— Нарешті, — сказав він, побачивши Петра.

— Чого це ви тут? — спитав Петр. — Полковник захворів?

— І, здається, дуже тяжко, — відповів лікар. — Тому хтось із його людей викликав мене, але, як виявилось, проти його волі. Бо він не дозволяє оглянути себе й не хоче прийняти нікого, крім вас. Отож я не знаю, що й діяти. Говоріть із ним, прошу вас, делікатно, щоб він по змозі не хвилювався. І спробуйте вивідати, що з ним.

— Ви прийшли саме вчасно, щоб урятувати мою нещасну душу, — сказав полковник, коли Петр увійшов до кабінету. Супроти свого звичаю завжди поводитись коректно й елегантно, він сидів верхи на стільці й спирався грудьми на його спинку. Тонке, розумне обличчя було дуже бліде й наморщене від стримуваного болю.

— Передайте оце комендантові шведської варти в ратуші, — сказав він, простягаючи Петрові запечатаного листа. — Це наказ негайно відпустити на волю бургомістра Ратценгофера — вчора я наказав був його посадити, бо він наполягав на тому, щоб прийняти умови Тіллі й здатися.

— Ви вчинили злочин, — сказав Петр. — Магдебурга вже не втримати. Треба здатися, щоб не загинули всі, хто ще лишився живий.

— Так, це був злочин, — погодився полковник. — Але я вас прошу, допоможіть його виправити, поки можна. Перекажіть Ратценгоферові, що я його перепрошую й дозволяю підписати ультиматум. Це може зробити тільки він, бо мене Тіллі не визнає.

— А до чого тут я? — спитав Петр. — Чому ви не зробите цього самі? Я бачу, ви хворий, але ж вас могли б віднести на ношах.

— Ви єдиний, кому я довіряю, — відказав полковник. — А сам я зробити цього не можу, бо… гляньте на мою спину.

Петр обійшов стілець, глянув на полковникову спину й побачив між лопатками в Фалькенберга кинджал, угороджений по колодочку.

— Тримайте язик за зубами, — сказав полковник. — Я не хочу, щоб люди дізналися, що я на смерть поранений: зчинилась би паніка. Ви єдиний, хто знає про це.

Донедавна Фалькенберг сам не знав, що поранений. Над ранок, повертаючись, утомлений, додому, він відчув, як його щось ударило в спину. Він подумав, що то хтось пожбурив у нього камінь, і не здивувався, бо знав — у Магдебургу його не люблять. Аж роздягаючись, збагнув: куртку пришпилено до тіла. В полковникові вмить прокинулися бистрий розум і чутливе сумління. Він з жахом усвідомив — йому лишилося дуже мало жити й він не встигне виправити те, чого допустився з наказу короля Густава-Адольфа, який затявся не віддавати такого гарного, багатого й стратегічно важливого міста до рук цісарцям. Уявивши, що кара, яка спостигне його на тому світі за виконання злочинного наказу короля, буде, можливо, страшніша за ту, яка напевне спіткала Нерона, Діоклетіана, короля Філіппа Другого і взагалі всіх Габсбургів, поранений полковник, нікому нічого не сказавши про свою рану, спішно послав по Петра Куканя чоловіка, про якого гадав, що той має серце, характер і розум.

— Я покличу лікаря, він у передпокої, — сказав Петр.

— Я не хочу й бачити лікаря, поки не буде підписано ультиматум і припинено канонаду, — відказав Фалькенберг. — Лікар може тільки витягти кинджал із рани, а це, як відомо з прикладу фіванського полководця Епамінонда, викличе миттєву смерть. Поки зброя зостається в рані, я житиму. Бачте, обізнаність із античною історією — не зовсім марна річ.

Полковник спробував засміятися, але сміх зразу перейшов у стогін.

— Боляче? — спитав Петр.

— Тільки коли сміюся. Йдіть уже, йдіть!

Петр квапливо вийшов.

Коли він добіг до Старого ринку, ратуша була вся в полум’ї. Ця найстаріша і найпрекрасніша світська будівля міста горіла, мов скирта соломи, але ніхто не звертав на те уваги: городяни, котрі не бились на мурах, мали досить клопоту рятувати власне майно. Оскільки ратуша була резиденцією влади, гасити вогонь прибула пожежна команда, але цівочка води, яку рятівники пускали в пекельне полум’я, що било з вікон зали засідань на другому поверсі, була безсила, хоч плач. На ринку стояв з кількома солдатами командир шведських гвардійців. Петр тицьнув йому під ніс Фалькенбергового листа й загорлав:

— Куди вивели в’язнів? Де бургомістр Ратценгофер?

Швед знизав плечима:

— Щодо цього не було ніяких наказів.

— Зостались у в’язниці? — крикнув Петр.

Швед знову здвигнув плечима.

— Ходімо по них, — сказав Петр. — Ти поведеш мене.

Швед жахнувся.

— Але ж туди не можна ввійти! Це певна смерть.

— Ходімо, — повторив Петр, вихопив пістоля й дулом штурхнув його під ребра. Швед неохоче рушив уперед. Та коли йому дихнуло жаром в обличчя, він упав навколішки, а потім ліг ницьма на брук, розкинувши руки.

— Туди я не піду. Можете застрелити мене, пане, але всередину я не ввійду.

Петр відняв пістоля, і швед звівся навколішки.

— Коли ви наважитесь проникнути туди, пане, то це в лівому крилі, — сказав він, подаючи Петрові залізне кільце з ключами, що висіло у нього на поясі. — Але мене туди не заженете. Краще куля, ніж спектися живцем.

Петр ухопив ключі й кинувся до ратуші.

У вестибюлі ще не горіло, але згори валив по сходах їдкий дим, що засліпив Петра й забив йому дух. Прикриваючи обличчя руками, Петр наосліп поточився туди, де, як він гадав, — бо в раптовому жаху та розгубленості втратив орієнтацію, — може бути ліве крило будівлі. А далі вже, натикаючись на стовпи та виступи, втікав і втікав від жару, що бухав йому в спину, ніби хтось дмухав з велетенських міхів. Він вирішив, що такого високопоставленого чоловіка, як бургомістр Ратценгофер, ув’язнили не в підземеллі для простих злочинців, а в комфортабельній камері для значних панів, із канапою, а може, й з дорогими гобеленами на стінах, якраз така розкішна камера могла б міститись у коридорі, до якого Петр наосліп убіг; жар там був так само нестерпний, як у вестибюлі, але дихати було трохи легше.

— Ратценгофер! — спробував він крикнути, але з грудей вирвалось тільки мізерне, безсиле хрипіння.

Потім, точачись коридором, наче п’яний, дотикаючись долонями то лівої, то правої стіни, він намацав залізні двері. Але за тими дверима не могло бути нічого живого, бо вони розжарилися до малинового кольору, а гуготіння вогню за ними свідчило, що там не мала камера, а просторе приміщення. І це було вже останнє, що зміг іще подумати Петр, бо саме в ту мить, коли він доторкнувся до розпечених залізних дверей, над головою в нього розверзлося склепіння стелі, і на те місце, де він стояв би, якби не був Петром Куканем з Куканя, тобто якби не зміг блискавично відскочити, з гуркотом посипалися, ніби на пекельній виставі, мармурові плити, розпечена цегла, балки, порох, попіл та жар.

В ту хвилину наш герой уже, нічого не бачачи, нічого не чуючи, нічого не тямлячи, летів звідкись кудись, летів крізь темряву, дим і гаряче повітря, ніби відьма з «Макбета», а як долетів, чи то як упав на дно колодязя крутих сходів, то відчув у лівому коліні біль, такий нестерпний, що в нього зразу майнула думка, можливо, неприємна, але здорова: чи не скалічився він так тяжко, що кульгатиме довіку. Ради полегкості хотів був лайнутись, та виявилося — надкусив собі язика, а можливо, ще й зламав нижню щелепу та звихнув в’язи. А коли хотів помацати звихнуте, то пересвідчився, що не може ворухнути правою рукою, що в нього перебитий поперек і викручена щиколотка на правій нозі. Оскільки ж і дихати було боляче, він виснував, що з правого боку зламане принаймні одне ребро. Коротше кажучи, Петр був розбитий, пом’ятий, потовчений, обдертий, понівечений, змордований, як іще ніколи в житті, тому він навіть не звернув уваги на таку дрібничку, як відбита права сідниця. Але поки, спохмурнілий, обмацував себе, він помітив щось справді гідне уваги й подиву, а саме: кам’яна сходинка, на яку він спирався своїм перебитим (якщо його діагноз був правильний) попереком, слизька й вогка, і так само слизька, вогка й холодна стіна сходової клітки. В цьому палаці, охопленому вогнем, це було справді чимось неймовірним. І хай там Петр мав ребра поламані, чи тільки потовчені, та повітря, яке він насилу, з болем удихав, тхнуло скоріше цвіллю та гнилизною, ніж димом, і в темряві чулося щось аж надто добре знайоме Петрові шкрябання щурів та попискування їхніх щуряток. А напруживши свій ще оглушений слух, він неначе вловив, що крім шкрябання та писку крізь гнилу темряву проникає відлуння людських голосів.

Петр напружив слух іще дужче й розчув, що ті голоси хором повторюють слова проповідника, який ділиться думками такого типу:

— Де темрява, там нічого не видно.

А хор на те:

— Там нічого не видно.

— І це спостереження — здавалось би, по-простацькому очевидне, — виголошував проповідник, — є частиною Ладу Всесвіту, або Всеправди, яка є тільки одна.

— Яка є тільки одна, — повторив хор.

— Проте кращим, ніж світло наших очей, є світло розуму, який веде нас до пізнання того, що бога нема, а все, що є, походить із однієї праматерії, — вів далі проповідник, у якому ні Петрові, ні читачам цієї книжки не було важко впізнати втеклого ченця Медарда, самозваного верховного жерця веритаріїв.

А ті повторили:

— Все, що є, походить із однієї праматерії.

Тоді Петр, забувши про розбите коліно, розтовчену щиколотку, звихнуті в’язи, перебитий поперек і зламані ребра, сягнув по кільце з ключами, яке щойно дав йому шведський гвардієць, а переконавшися, що загубив те кільце, коли падав у темряву, почав рачки вилазити вгору по сходах, обмацуючи кожну приступку. Жару й чаду прибувало з кожною п’яддю тієї дороги, а водночас прибувало тріску та гуготіння, схожих на гук водоспаду; на першому поверсі пожежа розбуялася на всю силу. Кільце з ключами, яке Петр знайшов на першій згори приступці, було таке гаряче, що аж присвічувало Петрові на дорогу, коли він ніс його вниз, ухопивши крізь полу куртки.

— Пряма лінія рівна й нікуди не загинається, бо якби загиналась, то була б не прямою, а кривою! — волав Медард, а веритарії хором це підтверджували.

— Була б не прямою, а кривою!

— Трикутник має три сторони! — оголосив Медард.

— Трикутник має три сторони! — погодились веритарії.

В ту хвилину Петр, якому пощастило вибрати потрібний ключ, відчинив залізні двері в’язниці й гукнув досередини:

— Ратценгофер!.. Я шукаю пана бургомістра Ратценгофера! Нема його з вами?

Бо не було виключено, що шведські гвардійці, не знаючи тутешніх звичаїв, кинули бургомістра до звичайної цюпи.

— Слава Розумові, Правді й Справедливості, слава принципові «Все з одного»! — заскреготів з темряви Медардів голос. — Бо, якщо не помиляюсь, нам припала безмежна радість і честь: сам Учитель Петер Кукан фон Кукан ушанував своїм візитом свою вірну паству. Радіймо ж, браття!

— Радіймо! — хором відгукнулись веритарії.

— Кінець самотності й блуканням! — волав Медард. — Учитель знайшов шлях до нас, щоб подати нам свою тверду руку, він приніс нам дар своєї мудрості, щоб вивести нас на добру путь, коли ми з неї збочимо!

— Коли ми з неї збочимо! — підхопили веритарії.

— Годі! — гукнув Петр. — Я поставив вам ясне, зрозуміле й просте запитання, а ви відповідаєте на нього ослячим ігіканням. Кажу ще раз: я шукаю бургомістра Ратценгофера. Не знаєте, де він сидить?

— Пан бургомістр Ратценгофер тут, із нами, — за хвильку відповів Медард. — На жаль, пан бургомістр не захотів приєднатись до нашого, як ви, Вчителю, кажете, ослячого ігікання, бо не зрозумів його значення. Не маючи покріплення, яке ми, ваші учні й послідовники, черпаємо тим своїм ослячим ігіканням із блаженних джерел Всеправди, до яких ви нас, Учителю, привели, пан бургомістр піддався слабодухості й помер. А ми, Вчителю, сидимо тут уже день і ніч, голодні й без сну, і завдяки своєму ослячому ігіканню досі живі й здорові. Пан бургомістр Ратценгофер пробув у цій темниці, за моєю грубою оцінкою, годин із п’ять, щонайбільше шість, і, полишивши всяку надію, опинився — в розумінні метафоричного поетичного образу, а не в розумінні вульгарної віри в посмертне життя — перед брамою пекла. Марно я намагався підбадьорити його викладом ваших думок, Учителю, тобто головних засад вашого вчення, в якому немає місця богові, й покріпити його знесилений дух оповіданням про геройство вашого батька, пана Йоганна Кукана фон Кукана… Пан бургомістр, — вів свою невеселу розповідь Медард, — хоч і не заперечував моїх висновків, але утримувався від будь-яких свідчень розуміння чи згоди, так що я мав досить прикре відчуття, ніби говорю в порожнечу, а він усе нарікав на згубу свого рідного міста Магдебурга та ганив зрадливість шведського короля. Врешті пан бургомістр замовк зовсім, і ми забули про нього, а тоді один з братів наступив на його мертве тіло. Слід боятися, що його смерть була добровільна: він утопився зумисне.