цей обряд називається Єдине Очищення — тому що наше віровчення не визнає й не припускає інших очищень. Сам розумієш, придумав цей обряд Медард.

— Йолоп твій Медард, — сказав Франта.

— Він дитя своєї доби, яка мало знає, але відчуває потребу заповнювати прикрі прогалини в знанні ірраціональними міркуваннями, що ведуть до сумнівних догматів віри, — відказав Петр. — До речі, Франто, ти їсти не хочеш?

— Не хочу, — відмовився Франта. — Я там, у селі, так наївся сиру, що й досі в шлунку наче каменюка. Але я тобі скажу, Петре, коли так піде й далі, ти втратиш будь-який ґрунт під ногами й загуркочеш у прірву.

— Мені це буде не вперше, — сказав Петр. — Я все життя тільки волаю, волаю, а відгукуються самі недоумки. Так, наші діла мізерні. Людина повернулась на рівень тварини, щоб воювати за принцип гуманності. Немов та дитина, котра привернула увагу святого Августина, я переливаю скойкою в ямку океан страждання й жаху. Це безвихідь і безнадія, але, попри всю безвихідь, я вірю — так, вірю, тобто не знаю напевне: це найкраще, що можна робити за таких умов. Ох, Франто, який я радий, що знову спіткав тебе! Будь ласка, зостанься з нами, зо мною. Зроду ще мені не було так порожньо, безнадійно й страшно.

— Страшно? — перепитав Франта.

Петр притакнув.

— Отепер я нарешті розумію тебе, — сказав Франта. — Ну, коли тобі страшно, тоді я зостанусь.

Секта веритаріїв, з якою ми так несподівано здибалися, виникла в Магдебургу, розкішному, багатому, а проте безмежно нещасливому місті на Ельбі, де тимчасово спинився Петр після аудієнції в шведського короля Густава-Адольфа, до якого подався з Вальдштейнової намови після з’їзду курфюрстів у Регенсбургу, щоб передати йому один дражливий документ. Ми знаємо, що розміщення сузір’їв тоді було дуже несприятливе для Вальдштейна, і не здивуємося, що Петрова місія у шведського короля, який саме висадився з військом на німецькій землі, скінчилась украй невдало.

Король був похмурий і злий, бо німецькі протестантські князі, замість радісно привітати його вторгнення, як він сподівався, повелися неприховано вороже: вони почували себе більше німцями, ніж прихильниками істинної лютеранської віри. Єдиний, хто виявив бажання діяти заодно з ним і навіть запропонував йому свої послуги, був Альбрехт із Вальдштейна, якому цісар щойно дав копняка під зад, позбавивши його всіх звань і повноважень. Ця обставина розлютила короля так, що він аж побурів на виду, і його лейб-лікар зразу підбіг помацати йому пульс — чи не треба пустити кров.

Король-лицар Густав-Адольф, Лев Півночі (ми назвали його лицарем, бо він був одним з останніх державців, котрі самі воювали зі зброєю в руках), був із породи людей, що не червоніють, а, як уже сказано, буріють, і не бліднуть, а зеленіють. Запальний, галасливий, огрядний, він мав очі завжди широко розплющені, а нижня щелепа, з якої звисала цапина борода (хвалити бога, нарешті ми спіткали хоч одного воєначальника, в якого борода підстрижена не по-вальдштейнівському!), завжди випиналася вперед, бо він увесь час кудись поспішав. Принаймні таким увічнив його в бронзі скульптор Ганс фон дер Путт, і ми віримо в правдивість майстра. Надміру легко переходячи від найбуйнішої радості та захвату до найшаленішого гніву й туги, король-лицар Густав-Адольф постійно був на волосинку від смерті. Якби доля не вирішила інакше, в тому німецькому поході, повному несподіванок, при якійсь нагоді його напевне побив би грець — байдуже, в хвилину тріумфу чи ганьби. Так і тепер він, побурілий, довго хапав ротом повітря, поки вирвав руку в стривоженого лікаря, що тримав його за зап’ясток, і, не зважаючи на стовпище воєначальників поблизу його крісла, вихопив шаблю. Якусь мить неясно було, що він хоче зробити — чи не зітнути Петрові голову, — але він розрубав надвоє надісланий Вальдштейном двадцятисторінковий рапорт генерала Маррадаса.

— Бувши вами, ваша величносте, я б цього не робив, — сказав Петр. — Та це, на щастя, лише папір, і його можна склеїти.

Король-лицар кінчиком шаблі відсунув геть перерубаний рапорт, яким розраховував поставити на солідну основу свою пропозицію перейти на бік шведів.

— Ніхто нічого не буде клеїти. Йдіть собі й поверніть цю писанину своєму хитрому панові.

— Ваша величність ставить мене в дуже незручне становище, — сказав Петр. — Вальдштейн мені не пан, і я не збираюся повертатись до нього. Я погодився передати цей документ вашій величності, бо з огляду на його важливість боявся, що він може попасти в невідповідні руки. Там є відомості, які можуть бути корисні для планів вашої величності.

— Німецьким укріпленням ми даємо раду й без Вальдштейнових підказок, — відрубав король. — Але мені приємно чути, що ви вважаєте мої руки відповідними. Такі погляди в Німеччині трапляються нечасто. Ви на боці шведів?

— Я на боці кожного, хто відкидає всесвітнє панування Габсбургів, — відказав Петр.

— Ви протестант? — спитав король.

— Я безвірник

Король знову побурів.

— Безвірник! Він безвірник! І каже це з невинною міною, ніби признається, що він бранденбуржець!

— Я чех, — сказав Петр.

— Але якщо ви безвірник, то якого біса вам так хочеться поразки католиків Габсбургів?

— Мені хочеться їхньої згуби не тому, що вони католики, — відповів Петр, — а тому, що вони розв’язали цю божевільну, безглузду війну, припинити яку й відновити в Європі владу розуму й мудрої терпимості я мрію все життя. Тому, хоч мені й не до душі, що ваша величність відкидає Вальдштейнову пропозицію, я прошу дозволу вступити під знамена шведської армії й у міру своїх сил сприяти тріумфові шведської зброї.

Король, мимохіть повеселілий, озирнувся на генералів, і вони відповіли на його погляд запопадливими усмішками, повними нерозуміння й подиву.

— А хто ви такий, що ставите собі цю мету? — спитав король.

— Правду кажучи, я ніхто, — відповів Петр.

— Хоч полковницьке звання маєте?

— Не маю. Я ладен служити в армії вашої величності простим солдатом.

— Ваша скромність додає вам честі, — іронічно мовив король. — Але ми не приймаємо до своєї армії божевільних. І за безвірниками не пропадаємо, бо ми, бог мені свідок, воюємо за святе діло. Abtreten![15]

Ця розмова, слід зауважити, провадилась німецькою мовою, що нею король володів так само досконально, як своєю рідною, і латиною, й французькою, й італійською, й російською. Отим його командирським вигуком «Abtreten!» могла б закінчитися вся історія, Петр знов опинився б ні з чим, сам-самотою і в дальшому перебігу війни не міг би змінити нічого. Але в ту хвилину, коли він уже зібрався йти, задоволений хоча б тим, що король принаймні лишив у себе Маррадасів рапорт, озвався бездоганною, вишуканою німецькою мовою один воєначальник високого рангу, чоловік достойного вигляду, з худим, розумним і насмішкуватим обличчям. Двома енергійними pas du courtisan[16] він підступив до королевого крісла й заговорив так:

— А мені, з дозволу вашої величності, цей молодик подобається. Можливо, як ви, ваша величносте, зауважили, він і божевільний, та мені порядні й чесні божевільні люди любіші за розумних негідників та облудників. Облудник, що намагався б утертись у ласку вашої величності, напевне запевняв би, ніби він непохитний і ревний лютеранин; а цей спокійно признається: він атеїст. А те, що він зі своїм голим задом та продертими коліньми хоче встановити в Європі владу розуму й мудрої терпимості, мене, з дозволу вашої величності, просто захоплює. Як прийду додому, ще довго сміятимуся з цього. Крім того, я певен, вояк із нього дуже добрий. Хай там за кого мають Вальдштейна, але на людях він знається, цього в нього не відбереш, і коли він послав до вашої величності саме оцього от, це багато промовляє на його користь. А тому я дуже прошу вашу величність: дозвольте мені взяти пана… Як вас звуть?

— Петер Кукан фон Кукан, — відповів Петр.

— Дякую. Отже, прошу в вашої величності дозволу взяти його на службу в свій магдебурзький штат.

— Заздрю вашому почуттю гумору, пане фон Фалькенберг, — сказав король. — Та вже хай: не хочу, щоб ви на мене нарікали, ніби я не дозволяю вам ні крапельки побавитись. Забирайте свого жартуна й розважайтесь собі з ним.

Веселий воїн, гофмаршал Дітріх фон Фалькенберг, родом гессенський німець, а взагалі один з найздібніших шведських генералів, після висадки шведів у Померанії був призначений комендантом Магдебурга, єдиного німецького міста, що послухалося заклику Густава-Адольфа й перейшло на бік шведів.

Неважко собі уявити, що несподівана постанова магістрату перейти на бік ворога, хай якого солодкомовного та щедрого на цитати зі Святого письма, викликало серед жителів Магдебурга подив і жах. Міська біднота, переважно рибалки, жителі островів Піщаного та Дівочого, що були в Магдебургу ніби самостійним, сміливим і запальним народцем із суворими звичаями та гострим почуттям справедливості, вдерлись до центру міста й зчинили на Старому ринку, перед ратушею, яку охороняв пам’ятник Оттонові Великому, патронові міста, та на Широкому шляху — багатійському бульварі — дикий бешкет, що його насилу придушила військова залога міста. Дух крові, мов провістя жахливої трагедії, розхвилював магдебуржців так, що ми не дуже помилимось, назвавши їхню поведінку початком божевілля. (Зауважимо: від цього божевілля заможні патриції, які, побачивши, що робиться, завчасу забрали гроші та коштовності й потихеньку вшилися з міста. Поговір твердить, ніби вони покинули не лише Магдебург, а й Європу, і перебрались до Америки, і то туди, де один вестфалець на ім’я Петер Мінуїт за двадцять пляшок горілки купив у індіанців скелястий острів Мангаттен, щоб закласти там місто Новий Амстердам — майбутній Нью-Йорк. Наші магдебуржці теж оселились на Мангаттені, а щоб не так журитись за батьківщиною й мати на чужині спомин про неї, проклали посеред острова копію отого Широкого шляху, що був, як ми знаємо, гордістю й окрасою магдебурзького Старого міста; згодом ця назва, перекладена по-англійському, стала звучати як Бродвей. Правда, я зауважую це в дужках, просто для інтересу і з критичними застереженнями, бо ця легенда не має надійних, документальних підтверджень.)

Так ось, після кривавого бешкету рибалок магдебуржці, уражені в своїх найсвященніших почуттях, дали волю гнівові та досаді і, як звичайно в таких випадках, утворили дві партії — націоналістичну й релігійну, а тоді почали чубитися. Націоналістична партія, що на честь призвідців самої демонстрації взяла собі назву «рибалки», заявляла, що постанова магістрату стати на бік шведів — це зрада славної історії Магдебурга та німецької крові його синів і дочок. Члени партії релігійної називали себе «фіделісти»; це, правда, не означає, що вони були веселі, бо слово утворилося не з німецького fidel, тобто буйний, безтурботний, а з латинського fidelis, тобто вірний. Отож фіделісти, на відміну від «рибалок», вихваляли магістрат за те, що він, ставши під захист шведської протестантської армії, дав рішучу відповідь на питання, що важливіше: національність чи віра, батьківщина зі своїм земним добром чи бог. Магдебург, кричали з амвонів красномовні проповідники, — це прадавня Лютерова твердиня, перейнята священним запалом істинної віри, місто горде, чисте і цнотливе, як ота діва на його гербі, місто геройське, що встояло перед цісарем Карлом П’ятим і перед імперським генералісимусом Альбрехтом фон Вальдштейном, але воно з радістю відчинить брами героєві півночі королю Густаву-Адольфові, який примчав урятувати те, що в Магдебургу найкоштовніше: чисте, не заплямоване папістами Євангеліє.

«Рибалки» сунули вулицями, співаючи бойових та патріотичних пісень, а фіделісти облягали церкви, бубонячи літанії та псалми й мугикаючи благочестиві хорали. На службі божій не тільки жінки, але часом і засмаглі, випробувані життям чоловіки впадали в екстаз, і їх виносили на свіже повітря непритомних, з піною на устах, із кривавими дряпинами від власних нігтів на обличчях. Отож члени обох таборів скоро почали різнитися не тільки поглядами та поведінкою, а й зовнішнім виглядом: фіделісти були подряпані, розпатлані, бліді, очі в них гарячково блищали, зате «рибалки» — упевнені, підтягнені, ходили весело й браво, випнувши груди. Ця диференціація давала змогу розпізнати, хто з якої партії, але вона призвела до лавиноподібного зростання кількості бійок, сутичок, сварок і лайок, одне слово — колотнечі, а колотнеча, дедалі частіша, призводила до все нових і нових помилок, коли дехто бував битий своїми ж таки однодумцями: адже траплялося, що котрийсь там «рибалка» виходив з такої сутички вже не бравим та впевненим, а подряпаним, розпатланим і з гарячковим блиском у очах, отож не було по чому відрізняти його від фіделіста, і коли він натрапляв на гурт «рибалок», то знову діставав по ребрах. А коли, навпаки, відважний фіделіст, переможно скінчивши бійку з «рибалками», вертався додому окрилений радістю, то було йому лихо, коли він натрапляв на гурт своїх однодумців: ті, вважаючи його за «рибалку», враз уривали його радість.