Тереса не гаяла часу. Витягнула з шафи кілька суконь, взяла дещо з речей туалету і поквапно склала два пакунки. Хотіла піти якнайскоріше, поки ще не розлетілась по будинку лиховісна чутка. Прибігла перелякана Домінга, яка з горя не могла вимовити й слова: Ана вже тихенько розповіла їй про все. Перед лицем страшної драми старі служниці забули про взаємну неприязнь і навіть обнялися, наполохані й засмучені. Домінга допомогла господині зібратись. Обидві мовчали. Коли все було готове, негритянка подалася шукати машину. З гордим і незворушним виглядом Тереса перейшла через вестибюль і, зачинивши по собі двері, навіть не озирнулась востаннє на старий батьківський дім, що його покидала назавжди.

Чи не була та сумна подія метою хитромудрого плану, що його уклав Хосе Ігнасіо, аби здихатися сестри й прибрати до рук усю маєтність? Хтозна… Але злі язики вперто плескали про це…

Тамуючи біль і смуток, Тереса поїхала до будиночка свого кохання. Вона знала, що Рохеліо прийде туди наступного дня, і тихо раділа, уявляючи собі, як коханий відімкне двері своїм ключем, зайде і здивується, побачивши, що вона вже чекає на нього. Тільки ця думка стримувала її сльози. І вона не помилилась. Рохеліо аж підскочив од радості, коли вона сказала йому новину. То був незабутній вечір палких любощів, химерних планів і ніжних поцілунків, що, здавалося, сповнені були чарівної таємниці вічності. Рохеліо розповів про задум, який він плекав: придбати сучасне знаряддя і обробляти велику плантацію кави, за яку можна гребти мільйони. Тепер він був певен, що його справжнє покликання не право, не медицина, не військова служба, а тільки агрономія, адже він завжди думав про неї; його доля — кава, про яку нинішні кубинці зовсім не турбуються і яка збагачує іноземців. Тереса нічого не тямила в агрономії, але сама ідея їй сподобалась, бо належала коханому. І вони поринули в мрії, уявляючи себе володарями світу. Постановили, що через три дні вирушать до Нью-Йорка у весільну подорож, де принагідно нагледять машини для обробітку землі. Домінгу візьмуть з собою. Дружина й дочка Рохеліо залишаться в Гавані. Шкода тільки, що в Сполучених Штатах нема плантацій кави… Та винахідливий молодик швидко знайшов вихід: він вивчить, як сіють і обробляють бавовну, а тоді все це використає на своїй кавовій, плантації. Він розповість про свої наміри матусі, і вона дасть потрібні гроші.

Тереса, котру вигнали з дому, наче служницю, зовсім забула горе та образу. Перед очима в неї ясніло високе небо, безмежні обрії, новий світ і життя, що грало хвилею і сповнювало серце дівчини райдужними надіями.

Відтак вони взялися здійснювати свої плани. Не минуло й чотирьох місяців, а Рохеліо наробив чимало дурниць. Він зовсім забував писати матері й сім'ї, а коли й писав, то тільки для того, щоб заморочити їм голову своїми науковими проектами. За цей час Тереса народила хлопчика, який через три місяці помер од ентериту. Мати Рохеліо, гадаючи, що син серйозно взявся за діло, продала дачу, яку вони мали на околиці Гавани, і заставила землю. Згодом вона схаменулась, але було вже пізно. Коли Рохеліо знову попросив грошей, стара пристрашила його, що приїде до Нью-Йорка з невісткою і внучкою, якщо він негайно не повернеться. Рохеліо не міг далі обманювати матір, до того ж і Тереса вимагала, щоб він повернувся до законної сім'ї. Нарешті, урвавши ще кілька днів, закохані відпливли на Сантьяго-де-Куба, і звідти Рохеліо написав сім'ї, щоб його зустріли. Мати жахнулась, коли дізналася, що син розтринькав майже двадцять тисяч песо і не привіз навіть маленького парового плуга, про який писав у листах. Чого ж він їздив туди? Звичайно, вона мучилась і страждала, але мовчала, як і тоді, коли був живий чоловік. Рохеліо заорендував ферму недалеко від міста і влаштував там Тересу; мати, дружина й дочка, заспокоєні його поверненням, лишились у місті. Так юнак, якому ледве сповнилося двадцять років, став двоєженцем. Рохеліо точно розподілив час між обома жінками — сама ж бо Тереса вимагала цього. «Я беру собі те, що мені належить, — думала дивна дівчина. — І сплачую жертвою. Вона має сім'ю і права дружини… Я маю серце й кохання… Хай кожен бере своє. Це справедливо».

Такі міркування давали змогу Тересі жити спокійно, без докорів сумління. Чесно і щиро казала вона про це й коханому.

— Якщо чоловік розлюбить одну жінку, то його неодмінно привабить інша. Якби ти не зустрів мене, то покохав би схожу на мене… Я не виключаю й себе з цього правила. Якщо завтра ти зустрінеш кращу… що ж… так воно й буде. Я все роблю від щирого серця і бажаю тільки одного — щоб наша любов не була схожа на інші. Ми повинні сказати чесно і про розлуку, якщо дійде до цього. З жінками, котрі мислять так, як я, не треба лицемірствувати. — І, пильно дивлячись на юнака, наче хотіла зазирнути йому в душу, питала: — Клянешся, що скажеш, коли я тобі набридну?

Він усміхаючись клявся, а вона серйозно казала, ховаючи під віями вогонь гарячих очей:

— Я теж клянусь тобі в цьому!

Невдовзі Рохеліо переконався, що жити по черзі у двох домах зовсім непогано. Він був задоволений собою. Люди заздрили багатству, яким він похвалявся, і гомоніли про дивовижну вроду його коханки, котру мало хто бачив, бо Тереса майже не виходила з дому. Про них розповідали легенди, і провінціальна молодь, зіпсута політиканством, розпустою та корупцією, вбачала в Рохеліо такого собі романтичного героя і брала його за взірець для наслідування. Це загальне захоплення підносило молодика у власних очах. Він був безмежно щасливий і не відмовився б од свого життя навіть задля королівської корони. Кінець кінцем він і сам повірив у своє призначення вершити великі діла і тішився цим, ревно дбаючи, щоб його жовті черевики завжди блищали, костюми були пошиті за найновішою столичною модою, а сомбреро й панами, в яких він особливо кохався, не мали собі рівних. Його милі юнацькі вусики стали бундючні й шорсткі, наче в справжнього завойовника. Маючи коханку, яка душі в ньому не чула, він, проте, заводив легковажні знайомства й з іншими жінками і подеколи домагався в них успіху. Його анітрохи не турбувало те, що чутки про його амурні пригоди можуть дійти до Тереси й завдати їй болю.

Так минали тижні й місяці. Рохеліо, немов у солодкому сні, не помічав, як збігає час, і не лічив годин. Навколишнє життя неначе проходило повз нього, зовсім його не зачіпаючи. А тим часом були в цьому житті прикрі й сумні події. Маленька дочка Рохеліо захворіла і вже багато днів лежала в ліжку, безпорадна й немічна, із скарлюченою ніжкою, яку відтягувала важка свинцева плитка, підвішена на мотузці через коліщатко. За цей же час Тереса подарувала йому двійко міцних і здорових синочків.

Що ж до справ, то він ніколи не ставився до них поважно, і вони йшли все гірше й гірше, на превеликий жаль старої матері, яка страждала мовчки й не дорікала синові ані словом. Рохеліо їздив верхи, розводив мисливських собак і бойових півнів, подовгу спав у гамаку під повіткою і не посіяв ще жодної зернини кави. Виправдувався тим, що взявся буцімто за безглузду працю, а насправді був цілковитий невіглас у сільському господарстві. Здоров'я — ось його багатство, казав тепер він. Нехай працюють інші, а він пожинатиме прибутки. Простодушна мати дуже хотіла б вірити тому, що він вигадував, але дедалі дужче мучилась від душевного болю, бо вже знала всю правду про життя свого одинака. Гідність не дозволяла їй говорити про такі речі, і бідолашна жінка робила все можливе, щоб невістка не дізналася про те, що було відоме всьому місту.

Дружина Рохеліо сліпо наслідувала свекруху, дивилась на світ її очима й не мала власної думки в домі, до якого ввійшла тільки з її ласки. А тим часом добра бабуся марніла на очах, підточена таємним стражданням від невдач сина, якого вона примусила одружитись, та болем од страшного гріха, що його він вчинив, завівши коханку й приживши з нею незаконних дітей. І десь через рік після народження другого сина Рохеліо на благородне обличчя цієї страдниці впала тінь смерті. Вона злягла і за кілька тижнів згасла так само тихо й спокійно, як і жила.

Рохеліо трохи поплакав за матір'ю і незабаром знову подався на свою плантацію. Але він і сам уже стомився грати цю дурну комедію. І ось одного дня, зустрічаючи своє тридцятиріччя, виразно усвідомив, що остаточно збанкрутував і що його шкіра давно втратила звабливу свіжість, якою він так пишався замолоду. Він прокляв агрономію, поспішно згорнув свої справи і, підшукавши для Тереси нове помешкання, повернувся з нею до міста. Мав намір удатися в політику, сподіваючись у такий спосіб за короткий час вернути все, що втратив. Відтоді він почав ділити ночі між двома жінками. Уже не залишався на кілька днів по черзі в кожному домі, бо не міг посилатися на далеку дорогу. Гаяв надвечірні години, блукаючи по місту, а потім ішов до коханки. Невдовзі після півночі Тереса будила його, і він біг до найнятого на місяць автомобіля, що чекав на нього й відвозив додому. Покидав одне тепле ліжко, щоб лягти в друге. Попервах почувався трохи ніяково, потім звик.

Тим часом його дедалі дужче душила грошова скрута, і скоро він опинився на грані катастрофи. Щоб хоч трохи поправити становище, Рохеліо спродав усю маєтність і далі вів розгульне життя. У політиці він домігся не більшого успіху, ніж перед тим у сільському господарстві, й протягом року втратив усі ілюзії щодо своєї кар'єри на цьому терені. Не раз заводив мову про те, що Тереса повинна зажадати від брата свою половину спадщини, — йому давно вже кортіло прибрати до рук ті гроші, і він жив таємною надією, що зрештою йому таки дістанеться її багатство. Але Тереса розвіяла й цю його ілюзію.

— Не діжде мій брат такої радості. Ніколи я не скажу, що мені щось потрібне з його дому, — рішуче заявила вона.

— Але те, що твоє…

— Я не маю нічого й нікого, окрім тебе… поки ти не розлюбиш мене…

Рохеліо добре знав ціну отому «ніколи», що його почув із уст коханки. Вій більше не наполягав, але в душі затаїв образу. Вважав, що віддав свої найкращі молоді роки, щоб зробити людям добро, а тепер, мовляв, вони не хочуть віддячити йому тим самим. Він самовдоволено думав про те, що ні його дружина, ні Тереса ще не бачили злиднів, і водночас боявся, що коли вони взнають правду, то впадуть у розпач. Одначе Тереса, не згадуючи й словом про брата, радила жити ощадливіше і казала, що, коли буде потрібно, вона піде працювати.

— Але якби ти захотіла, то змогла б… — несміливо натякав він.

— Ні! Не можу. Це моя єдина примха.

На її красивому чолі пролягла вперта зморшка, а голос звучав твердо й гордовито. І таке чи приблизно таке повторювалось уже не один раз.

Тепер усі вже знали про невдачі Рохеліо, хоч як він намагався приховати свою бідність. Його слава романтичного героя давно минулася, і принизлива роль жалюгідного невдахи завдавала йому ще більших страждань. Проте він і досі зберігав вигляд самовпевненого й елегантного улюбленця долі, в нього, як і раніш, гонористо блищали очі й хвацько стовбурчились рудуваті вуса. Він почав грати, але майже завжди програвав, бо, як казали його приятелі, не вмів цінувати гроші. Разом з розпукою в його душі зростала ненависть до міста, яке було свідком його поразки.

Коли спливла остання сотня песо, Рохеліо плакав, як дитина, поривався накласти на себе руки (хоч то й була чистісінька комедія), кидався між дружиною та коханкою, просив пробачення, каявся, називав себе клятим дурнем і кожній присягався, що відтепер житиме тільки з нею. Щоб утішити його, дружина показала схованку, в якій зберігала сякі-такі заощадження, і Рохеліо одразу ожив. Він уже шкодував, що дочасно признався в своєму банкрутстві, і вважав, що тепер йому випала нагода ще раз спробувати щастя. Він погодився переїхати до Гавани, — всі казали, що в столиці набагато легше жити, — і не минуло місяця, як був уже там. Продав будинок у передмісті Гавани, який за три роки перед тим дружина дістала в спадщину від тітки, й приготував квартиру для сім'ї. Тереса з дітьми, й Домінгою залишилася в Сантьяго і з тривогою чекала своєї черги.

Живучи далеко від коханого, молода жінка не мала спокою. Пославшись на епідемію, яка буцімто спалахнула в їхньому районі, вона вирядила до Гавани Домінгу з дітьми, а сама покинула будинок, в якому мешкала, й переселилася в готель. Рохеліо надіслав їй листа, в якому докоряв за цей вчинок, хоч дітей прийняв і влаштував до школи-пансіонату. Однак він і словом не обмовився, що забере до себе і її. Минали місяці, а вона все жила в Сантьяго, самотня й безпорадна. Не винуватила коханого, бо вірила в ті труднощі, про які він писав, і не сумнівалась у його щирості.

Нарешті Рохеліо вирішив забрати її,— однаково ж мусив колись це зробити, — і, доручивши Ріголетто знайти дві недорогі кімнати, з смутком чекав приїзду коханки, а сам думав, що скоро в нього не залишиться ні грошей, ані надії.

Він постарів серцем.

III. ВЕЛЬМИ ВТІШНИЙ ДЕНЬ