— Звичайно. Я навiть пам'ятаю, що тодi подумав: обов'язково одружуся з тобою, коли виросту.

— Нiзащо! Я нiколи не вийду замiж. Я це зрозумiла дуже давно. Цi пупси на автомобiлях, кульки, п'янi гостi… Кому це потрiбно? Тобi це подобається? Ти збираєшся ТАК одружитися? Утiм, навiщо я запитую — ти одружишся саме так. Як усi. I буде це ну-удно. Як поглинання булки.

— Що з тобою? Ти дуже змiнилася останнiм часом… — Миколка бере її за руку, перевертає долоню й пiдносить до вуст, тулиться до неї теплими, просто гарячими, як вугiлля, губами. У пiд'їздi прохолодно, але, починаючи з долонi, все тiло Анни-Марiї раптово сповнюється незнайомим досi млосним теплом.

— Послухай, — шепоче Миколка, — послухай…

Але сказати йому нiчого — все зрозумiло без слiв.

— Тобi не здається, що всi люди навколо говорять про дрiбницi? — У Анни-Марiї сьогоднi дивний настрiй, вона й сама не розумiє, звiдки з'явилася ця хвиля незрозумiлої агресiї. — Ти не звертав уваги, якi одноманiтнi нашi рухи вже з самого ранку? Мене починає нудити, коли я розстеляю й застеляю постiль, ставлю на плиту чайник, чищу зуби, прокручую в замку ключ… А подумай, про що ми всi говоримо! Про кiно, про погоду, про ганчiрки, про грошi… Менi здавалося, що, коли я виросту, буду дуже розумною. А тепер розумiю, що розумною я була ТОДI. I вiльною також. А слова, по-моєму, взагалi не мають жодного значення — це всього лише звуки, якi ми зронюємо в порожнечу…

— Даремно ти так… — Микола супить брови, морщить чоло i, немов пiрнальник перед стрибком, вдихає в себе якнайбiльше повiтря. — Я так не думаю. Є й iншi слова. От послухай:

Пiвнiч чорна, наче вугiль,

Ходить тiнь на площi Юра,

В'ються обручами смуги

На блискучих сiрих мурах.

Мiсяць — таємничий перстень,

Вправлений у ночi гебан.

Будеш в срiбнiм сяйвi мерзти

Пiд холодним дахом неба…

— Це що?

— Це Богдан-Iгор Антонич. Минулої недiлi ми з Сашком їздили в лiсосмугу за мiсто — там спекулянти книжки продають. Прямо iз землi… Є такi раритети — початку сторiччя! А от iще:

…I сиплеться тютюн мiж тонкоти

листкiв — на аркушi й рядки нерiвнi,

де зовсiм як птахи — спiвзвуччя дивнi

за пiвнiч кличуть просто так зайти…

За пiвнiч вiкна — вхiд, звiдкiль пролiг

У царство шахiв шлях — ступнеш ногою

Й скуштуєш достославного напою

Й не знатимеш нi добрих, анi злих!

— Богдан-Iгор Антонич? — iз задоволенням вимовляє Анна-Марiя досi не чуте прiзвище. Жар не йде з її тiла, Миколка ще тримає її руку у своїй.

— Що ти! Це жахливi вiршi!! — вiн страшенно нервує й Анна-Марiя розумiє:

— Твої?!

— Не має значення. Просто, розумiєш, є зовсiм iншi слова. I заради них варто жити! Я не одружуватимуся з лялькою на капотi. Я також це все ненавиджу.

— Та все одно колись це має статися! — Анна-Марiя висмикує свої пальцi з його долонi. — Адже ти сам говорив про цi сни… Гормони заграли! I це нормально. А менi огидне все нормальне. Розумiєш?

— Тодi, — вiн знову бере її за руку, але цього разу дотик здається Аннi-Марiї несподiвано владним, а замiсть теплої млостi її охоплює незнайоме тремтiння, що передається вiд його руки. — Давай будемо ненормальними! Без ляльок. Адже все одно, якщо я колись i одружуся — то тiльки з тобою!

Напевно, за iнших обставин вона сказала б: «От дурень!» чи щось подiбне, але цiєї митi їй на думку спадає чудова iдея. Це саме те, що зараз найпотрiбнiше — упасти якнайнижче.

— От i чудово! — каже вона. — Я згодна. Але врахуй — це буде одноразове одруження.

— Тобто?

— Що ж тут незрозумiлого? Я прийду до тебе, коли скажеш, але тiльки один раз. Позбудешся своїх снiв…

— Ти серйозно? — Його голос тремтить, як i рука. — Жартуєш?

— Я ж сказала. Можеш призначати день. I швидше, поки не передумала.

— Чекай, чекай… — Миколка намагається поки що не думати про серйознiсть пропозицiї, адже йому треба визначитися — коли й де? — це його чоловiчий обов'язок, а усвiдомлювати своє щастя можна пiзнiше. — Завтра Сашко зi Свiтланою їдуть в експедицiю. Прийдеш завтра?

— Я ж сказала, що так. Завтра — то завтра.

— Що… що тобi приготувати?

— Ну, я ж до тебе не їсти прийду! Приготуй менi… яблуко. Одне велике червоне яблуко — таке, як продаються на центральному базарi.

— Гаразд. А ти впевнена, що хочеш цього?

— Звичайно. Не бiйся, — Анна-Марiя торкається рукою до його чуприни, й усе змiнюється у свiтi.

— Тодi бiжу за яблуком! — Миколка дiстає з кишенi маленьке кругле люстерко й розламує його об пiдвiконня на двi частини. — Ось твiй пароль. Як сказав один поет: «Ми при зустрiчi їх з'єднаємо!»

Анна-Марiя бере свiй осколок i їй здається, що подiбне вже колись вiдбувалося… Але де, коли?…

Миколка вже встиг перескочити через двi сходинки, але знову повернувся до Анни-Марiї:

— Послухай… Я, звичайно, не зовсiм тобi вiрю… Але… може… поцiлуємось?

— Чом би й нi?…

I Миколка цiлує її. I замiсть забуття, запаморочення чи iнших захопливих вiдчуттiв, про якi так часто й багато говорили однокласницi, Анну-Марiю розбирає неймовiрна цiкавiсть. Вона величезна, вона розпирає зсередини i, можливо, саме вiдтепер стає для неї рушiйною силою, котра й визначатиме майбутнє…

— Все! Помчав! Я дiстану тобi найбiльше яблуко у свiтi! — пошепки кричить Миколка. — Завтра прогуляємо школу. Приходь удень — мої їдуть iз самого ранку. Вiн перестрибує через сходинки, за мить унизу грюкають дверi пiд'їзду.

***

— … бiг кудись, як навiжений… Який жах! Така страшна доля… — долинає з кухнi чиясь приглушена розмова. Анна-Марiя дивиться на годинник — рiвно сьома. Мачуха вже стоїть на порозi, готова йти на роботу, i з кимось неголосно розмовляє. Крiзь сон Анна-Марiя впiзнає голос сусiдки тiтки Валi. — Треба буде ввечерi зайти, допомогти…

Сьогоднi Аннi-Марiї нема куди квапитися, i вона натягує ковдру на голову. Нехай сьогоднi Олекса сам розiгрiває собi снiданок, якщо хоче, а вона буде спати. А потiм помиє голову, одягнеться i прикинеться, що йде з будинку. I нiхто не дiзнається, що попрямує вона не далi вiд другого поверху, пiде на побачення, як найостаннiша грiшниця. «Так-так, — думає Анна-Марiя, — все повинно бути саме так. Майже випадково, майже мiж iншим. Щоб не було потiм вульгарних очiкувань, фантазiй та iнших рожевих сиропiв. I нiяких освiдчень…» Хоча навряд чи Миколка утримається вiд освiдчення…

Через пiвгодини Анна-Марiя чує, як хтось наполегливо стягує ковдру з її голови. На кухнi вже свiтло, вона мружиться й не вiдразу розумiє, що скраю на її розкладачцi сидить Олекса.

— Вставай! — каже вiн. — Є новини: Микола потрапив пiд машину. На смерть. Ще вчора ввечерi. А знайшли тiльки сьогоднi. У морзi!

Олекса увесь тремтить вiд збудження, його бентежить думка, що Миколка, з яким ще вчора вони обмiнювалися фразами у дворi, тепер — мертвий. Вiн згорає вiд нетерпiння вперше побачити таке видовище. А найбiльше йому хочеться першому повiдомити цю новину зведенiй сестрi.

— Ти брешеш! — скрикує Анна-Марiя i розумiє, що брат уперше не жартує i не знущається з неї. — Iди геть! Iди! — кричить Анна-Марiя i знову натягує ковдру на голову. Її б'є дрiбний дрож, тiло стає липким, ноги — ватяними. Як це могло статися? Як узагалi це вiдбувається? Кажуть, «була людина — i нема». Але ж людина — не сiрник, не камiнь, кинутий у воду, не кулька в руках фокусника. Це великий i складний органiзм, цiла система, пронизана паралелями i меридiанами судин, нервових закiнчень, i цiлий свiт сновидiнь, прагнень, таємних i явних бажань. Миколка цiлував її теплими вустами — невмiло, але жадiбно i спрагло, а тепер — де вони, цi вуста?…

Їй здається, що за цi хвилини вона перетворилася на розбиту паралiчем стару. Тремтячою рукою вона дiстає з кишенi куртки осколок дзеркальця. «Ми при зустрiчi їх з'єднаємо…» — зринає в пам'ятi Миколчин голос…

Непомiтно спадає вечiр — начебто хтось вирiзав iз кiнострiчки цiлий шматок довгого дня: тiльки-но був ранок — чирк! — i за вiкном уже поплив сизий дим присмеркiв. Анна-Марiя розумiє, що потрiбно встати, одягтися, зiйти вниз, на другий поверх, на власнi очi переконатися, що це — не сон, не бездумна брехня її придуркуватого брата. Однак те, що це дiйснiсть, вона розумiє вiдразу, вiдчинивши вхiднi дверi: у пiд'їздi тиша, багато дверей прочиненi, з другого поверху чути приглушенi звуки, човгання нiг, брязкiт посуду й особливий запах воску. Анна-Марiя не може змусити себе зiйти вниз. Та невдовзi до квартири забiгає Олекса:

— Я сьогоднi з мамою залишаюся в Сашка — чергуватиму бiля труни. Ти з нами? Там повна квартира сусiдiв! Кажуть, до дванадцятої прийде пiп! Уявляєш, кажуть, що у Миколи в руцi було яблуко! Так учепився, що ледве витягли!

Олекса хапає зi сковороди котлету, швидко запихає її в рота, захлинаючись, п'є молоко.

— Добре, я помчав! Коли що — ми з мамою внизу!

«…Тут ти нiколи не знайдеш собi пари, — воскресає в пам'ятi захмелiлий голос Калiостро. — В тобi занадто багато радостi й життя. А люди не люблять цих якостей в iнших. Особливо чоловiки… Тому що вбивати радiсть у ближньому набагато простiше, нiж зародити її в собi i в iнших. Тобi може зустрiтися тiльки Вбиваючий Радiсть i ти будеш боротися за двох, аж доки не скам'янiєш…» Миколка не був Убиваючим Радiсть, але його бiльше немає, думає Анна-Марiя, швидше за все, це радiсть убила його. Вона згадує, який учора був вечiр — як на малюнку Ренуара: зiтканий з безлiчi розмитих яскравих мазкiв, i пахнув вiн дощем i трохи кавою. Гарний був вечiр… Куди йти? Кому розповiсти про сум, про розплавлений свинець, що спопеляє серце?…

Анна-Марiя ходить квартирою, як примара. У кiмнатi, яка ранiше належала їй, повна руйнацiя — Олекса нiколи не складає свої речi, не застеляє лiжка. Погляд Анни-Марiї падає на стiну з плакатом, на якому руда Пугачова кутається в бiле хутро, поряд — порожнє мiсце… От що називається — битися головою об стiну! Анна-Марiя притуляється гарячим чолом до вицвiлої шпалери й раптом чiтко розумiє, що необхiдно зробити, аби не збожеволiти! Вона не знає, чи був то сон iз дитинства, однак розумiє, що в будь-якiй стiнi можна вiдшукати дверi, щоб пiти. Як вона могла забути про це?! Вона бере зi столу олiвець. Лiнiя Дверей має бути напiвкруглою, не обов'язково намальованою чiтко, але — у повний зрiст; i ще одна умова: вона не повинна нiде розриватися, мусить бути проведена на одному вiддиху, одним широким змахом, як це було тодi…

А як було тодi? Олiвцем Анна-Марiя обережно окреслює тiнь свого силуету на стiнi, тихенько торкається середини… Нiчого… «Я божеволiю… — думає вона. — Треба йти туди, на другий поверх, до людей, до Миколки. Побачити його востаннє…» Вона знову виходить на сходовий майданчик. Солодкуватий запах воску посилюється, Анна-Марiя звiшує голову й бачить, як в отворi прочинених дверей Миколчиної квартири хитаються тiнi: хтось заходить, хтось виходить, пiд'їзд сповнений шурхотом, лампочки свiтять по-особливому тьмяно. Нi, вона нiзащо не зможе туди ввiйти! У суцiльнiй темрявi Анна-Марiя повертається назад, навпомацки прямує до спальнi й бачить те, що мала побачити: по всьому контуру намальованого пiвкола свiтиться смужка свiтла. Анна-Марiя бiжить на свiтло й з усiх сил ударяється об стiну. Але удару не вiдчуває. Тому що дверi пропускають її досередини. I вона опиняється у напiвтемному пiд'їздi…

***

…Це дуже дивний пiд'їзд. У ньому пахне свiжiстю. Анна-Марiя озирається навколо й бачить, що в широких напiвкруглих вигинах полiрованого поруччя стоять вази з жовтими квiтами. Високi вiкна з вiтражами, на сходинках — червона килимова дорiжка. Лiфт швидше схожий на карету, поставлену вертикально. Анна-Марiя придивляється: за тонованим склом масивного парадного входу видно обриси незнайомого мiста, чути його гамiр i зрозумiло, що на вулицi — погожий, сонячний день. Десь нагорi грюкають дверi, чути квапливi жiночi кроки.

— Дiвчинко моя! Як ти виросла! А я, як завжди, щось переплутала — чекала на тебе за кiлька годин, навiть на роботу не пiшла…

Бiльше нiчого не треба — нi запитань, нi думок — «Чому? Навiщо? Як?» — усе це не має значення! Анна-Марiя заривається обличчям у пухнасту кофту жiнки й заплющує очi.

— Сонечко, ну, не плач, не плач, — шепоче мама i гладить її по головi. — Я знала, що ти приїдеш! Я так чекала! Не було такого дня, щоб я не думала про тебе. Ну, пробач менi… Ходiмо швидше. Що ж це ми в пiд'їздi стоїмо?…

Жiнка вiдхиляє вiд себе Анну-Марiю, бере її обличчя у свої прохолоднi долонi. Вони жадiбно вдивляються одна в одну. Мама майже не змiнилася, хiба що обличчя нiби вкрите серпанком — начебто час завiсив його ледь помiтною плiвкою, яка трохи розмила риси. У неї таке саме попелясте пряме волосся, як i в Анни-Марiї. Обiйнявшись, вони пiднiмаються сходами, мама вiдмикає дверi квартири.