Торішнього Сашка (і його морської капусти) на звичному місці не було. І бути не могло — там, де рік тому стояли лежаки «для співробітників», було порожньо й сонце, глузуючи, заливало цей сірий простір, адже від тенту залишився тільки металевий каркас, іржавий кістяк, плямистий від облущеної фарби. Я відчувала, як вітер розпустив моє волосся й воно розмаялося, неначе вовняна шаль із китицями. Це був типовий ранній червень.

Ми залишили наші речі на теплій гальці внизу й пішли гуляти розкиданою штормом набережною. Мої улюблені пірси нагадували рештки космічного міста після ядерної війни. Скляні двері ліфта розтрощено. Яка дивовижна сила могла зробити таке з моєю солодкою Імраєю?

Ми подивилися на вибілений сонцем і обліплений висхлими водоростями краєвид і зібрались уже повертатися на маяк, бо спека стояла нестерпна, а вдома на нас чекали нерозпаковані сумки й обід, що залишився з поїзда.

Купатися не було дозволено, тому що тривав «складний процес адаптації». У переддень свого 12-річчя я стала цілком стерпною і дуже тихою, так би мовити, вимуштрованою дитиною, оскільки майже чотири роки провела в нерозлучному контакті з батьком, що тягав мене скрізь і потай, можливо, навіть пишався плодом своєї творчості (хоча до мене особисто доходила тільки сухенька критика). Втім, найуспішнішим його досягненням можна вважати мою абсолютну переконаність у власній нікчемності, потворності й непристойності в цьому високоосвіченому й культурному світі.

Так ми й ішли, в статечному мовчанні — попереду батько зі своєю ассірійською бородою, в темних окулярах, з непрониклим обличчям, і смиренна донька: недолуге створіння, загублене в невиразному проміжку між отроцтвом і дитинством. Я кусала нігті, чмихала носом і голосно шкарбала поцупленими в мами босоніжками на недозволено високих підборах. Ноги раз у раз підгиналися, як у новонародженої газелі, очі сліпило через відсутність забутих у поїзді окулярів, а спина свербіла від поту, від пляжу, який ми залишали, та від моря, в якому мені не дозволили скупатися.

Ми зійшли нестерпно крутими сходами, на яких не було ні сантиметра затінку (як же татусь не любив користуватися прохолодним швидким ліфтом!), проминули санаторний парк — а там була ще безліч сходів дорогою від прохідної. Імрая займала величезну площу вздовж наймальовничішого узбережжя, але в плані матеріально-соціальних благ мала рівень досить провінційний. Наш маяк стояв осторонь, на горі, займаючи цілий мис. Але, крім лаврів із фісташками, там не було нічого, що допомогло б нам проіснувати в повсякденному житті, й ми ходили в селище Ебра, де було приблизно 12 багатоквартирних будинків і кооперативне диво «Ластівчин Дім», там можна було купити татового червоного портвейну та Адчину червону панамку.

Ми зайшли до крамниці. Я зачепилася за поріг і влетіла в чиєсь дбайливо підставлене плече. Батько спопелив мене поглядом, щоб мене мучило сумління за цвіль у його відпустці, й мовив: «Оці шлапаки надягаєш востаннє».

— Угу — відповіла я, завершуючи свою партію вже подумки: «Аякже, востаннє! Це тобі треба аж надто розсердитися, щоб купити мені нову пару!»

Наступного дня батько вигулював мене на санаторному причалі й заразом спостерігав розкішний імрайський захід сонця. А моя напружена увага сконцентрувалася в кінці «дніпровської» території, де громадився високий паркан і обтягнутий сіткою пірс наступного санаторію. Мій торішній знайомий, мешканець зеніту батьківських симпатій був тут як тут, і татусь це теж помітив, тож перш ніж я встигла послизнутися чи звихнути ногу, або ж викликати грім небесний — страшна хвилина прийшла сама по собі. От ми й зустрілися:

— Здрастуй, Левеня, — йог зверхньо розкошлав моє кучеряве волосся. Він завжди називав мене левеням. Я ж бо любила левів — дрібне підлабузництво!

— Здрастуй, Сашку, — дивлячись повз його страшні зелено-жовті очі, відповіла я, водночас дивуючись, що вітається він спершу зі мною.

— Я спостерігав за тобою сьогодні. Знаєш, це приголомшливе перетворення. Ну, що ж, тепер ти — справжня жінка.

Як завжди, я не зрозуміла, неуважно глянула на мастило під нігтями й хрест від загубленого лейкопластиру навколо розчуханого укусу комара.

— Здрастуйте, — Сашко потис руку моєму батькові.

Запитав, як у нас в Києві. Виявилося, що так само, як і в них у Пітері.

— Ну, і як? — влізла я. Сашко посміхнувся, але нічого не сказав.

Вони говорили потім без мене хвилин із 5 і домовилися зустрічатися на пляжі щодня. Мене ця перспектива відверто лякала.

Наступного дня Сашко, торішні білявка й руда дівчинка, усі в майках із рукавами, затишно влаштувались у кутку під санаторним тентом і дивилися на нас із гостинними посмішками. Я була вбрана в яскраво-рожеві лосини та червону майку із золотими квітами (ви пригадуєте, який це був шик у далекому 1993-му?), але почувалася опудалом.

— Щось холодно сьогодні, — сказав Сашко, дивлячись на море. — У тебе розкішне волосся — таке кучеряве, — продовжив він, не повертаючи голови. — А це Віра.

Білявка встала, посміхаючись підійшла чи то до мене, чи до поруччя, щоб подивитися на хвилі.

— Просто Віра, гаразд? Ніяких тіток… ніяких «ви»… — у неї було дуже приємне, солодке обличчя. Вона вся була якась медяна, м’яка, невеличка на зріст, незвичайна й така само ідеальна, як і її (?) чоловік Сашко. Я б дала їй років 30, втім, через нестандартність і солодкавість усього її вигляду могла помилятися.

— Ах, Віро, як це чудово, не бути по-совєцьки! Моя дочка нікого й ніколи не називає «тіткою», — сказав мій батько, посміхаючись їй. Посмішка вийшла аж надто фальшивою.

— Це Таня, — сказала Віра, коли руда дівчинка почала шепотіти їй щось — я майже не розчула нічого, крім єдиного — «мамо».

— Сідайте до нас, зараз я зварю кави.

Кутиком ока, поки я розглядала Руду, помітила, як хижий Сашко вже тягне на сусідній лежак мого батька, де зароджується захоплена бесіда. Як завжди.

— Ти виросла, — сказала Таня, уважно розглядаючи мене з голови до ніг. Я нітрохи не соромилася й теж витріщалась на неї. Вона мала років з вісім, була вся в ластовинні, пронизливо руда, навіть рудіша за мене, з рудими бровами й віями. Мені сподобались її очі — хуліганські, хитрі, трохи примружені, зелені, як у кошеняти.

— Ти вчора приїхала? А ми тиждень тому. Я позавчора купалася. Тебе взагалі як звуть?

Я назвалася й почервоніла.

— Адо, а тобі скільки років? — Віра випросталася з туркою в одній руці та порожньою чашкою в другій.

— Буде дванадцять.

Сашко озирнувся, зробив запрошуючий жест. Я глянула на Таню й підійшла до нього.

— На, це твоя кава. Ти п’єш каву?

— Е, ні, їй не годиться. Мала ще! — швидко сказав батько, але Сашко, що сидів між нами, мовчки дозволив мені взяти чашку з його теплих пальців.

— Нічого, гадаю, заради сьогоднішнього дня їй можна дозволити. Ти подивись, яка в тебе донька! Заміж час! — він легенько доторкнувся до мене ліктем, і зо дві краплі впали на мою майку. — Тільки ось одягатися не вміє.

— Ні, з нею розмовляти безглуздо. Є багато речей, які їй вирішувати не доводиться, але вже цього року свій одяг Ада вибирає сама, — докинув батько.

Я все тримала свою каву, не зважуючись зробити перший ковток.

— Правда ж, гарно пахне, — сказав, а не спитав Сашко, підносячи до губів свою чашку.

— Угу.

— Ти знаєш, я думаю, що коли тато не дозволятиме тобі пити каву, то ти приходь до нас, і ми завжди зможемо почастувати, — шепнув він мені на вухо, коли батько вийшов на пірс, захоплений балачками з Вірою.

* * *

Наступного дня з’ясувалося, що Віра й Таня взагалі з іншого міста й Сашко зовсім не родич їм. Атож, як я могла не здогадатися? Адже в таких як він, дружин не буває!

І тоді ж у мені зародилося нове грайливе почуття. Це дуже нагадувало запал «козаків-розбійників», коли сидиш на фісташці й або тремтиш чи то від ляку, чи з нетерпіння — впіймають, встигнеш утекти? Тільки було щось іще. Я всіма хребцями відчувала, що Йога надзвичайно хвилюють певні аспекти мого розвитку й від цієї зацікавленості хотілося втікати, грайливо озираючись, із вереском задоволення.

Буквально відразу він у мене спитав, чи не почалися місячні. Я була готова до такого запитання (авжеж, щоб він — та не спитав?!) і коли відповіла ствердно, він так особливо, так радісно посміхнувся, що я навіть відчула несказанну гордість за свій безглуздий організм.

І потім почалося. Шкода, що саме про ці дні в мене не лишилося жодного запису. За шість місяців по тому, на тренуванні з фігурного катання я почула пісню, яка до цього все літо грала в моїх навушниках — yello, drive/driven… І дика, відчайдушна ностальгія скрутила мене так, що я стрибнула в полуторний «сальхов» і потім гірко заридала, а коли прийшла додому, знищила всі свої таємні записочки й відверто визнала, що несамовито, до божевілля закохана.

А влітку було ось що.

Ми вже не стояли в позі драконів і чапель, ми не робили «х-х-хи!» — сиділи на одному зі зруйнованих пірсів, наші ноги теліпалися за чотири метри від води. Ми говорили… говорили… говорили… З несказанною легкістю йому вдалося проникнути в налиті соком, що пульсує навесні, нетрі моєї Неможливої фантазії. І я вихлюпувала йому все — про Нескінченність, про секс і смерть, про себе, що танцює в похмурому дзеркалі під зітхання «Енігми», й про тремтіння вогника свічки до того часу, поки я, дивлячись у вічі своєму відображенню, не побачу, як відкривається світіння зірок і полиск келихів мого внутрішнього задзеркалля. Немов казковий персонаж із якогось іншого світу, він загіпнотизував стража моїх мозкових володінь своїм хижим котячим поглядом, спритно підібрав ключа й тихенько прослизнув усередину моєї свідомості. Він начебто вивільняв із полону Неможливого нову, фантастично гарну істоту, яка з тихим захватом розглядала свої довгі рівні ноги, непристойно вузьку талію й дивовижно довершені груди 1-го розміру. Ми сиділи так годинами, наші засмаглі лікті стикалися ніжним золотавим пушком, море хлюпотіло під нашими ногами, й те, що говорив він — ідеально вміщалося в зяючі то тут, то там проломи в моєму уявленні про світ. Те, що я танцюю в темряві, виявляється, добре. У мені живе ця енергія, ця пристрасть до себе, коли весняним поглядом я жадібно впинаюся в свої розкішні відображення в магазинних вітринах. Я опинилась у новому, дорослому тілі й зовсім не знаю, як ним керувати. Старий хитрий павіан — як обережно, як грамотно він рухався, сходинка за сходинкою підводячи мене до неминучого фіналу!

Він поводився зі мною, як із рівнею, немовби брав за тендітну жіночну долоню й допомагав перебігти по веселковому містку через прірву між дитинством і зрілістю (у тих самих невагомих босоніжках із гострими підборами), і в цьому було для мене стільки досі не відчутої романтики! Але це була аж ніяк не дружба — навпаки, між нами щохвилини розривалися й гримотіли снаряди міжстатевої ворожнечі, почуття переслідування й підкорення, мої захоплені злість і запал.

Батько щодня запитував, про що ми говорили, і я знехотя відбріхувалася, що про йогу й нескінченність, хоча насправді, коли я боялася пройти по вузькій і крихкій крокві на другому поверсі зруйнованого пірсу до місця, де ми звичайно сиділи, Сашко (якого я тоді з почуттям торжества перейменувала в зовсім мерзенного Альхена), стоячи вже на тім кінці, посміхаючись, говорив: «А ти перетвори свій страх на секс. Ти йди, бійся й кінчай».

У моєму романі про космічних прибульців дедалі більшало любовних розділів. У спекотні сієсти я сідала на кам’яні щаблі Старого Будинку, підставляла обличчя та плечі розжареному сонцю й зовсім по-новому любила себе — з цією медвяно-брунатною шкірою, із гладеньким обличчям у ластовинні. Любила, тому що точно знала — є на світі така істота, яка хоче гнатися за мною, готується розгорнути своє величезне чорне крило, щоб накрити, й зараз допомагає мені розібратися в цій моїй неземній красі, тішить себе іскристими надіями на швидкий збір запашного врожаю. Він сказав мені: «Ти сама відчуєш, коли будеш готова. Ти підійдеш до мене тоді й скажеш: „Сашку, я готова“.»

Якось, зачеплена за живе черговою порцією «цікавої життєвої правди», я зважилася-таки взяти свій реванш і продекламувала розбещувачеві жахливо непристойний віршик:

«Її… ться воша, ї…ться гнида,

Ї… ться тітка Степанида,

Дрюки ї… буться і ковіньки,

Ї… ться всі, кому не ліньки!»

На це Сашко, посміхаючись із замилуванням, сказав, що його філософія полягає аж ніяк не в ї…, а в отриманні задоволення, причому, далеко не від самого цього процесу. Я принишкла й слухала далі. Йшлося зовсім не про божевільні зносини з усіма підряд і, тим більше, не про (б’юся об заклад, що ви всі про це подумали!) «а тепер поторкай мене ось тут: знаєш, як це називається?». Він взагалі не торкався до мене, тільки трішки притримував спину, щоб не горбилася, коли ми ранками займалися гімнастикою.