Владімір Нефф - Прекрасна чаклунка

Але то була не примара, а чоловік із плоті й крові, в залізній масці. Коли тупіт Петрових ніг затих, чоловік вийняв ліхтар з-під плаща й рушив у протилежний бік, до катівні. А ввійшовши туди й побачивши, що там сподіялось, жахнувся, потім сказав: «Оце то так!» А врешті, зваживши все, тихо засміявся й неголосно вимовив кілька фраз, яких щойно навчився з чеського букваря:

— Мама має мало масла. Лицар спить під периною.

Потім оглянув Вальдштейнове тіло, аби пересвідчитися, що пан неживий, і почав діяти швидко й упевнено. Очевидячки, в думці він уже не раз переживав таку ситуацію й до всіх подробиць обміркував, як повестись і що зробити, коли з божого призволу станеться те, що оце й сталося, тобто коли Вальдштейн раптом помре, а він, чоловік у масці, буде єдиним свідком його смерті. Отож він насамперед розстебнув на мертвому камзол, знайшов нагрудну кишеньку, витяг з неї ключ, відімкнув замок на своїй масці й скинув її. З’явилось обличчя Вальдштейнового двійника, чисто підголене, з акуратно підстриженими й зачесаними вусами та борідкою — так вимагав покійний герцог.

Потім двійник вийняв з кишені його штанів гаман із грішми й переклав у свою кишеню. Так само він забрав записник у червоній лакованій шкірі та прив’язаний до нього олівчик, пляшечку проносного, яку герцог завжди носив при собі, носовичок, на якому була вигаптувана герцогська коронка, ножик для пер у шкіряному футлярчику й усі дрібні предмети, які знайшов на герцогу, знаючи, де той носив їх. Потім надів на палець герцогів перстень з печаткою, скинув з Вальдштейна м’якенькі замшеві чоботи й замінив ними свої шкарбани; те ж саме зробив із плащем мерця та з його капелюхом, оздобленим барвистим пір’ям.

Далі, так само гарячково-моторно, двійник склав посеред катівні всі дрова, наготовлені коло каміна, затяг на купу герцогів груп, зверху привалив м’якими кріслами та рештою дерев’яних предметів — насамперед «кобилою» з гострим хребтом, потім схожим на качалку з залізними шпичаками пристроєм, у дусі катівського гумору названим «шпигованим зайцем», а також так званою — в тому самому дусі — «гойдалкою» та «іспанськими чобітьми». До всього цього двійник докинув пекельні маски, свій плащ, капелюх та шкарбани, а врешті свічкою зі свого ліхтаря підпалив під вогнищем смолисті скіпки та стружки, наготовлені на розпал, ще й подмухав міхом для каміна, поки вогнище розгорілось як слід. Про обох мертвих посіпак він не дбав.

Вогонь палав весело, дим витягало в камін. Двійник сховав залізну маску під герцоговим плащем, бо хотів лишити її собі на згадку, й часинку вдоволено дивився, як полум’я охоплює купу дров, меблів та катівських знарядь, навалених на герцогів труп, а коли стало надто жарко, вийшов, замкнув залізні двері ключем, що стирчав у замку ззовні, й піднявся сходами, про які після герцогової смерті знав тільки він один і які вели до малого приватного кабінету. Двері туди були замасковані книжковою шафою, що могла обертатись; там герцог студіював окультні науки.

Двійник був такий щасливий, що йому аж розпирало груди, а від надміру почуттів ходив туди та сюди й дурнувато всміхався. Справді, він мав причини так усміхатись, бо щойно став необмеженим володарем величезного багатства, всіх герцогових маєтків, міст, замків, палаців та будинків, грошей і коштовностей, золота й срібла, титулів і нагород, усіх карет і коней, а також — що було не найприємнішим — герцогових військ. Найвільніший з усіх людей, скільки їх є на світі, він уже ніколи не слухатиметься наказів того самозакоханого дурня, коритись його вказівкам, терпіти лайку та примхи. Він, Міхль — бо Вальдштейнів двійник звався саме так, — уже не говоритиме й не поводитиметься за приписами свого пана й не вимовлятиме проти своєї волі завчених слів, як колись давно, коли він грав на сцені Отелло, венеціанського мавра, або коли розмовляв із тим брудним ченцем, що було вдвічі важче, бо Міхлева французька мова, хоча він грав і у Франції, надто кострубата, а той чернець увесь час випадав з ролі, тобто говорив не те, чого від нього чекали. Тепер, ставши сам собі хазяїном, він, Міхль, покаже всьому світові, що таке Вальдштейн. Бо він, Міхль, віднині став справжнім, а не фальшованим Вальдштейном, і нема на світі нікого, хто міг би довести, що це не так, цього не зможе навіть оте паскудне кодло Вальдштейнових родичів, котрі знали, що Вальдштейн часом підмінював себе двійником, і розрізняли їх двох тільки по тому, що Міхль не вмів по-чеському. Вони не здогадуються, що герцог мертвий, і не знатимуть, чи не заступив Міхль герцога, як ставалось уже не раз, за герцоговою волею й бажанням, поки герцог жив десь інкогніто. Тим часом він, Міхль, опанує досконало чеську мову, оту прокляту тарабарщину, і навчиться досконало наслідувати розмашистий Вальдштейнів підпис, і тоді остання різниця, яка ще лишається між ним, Міхлем, і герцогом, буде к бісу усунута.

Потім він почав міркувати, чого йому забажати, щоб натішитися своєю безмірною могутністю: чи звеліти когось повісити, чи наказати котрійсь із двірських дам, щоб роздяглась перед ним догола, — іншої сексуальної насолоди, крім зорової, він не міг собі дозволити через свій сифіліс, що вже зайшов дуже далеко. Нарешті Міхль вирішив напитись вина й наказав слузі, щоб приніс пляшечку «Піспортер-гольдтрепфхену» та тонко накраяного сала в паприці.

— А коли якомусь французькому гурманові здасться, що до мозельського сало не годиться, хай іде к бісу, — додав він пихато. — Тут я вирішую, що годиться й що не годиться.

Всі події, змальовані в цьому розділі, — хоча й численні та багаті фатальними наслідками, — відбулися за неймовірно короткий час: о сьомій годині вечора Петр увійшов до оселі чоловіка в залізній масці, а тепер, коли він віз у сідлі перед собою Лібушу, що, скулившись під його плащем, горнулась йому до грудей, була всього дев’ята. Петр їхав ступою; падав густий сніг. Лібуша корчилась від болю й трусилась у гарячці. Коли віхола вщухла, вона заговорила змученим, нетвердим язиком, вихваляючи Петрову самовідданість та відвагу. Вона, Лібуша, мовляв, і хвилини не сумнівалась — навіть коли її найжорстокіше катували, — що він, Петр, герой, коханий, прийде її рятувати. І так сталось: Петр не забарився, визволив сердешну Лібушу.

— Так, визволив, — сказав Петр, — але якою ціною, за допомогою яких сил?

Лібуша здивувалася.

— Що? Якою ціною? Яку ціну мало життя того поганця? Чи не слід було йому здохнути вже давно? І хіба не чудово, що його вбила саме твоя дужа рука? І про допомогу яких це сил ти говориш? Я тобі колись казала, що була дуже поганою ученицею в чаклунській школі, тож і не диво, що панове інквізитори в сто разів краще знались на чорній магії, ніж я, і добре подбали, щоб я не вислизнула, — ув’язнили мене в Сфері Крейдяного Кола, що її можна було розбити, тільки порушивши цілість того кола, з якого сфера виростала. Але все це тільки бабські теревені та вигадки, ти, ворог усяких таємних чарів, у них не віриш — і маєш рацію. Ти приставив герцогові шпагу до горла й змусив його відв’язати мене. Хуртовина влетіла крізь камін до катівні й наробила переполоху, в якому солдати застрелили один одного, а ти вбив герцога. Це факти дійсні й незаперечні, і для того, щоб вони збіглися, непотрібні були ніякі таємничі чари. Все, що здається надприродним, кінець кінцем пояснюється дуже просто. Я колись уже казала це тобі — пам’ятаєш, Петре, де?

— Так. У Меммінгемі.

— Я рада, що ти не забув. А про наші втіхи теж не забув? Поцілуй мене, Петре, дуже прошу тебе.

Вона потяглася до нього вустами, і Петр відчув із них трупний запах людського страждання.

— Не можу, пробач, — сказав він.

Знову пішов сніг.

Ніщо з того, що збирався зробити Міхль, Вальдштейнів двійник, не здійснилося. Він не опанував чеської мови, «отієї проклятої тарабарщини», і не навчився наслідувати розмашистий Вальдштейнів підпис. Над його жалюгідними спробами сфальшувати той підпис, які збереглися до наших днів, історики хитають головами: як він міг за несповна рік так підупасти фізично? Його підпис іще в січні тридцять третього року був по-юнацькому гарний, сповнений розмаху, а в лютому вже став по-аматорському незграбний: фальшивка, тим жалюгідніша, що нещасний Міхль у своїх зусиллях не тільки не досягав успіхів, а навпаки, поводився дедалі примітивніше, замучений клопотами, непевністю його становища та сифілісом, що швидко прогресував, — лише в цій хворобі він не тільки зрівнявся зі своїм покійним паном, а й випередив його.

Міхль припускався незрозумілих політичних і воєнних промахів, пише один історик. З голови в нього росло «хворобливе пагіння», — каже інший історик, син великого німецького романіста, навдивовижу близький до нашої правди там, де він говорить про недужу, майже розкладену психіку гаданого Вальдштейна. Одне слово, Міхль був дурень, неспроможний дати раду складнющому становищу, яке завдало б клопоту й генієві. Він поводився так, наче слон у посудній крамниці. Не люблячи війни, ухилявся від боїв, а вважаючи себе великим хитруном і добре знаючи Вальдштейнову крутійську вдачу, охоче вів переговори то зі шведами, то з саксонцями, то з емігрантами, то з французами. А тим часом надіявся на якесь чудо, що все направить на його користь і зробить його володарем Європи чи принаймні Чехії, а може, — і такі мрії снувались у нього в голові! — мандрівним лицарем чи, якщо Господь зцілить його від хвороб, прочанином до Святої землі. Та час минав, і нічого не діялось. І одного червневого дня чудо справді сталося. Відбулось те, чого справжній Вальдштейн домагався з першої хвилини, відколи шведи висадились на німецькій землі й що могло враз скінчити війну та розтрощити могутність Габсбургів, — чудо велике й зовсім несподіване, яке полягало в тому, що шведи запропонували Вальдштейнові, тобто Міхлеві, союз проти його пана — цісаря Фердинанда. Та Міхль, наляканий думкою, що, прийнявши пропозицію, муситиме видобути меч із піхов і вдавати, ніби він є тою самою людиною дії, якою був Вальдштейн змолоду, відмовився. Мовляв, ще не настав слушний час. Як настане, тоді все зроблю.

Звичайно, цим він назавжди розбив глека зі шведами.

Його величезна армія, що стояла в Сілезії недалеко від розташування голодних, переполовинених пошестями шведських та саксонських військ, розкладалася в літній спеці та в бездіяльності тим швидше, що псевдо-Вальдштейн сам ліквідував фактор, який сяк-так стримував його людей і нагонив на них страх божий: наказав розгромити відважних, чесних веритаріїв, які ходили назирці за його загонами й не давали їм чинити звірства. Він зробив це під тим приводом, нібито вони загрожують його тилам. І в той же час як цісарський Відень стежив за його діями дедалі несхвальніше, особистих Вальдштейнових приятелів та родичів, які знали, що герцога заступає двійник, почала поймати паніка. Оскільки після Меммінгена та регенсбурзького з’їзду така підміна відбувалась уже кілька разів, вони спочатку були спокійні й тільки дожидали, коли двійник знов надіне свою залізну маску, а справжній Вальдштейн повернеться. Але час минав, справжнього Вальдштейна не було й не було, а двійник поводився як божевільний. Спокій змінювався неспокоєм, неспокій — лихими підозрами, а підозри — жахливою непевністю. Що робити? Справжній чи несправжній, той чоловік, що займав Вальдштейнове місце, був ще такий могутній, що міг одним порухом руки передушити їх усіх, мов кроликів. Нарешті — це було тоді, коли шведи через псевдовальдштейнову нерішучість узяли Регенсбург, — веселий Вальдштейнів небіж Макс настійливо зажадав аудієнції в цісаря Фердинанда. Чекати довелося чотири дні, бо монарх саме розважався полюванням, та дарма: коли дочекайся, це було не марно. Розмова велась пошепки й тривала три години; цісар то сплескував руками, то сплітав пальці й здушено вигукував: «Aber gehens»[22], або: «Net möglich»[23], або: «Це ж буде на весь світ ганьба, як дізнаються!» — або: «Що ж робити? Ми ж не можемо поставити його перед судом, щоб потім у газетах писали, що Вальдштейн — не Вальдштейн! Господи Ісусе! А коли це, власне, сталося, що Вальдштейн перестав бути справжнім Вальдштейном? І чи взагалі був коли справжній Вальдштейн?»