— Вибачте, я не хотіла, — язик не слухався, думки плуталися.

— Нічого, нічого. Ми постійно спостерігаємо, як ти тут лазиш. Знаєш, дитино, а ти молодець! Я ТАКОГО тут іще не бачив.

Мені він відразу не сподобався.


Це був початок липня 1991 року. Ми провели на маяку майже півтора місяця, батько відзначив двадцятирічний ювілей своїх щорічних поїздок у «рай біля моря», я була там увосьме. Люди часто запитували в нас, чому ми їздимо на одне й те саме місце з року в рік — у ялівцеву нашу Імраю.

…Ці чудові ландшафти, що прожили вічність, особлива первісна гармонія моря, неба й обкладених зелом скель… Вони могли існувати без мене, а я не могла існувати без них. Начебто між нами було щось… Тільки в Імраї я могла спокійно та розважливо думати про смерть. Ідея смерті й загального кінця зазвичай починала просочуватися в мій мозок цими замшевими вечорами, коли світ кардинально змінювався, перетворюючись на дивно сторожкий. Щось таємниче я змогла зрозуміти тільки завдяки цим вологим квітам магнолії, вихопленим місячним променем. Вони були чудово, не по-земному гарні, тож я знала, що одного разу вони зів’януть і обпадуть, а я ще довго залишатимуся собою…


Після інциденту з черешнями мені було завдано незначного втику від батька. Сашко з його привабливими подругами допомогли мені ліквідувати наслідки катастрофи, крім цього, ще й напоїли кавою з печивом, а батько відразу застукав на гарячому, бо приймати їжу від незнайомців найсуворіше заборонено! Виявилося, навіть після попереднього посипання її недоїденими черешнями…


Улітку того ж таки 1991 року ми з мамою, тіткою і двоюрідною сестрою вирушили до славного міста Переяслава-Хмельницького, де романтики було не більше, ніж у емальованому чайнику. Купалися у Водосховищі, я отримала сонячний опік і, позіхаючи, проковтнула комара. Десь розвалився Союз і по телеку показували «Лебедине озеро». А я любила стрибати з піщаного урвища й котитися запашною квітучою лукою. Небо було блакитне і яскраве, земля пахла травами, справжнє море було неймовірно далеко. Ми ходили гуляти на Греблю, прісними сільськими вечорами звичайно дивилися прісний захід на прісному піщаному пляжі. Ще ми навідувалися до кінотеатру турбази, що був під відкритим небом, і поглинали строкаті, голосні та сльозаві індійські фільми, які на той перехідний момент злилися в одну карнавально-недоумкувату масу, і в мене було враження, що я тепер живу життям єдиної великої сім’ї, музичної та галасливої.

Мої батьки розлучилися, коли мені було вісім років.


Я слухала Жана Мішеля Жарра, Емерсона, Лейка і Палмера, Пінк Флойд і малювала картинки з прекрасною сумною дівчиною, що стояла на пагорбі посеред моря квітів. У неї було жовте волосся, що розвівалося на вітрі, й прозора блакитна сукня. Вона була смерть і сум. Я завжди бачила образ смерті як щось гарне, дуже людяне, чого в жодному разі не можна боятися. У дуже несерйозному віці я усвідомила, що життя можна порівняти з днем, і єдине, в чому ти можеш бути впевненою у цьому суперечливому світі, — то це в настанні ночі, коли голова доторкнеться до подушки й щось помчить мене геть від усього, пронесе крізь виміри, і єдиною розбіжністю в ідеї дня та смерті буде те, що після ночі настане ранок і все повторитеся, а після смерті нічого вже наставати не буде.

У вісім років почалися мої затишні філософські зоряні вечори, коли я сиділа в батьківському кабінеті, зовсім сама, й він усе не приходив додому, а я занурювала себе в транс, дивлячись на чорне небо й на місяць і намагаючись осягнути сутність нескінченності.

Одного разу, років у 9, у мене сталося осяяння: смерть і Бог — щось тісно взаємозалежне, і космос не може бути нескінченним, бо в якомусь місці настає Неіснування, що і є смертю. Іноді мені здавалося, що тінь якогось мого забутого предка схиляється над моїми плечима й тихо нашіптує моєму розумові, що писати й малювати.


Я росла худою, хворобливою і трохи відлюдькуватою дитиною. У мене були тонкі, ніби старечі пальці та ріденьке рудувате волосся. Я була доволі неговіркою і надзвичайно замисленою істотою з багатим словниковим запасом, і мене завжди вважали на 2–4 роки старшою за мій реальний вік. Однолітків я навіть відлякувала, адже була створена інакше, а таких у масах, ой, як не люблять! Я дружила з батьками та з собою, і цього мені цілком вистачало. Я пам’ятаю, що могла бути по-справжньому щасливою, тільки залишаючись у тиші (з улюбленою музикою) і на самоті, де могла нарешті відкритися своїй істинній сутності та щось писати й малювати, поки не поженуть у ліжко.

Мені читали вголос Шекспіра й Гоголя, ми з мамою, бувало, обійнявшись, ридали над рядками — й це було щастя!

Це було моє дитинство, казкове, нерозкрите, сповнене якихось небезпечних, заворожливих чарів, і все в ньому було пронизано передчуттям чогось забороненого, що тихо дозрівало десь між небом і землею.


У серпні 1992-го, в 11 років, мені належало пройти перше в житті випробування піонертабором у Карпатах. Мої батьки змовилися з батьками однієї подруги, що була таким самим відлюдьком, як і я, вирішили заслати нас куди-небудь у серце реальності, щоб ми змогли пройти там болісне, але необхідне загартування Громадським Життям. Шкільні будні за 5 років батьківських надій не виправдали — я вміла робити все можливе, щоб за ненависною партою з’являтися якомога рідше. Школа була для мене чимось на кшталт прикрої неминучості. Мене заносили туди різні вітри, я вчилася погано, але не жахливо, писала романи на уроках і дивилася у вікно на перервах, подалі від юрби своїх однолітків, що репетувала, граючи в «квача».

У Таборі, виховні тенденції якого базувалися на максималістських ідеях загальної зрівнялівки (у вбиральню чередою ходити) мене збиралися відучити від мрійливої самотності й для цього саме мали застромити поміж орди туполицих, козоголосих і прищуватих підлітків.

Але мої нервові очікування чорного серпня були перервані щасливим батьком, який, виявляється, передумав і замість ставка з водомірками, я виявила себе в хвилі Чорного моря, що полоскалася при березі. Ми були в Імраї.

На той час я вже мала зведеного брата, який зі зведеною мамою залишився чомусь удома, в зведеній квартирі, у забутому Києві. Мене якось навіть приголомшила батьківська відданість.

Я не могла повірити своєму щастю — все було, як колись. Імрайський маленький затишний світ — пляж рано вранці, коли тіні ще вкривають усю гальку, й ми залишаємо рушники з надувним матрацом та йдемо на двоповерховий пірс, де перші ніжні промінчики вкрадливо золотяться, поступово розповзаючись по всій набережній. Я кидала дрібну гальку на медуз, які поважно погойдувалися в хвилі. Уподобала добре натягнуту корабельну линву, якою сходила на пірс просто з води, без сторонньої допомоги. І все було чудово, поки одного разу напівзабутий торішній Сашко не зробив цей фатальний жест рукою, запрошуючи нас із батьком у чарівне королівство його лежака. Нас напоїли кавою, що варилася на спеціальному пальнику зі свічкою смердючого сухого спирту, і тоді почалося… Татуся охопив захват від пітерського тренера кунгфу, сміливого філософа й просто цікавого дядька, від якого він тепер ані на крок не відступав.

Батько вихвалявся мною — ми грали в складну гру «ерудит», де все залежить від словникового запасу, і я примудрялася обігравати батька, університетського доцента, між іншим, який навіть нітрохи не блефував!

Але все було не так погано до моменту, поки одного безневинного ранку я не виявилася в товаристві Сашка Спортивного, котрому замало було просто стояти на голові — він задирав ногу в немислимому шпагаті й гарно розмахував руками, але на додачу змушував і мене займатися йогою, від якої виникали бридливі асоціації з впалими животами й випнутими ребрами. Він, бачте, хотів допомогти мені. Мені було поставлено діагноз «плоскостопість». Він рекомендував мені промивати ніс соком цибулі (татусь відразу заборонив пірнати), примудрився розбуркати трохи призабутий комплекс моєї неправильної статі, вимовляючи неприємні слова та словосполучення — «яєчники», «сечовий міхур», «кишковик», «фалопієві труби», «застудити додатки»… При цьому він трохи гаркавив. А ще він сказав, що в мене хронічний гайморит і вповільнений розвиток молочних залоз (після огляду) плюс щось із підшлунковою.

Я хотіла вити, виставлена на огляд батька, що уважно слухав, у руках стороннього, страхітливо засмаглого 39-річного чоловіка, дужого, непристойно гарного, з ніби глузливим тонкогубим обличчям і густими бровами. Найбільше пригнічувало те, що татусь мій перебував у цілковитому захопленні Дядьком Сашком, як називала його Маринка. Її батьки знали його, виявляється, років із 8, і Маринка цілком поділяла мою неприхильність до нього. Він був теж імраєманом і їздив на моє море вже 13-й рік поспіль.

Він жив щасливо й невибагливо, харчуючись морською капустою і консервованим перцем. Він спав у гамаку в одному з куточків санаторного парку, ціле літо проводячи на нашому пляжі. У Ленінграді, де я була один-єдиний раз у житті, керував невеликою групою аматорів кунгфу і медитував… медитував… медитував…

Тато сказав, (о жах!), що якби він був молодший, то теж оселився б у гамаку. В парку. І став би йогом.

Вони вдвох знущалися з мене, як могли, — примушували робити дихальні вправи з правильною вимовою принизливого «х-х-х-и!» під час видиху, не пускали плавати, коли вода була холодніша за 18 градусів, тому що (в два голоси) «статеві органи можуть застудитися».

Мені приписали майбутнє (з того, що пам’ятаю) горбатої ревматички з кривою спиною і ще кривішою шиєю, а також із дефектом гортані, який можна вилікувати лише ранковою сечею (екзотика, блін).

Мої дротохідні справи було відсунуто на другий план Сашковими вправами з якогось невимовно бридкого китайського монастиря. Він демонстрував на мені точки «дянь-тянь» і «бай-хуей».

І все-таки останньою краплею була процедура постановки хребта, яка врочисто виконувалася перед аудиторією інших зацікавлених батьків і в процесі якої про мене говорили в третій особі або ж вживали до сліз ненависний термін «дитина» («у дитини підвищена енергетика, що ймовірно закоркована в центральному меридіані, отут, на куприку»).

Наостанок перед від’їздом мене лякали гарантованими жіночими хворобами, і щоб уникнути їх, я повинна була займатися китайською оздоровчою гімнастикою. Але я все-таки знайшла в собі сили для замилування кумедним боком усього цього. Сашко рекомендував мені ставити клізму для очищення і неодмінно, (неодмінно!) промивати носа!

Уся моя сутність здригалася й гримотіла в ті страшні моменти, коли м’яким вкрадливим голоском втовкмачували мені ідею моєї жіночої статі.

У тому ж віці в мене раптом закучерявилось волосся, тож я почувалася безглуздою довгоногою Мальвіною, ніжною і тендітною, — хоча в душі була загартованим, брутальним і незворушним матросом.


У травні 1993 року, після тривалої ангіни, в мене почалися місячні. Я вже була отроком освіченим, маючи за плечима «написані з тонким гумором» і «легкі для читання» вирізки з газети «Сім’я», книжку, презентовану на моє 11-річчя, за назвою «Дівчинка стає дорослою» і трофеєм особливо коштовним (як, втім, і небезпечним), одного разу виявленим у батьківській шухляді й ретельно переховуваним — від мене (хі-хі!)… Урешті-решт ми з мамою мирно з’ясували стосунки. Вона запитала, чи зрозуміла я з цього складного порнографічно-графоманського надбання бодай слово. Я зізналася, що, загалом, ні.

Ні, не бридко, та й у тих невиразних обрисах, що їх я все-таки змогла розрізнити в словесній каламуті, я не побачила нічого такого, що шокувало б. Хіба що лесибанки, чи як їх там…

Мені дуже делікатно пояснили, що подібну літературу навряд чи є сенс забороняти взагалі, але я ще замало знаю, щоб бути здатною до правильного сприйняття, і моя сьогоднішня оцінка деяких е-е-е… м-м-м… дій може фатальним чином зіпсувати відповідне сприйняття цих речей завтра. Я погодилася. Тема сексу залишалася чимось надто дрімучим навіть для мене, і я вирішила віддати всю увагу літературній творчості. У січні 1993 зав’язалася моя перша серйозна сага про «космічних прибульців і методи боротьби з ними». Це було набагато цікавіше за легендарний кінесівський «Шлюб під мікроскопом» (який, до слова, так і не був прочитаний мною до кінця).

* * *

Пляж радісно гомонів і ворушився рожевими тілесами, що спливали салом. Усе як завше, коли заїзд із прилеглих областей трохи розхитує приморську романтику своїм провінційним подихом. Але було весело.

Це була класична ілюстрація до вислову «громадяни СРСР мають право на відпочинок». Простакуваті профспілковики та новоспечені підприємці активно й діловито відпочивали, різалися в карти під тріскотіння накритого рушником радіоприймача, а поруч гладка мати сімейства витягала з картатої сумки харчові термоси з котлетами й каструлю з картоплею в мундирах.