— Хто прибирав у кімнатах? — спитала вона, усміхаючись.

— Я дав ключа Домінзі, і вона щоранку приходить прибирати, — відповів Рохеліо, ледве приховуючи роздратування.

— Моя бідна негритяночка! — розчулено мовила Тереса, гладячи подушечку тремтячою рукою. — Але чому ти не написав мені, що вона робить десь куховаркою?

— А навіщо?.. Вона приходить сюди перед роботою. Очі Тереси зволожніли.

— Бідна Домінга! — прошепотіла вона.

Щоб заспокоїтись, вона рвучко відгорнула ковдру і, діставши з комода свіжі пошивки, наділа їх на подушки, їй не треба було питати, де що лежить, — її старенька годувальниця любила лад у домі.

Постеливши постіль, Тереса стала посеред кімнати в мокрій сорочці, яка липла до тіла. Рохеліо обняв її, але одразу ж відсахнувся.

— Ти маєш у валізці іншу сорочку?

— Вона теж мокра. Я надягла її, виїжджаючи з Сантьяго. А там також був великий дощ.

— Але ж ти не можеш так лягти.

Вона мовчки усміхнулась і, здвигнувши плечима, скинула сорочку, Стояла посеред кімнати, граціозна, мов статуетка із слонової кістки. Це завжди було початком солодких любощів — ще відтоді, як їхнє кохання буйно розквітало. Рохеліо знов обняв її…

Одноманітний шум дощу навівав сон. Довгі чорні вії Тереси зімкнулись і сховали полум'я очей…

Рохеліо спав. Тереса раз у раз підхоплювалась у ліжку. Їй чогось було страшно. Вулицею проносились автомобілі, розтинаючи тишу різноголосими сиренами. Ці звуки були незвичні для Тереси, особливо після спокою східного міста, де вона прожила останні роки, і вона щоразу злякано прокидалась. У будинку за благенькими дерев'яними переділками весь час ходили, грюкали, тупотіли, щось насвистували, анітрохи не турбуючись про сон сусідів. Звідусіль долинали хрипкі чоловічі голоси та сміх і вереск жінок. Часом Тересі починало здаватися, що вона лежить у коридорі і що всі ті люди ходять, переступаючи через неї,— так близько й виразно чулись їхні голоси.

Десь о пів на третю її знову, вже в котрий раз, розбудив шум — на сходах сварилися двоє. Тереса впізнала голос тієї жінки, яку вони бачили ввечері. Подумала, чи не скоїлось якого лиха, і засвітила світло. Жінка лаялась і погрожувала. Нараз її мову обірвав лункий звук ляпаса, потому загупали важкі кроки й почулося приглушене ридання. Тепер жінка просила пробачення, тужила, як горлиця, називала когось батечком рідним і клялася, що більше ніколи не ображатиме його. Тереса, вже не сподіваючись знову заснути, сиділа в ліжку й не вимикала світла.

Рохеліо спав, поклавши голову на зігнуту руку. Тереса ніжно відгорнула йому з чола непокірне рудувате пасмо волосся. Як безтурботно він спить, який він гарний і молодий!.. У нього було випещене обличчя з повними сласними губами. І хоч йому вже минуло тридцять п'ять років, виглядав він не більш як на тридцять. Так само і їй ніхто не давав більше двадцяти п'яти — на шість років менше, ніж було насправді.

Тересі хотілося припасти губами до білої шиї коханого, але боялася розбудити його і тихо милувалась його вродою. Раптом їй впала в око голуба шовкова сорочка Рохеліо, на якій мінилися золотаві ґудзики з монограмою. Не знати чому, їй нараз стало боляче. Здалося, що є якийсь зв'язок між цією деталлю і його спізненням на станцію та поганим настроєм увечері. Нервово труснула головою, намагаючись відігнати настирливу думку, що він зустрічав її тільки з обов'язку, і, щоб хоч якось розвіятись, почала лічити хвилини, стежачи очима за рухом годинникової стрілки.

О третій годині вона легенько поторсала коханого за плече:

— Рохеліо, Рохеліо…

Він підвів голову й розгублено закліпав очима.

— Га? Що таке?..

— Вже третя, вставай.

Рохеліо знизав плечима і знову відкинувся на подушку.

— Ет, то байдуже. Дай мені поспати… Тереса терпляче будила його.

Нарешті він устав з ліжка й, буркочучи, почав одягатись. Був похмурий і невдоволений. Раптом він зупинився перед ліжком, на якому, загорнувшись у простирадло, лежала Тереса, і сказав:

— Треба раз і назавжди покінчити з цією комедією. Якого біса мені схоплюватись перед світанком, коли так солодко спиться, й тікати від тебе? Краще сміло скинути маску і все розв'язати.

Тереса лагідно заперечила:

— Хто краще за мене знає це, друже? За стільки років я ніяк не звикну до того, що ти йдеш від мене серед ночі. Ти ніколи не зустрічав світанку в моєму домі й не повинен цього робити. Неси свій хрест, як я несу.

Він сердито махнув рукою і, надягаючи ще вологу сорочку, яку ввечері повісив сохнути на спинку стільця, вигукнув:

— Тільки бог знає, що я терплю таке безглуздя лише заради своєї дочки!

— Заради дочки і… дружини, Рохеліо. Заради них обох, — сміливо сказала Тереса і, насупивши брови, вимовила ім'я іншої жінки.

Вона поклала щоку на долоню і байдуже дивилась, як одягається ще сонний Рохеліо. Коли коханому наставав час іти, вона завжди впадала в глибоку тугу, але мусила приховувати свій настрій, аби не відривати його від законної сім'ї. Вважала це за свій обов'язок. А тої ночі їй особливо тяжко було розлучатися з ним — адже вона лишалася сама серед чужих людей, від яких не сподівалась нічого доброго.

Поринувши в свої невеселі думки, Тереса машинально підставила губи для прощального поцілунку. Чула, як Рохеліо навпомацки йшов темним коридором, як невпевнено відлунювали його кроки на сходах, і чекала, коли серед нічної тиші, яка нарешті запала в будинку, грюкнуть за ним двері. Вона була сама у величезному місті й незнайомому будинку.

Відчуваючи в душі цілковиту порожнечу, вона довго лежала непорушно, немов заклякла в ліжку. Потім зітхнула і погасила світло. Але ще довго переверталася з боку на бік — ніяк не могла заснути.

Розбудив її верескливий голос. Посеред кімнати, радісно простягаючи руки до ліжка, стояла вбрана в усе чорне негритянка.

— Святий боже! — вигукнула вона. — Та це ж моя Тересіта! Приїхала собі нишком, а бідна негритянка нічого не знала й не зустріла її на станції… Боже ж ти мій, яка вона гарна! Милостива свята Барбаро, захисти її від біди!..

— Домінго! Моя негритяночко!

Тереса зіскочила з ліжка і, плачучи, кинулась в обійми вірної служниці.

II. ТЕРЕСА І РОХЕЛІО

Справжнє ім'я жінки, яка схвильовано кинулась в обійми старої годувальниці, було Марія-Тереса Требіхо, а не Тереса Вальдес, як називали її відтоді, коли вона покинула рідний дім, залишивши всю маєтність братові. Требіхо належали до найвизначніших сімей колоніальної доби й були в родинних зв'язках з верхівкою тодішнього суспільства. Батько Тереси, славний Хуан Хакобо Требіхо, власник цукрової плантації, член великої комерційної фірми і вельми впливова персона, помер за два роки до розриву між братом і сестрою, коли Тереса була ученицею церковної школи. Мати померла ще раніше за батька, не залишивши по собі ніякого сліду, і дівчина пам'ятала тільки її довгасте бліде обличчя, чорні коси, красиві руки і різкі парфуми, якими пахли її хусточки, сукні і все, до чого вона доторкалась. Її звали Ісоліна. Вона завжди була лагідна з дітьми. Тереса пригадувала, як мати часто пригортала її до грудей, як мліла й зітхала, милуючись дочкою. Коди ця меланхолійна жінка померла, так само тихо, як і жила, Тереса була в школі і дізналася про нещастя аж після похорону. Дівчинку вдягнули в чорне, але з пансіонату не забрали, і вона кілька днів плакала по кутках, твердячи сама собі: «Нема тепер у мене мами».

На той час, коли народилася Тереса, батьки вже давно збайдужіли одне до одного. Величезна земельна власність сім'ї Требіхо непомітно спливала: між подружжям не було згоди, а до того ж і скасування рабства відчутно вдарило по землевласниках. Однак вони ще мали великі статки — адже посаг Ісоліни подвоїв родинне багатство, яке згодом судилось успадкувати дітям. Скупий та властолюбний Хуан Хакобо, незважаючи на свій релігійний фанатизм, був вельми діловою людиною. Дружина його, навпаки, була сентиментальна, ніжна і неосвічена, як майже всі кубинки за тих часів. Він ображав бідну жінку, примушував її шанувати рабинь, від яких мав незаконних дітей, і вона вагітніла від нього тільки через безглуздий подружній звичай спати разом, що ставить людину нижче від поганих звірів. Коли Себастіан і Тереса з'явились на світ, між батьками вже не існувало ніякої приязні й поваги. Хлопчик помер від крупу, коли йому не минуло й п'яти років, а дівчинка, на яку ніхто не звертав уваги, росла самотня у великому сумному будинку. Всю ласку батько віддавав схожому на нього Хосе Ігнасіо, який мав скрадливу й лицемірну вдачу.

Хуан Хакобо Требіхо був деспот, з такою самою грубою вірою і жадобою влади та багатства, як і його попередники — герої американської конкісти. Він вважав, що релігія необхідна, бо вона несе в собі непохитне утвердження соціальної реакційної влади, якій загрожують франкмасони, республіканці та сепаратисти. Отже, бог для нього був усемогутнім союзником, що узаконював чорне рабство, допомагав мати зиск на цукрі й брати собі в ліжко свіжих, принадних мулаток, — і через те його належало щиро шанувати. Хосе Ігнасіо, на відміну од батька, не вірив ні в бога, ні в чорта, але, бачачи, що ніхто його не наслідує, не наважувався голосно говорити про свій атеїзм. Він визнавав тільки те, з чого міг якось скористатися й був у душі такий самий жорстокий, як і батько. Старший за Тересу на чотирнадцять років, він після смерті маленького Себастіана не міг пробачити сестрі її появи на світ, що означала для нього втрату половини батьківської прихильності й маєтності.

Що ж до Тереси, то вона дістала від роду Требіхо тільки вперту й непохитну волю та міцну статуру. Від матері успадкувала безкорисливість, ніжність і горду зневагу до всього, що суперечило її поглядам. Уже в дванадцять років була, залежно від обставин, люб'язна й чарівна, весела й лагідна, байдужа й люта. Мала великі чорні очі, мрійливі, як у матері, і, кокетуючи, ховала їх під запоною гарних вій. Стрункий стан, красиві очі, виразисті, наче карбовані, риси обличчя — все говорило про те, що незабаром вона стане чарівною жінкою.

Відтоді, як померла мати, і до батькової смерті Тереса, що майже весь час жила в школі, не знала ніжності в домі Требіхо. Її серце жадало ласки, але сухий і стриманий батько, який під старість став мізантропом, ніколи не мав прихильності до дочки. Брат, набагато старший за Тересу, також не звертав на неї уваги. Слуги інколи бачили, як вона з розпуки плакала десь у куточку, але, помітивши їх, горда дівчинка одразу витирала сльози і, вдаючи безтурботну, потім весь час сміялась і шумно бавилась. Єдина людина, що зігрівала бідолашну дитину своєю ніжністю, була її годувальниця, негритянка Домінга, яка любила дівчинку нестямно й дико, як усі жінки її раси, котрі вигодовують білих дітей своїм молоком. Обожнюючи Тересу, Домінга люто ненавиділа Хосе Ігнасіо і через це ворогувала з мулаткою Аною, давньою рабинею дому і колишньою коханкою Хуана Хакобо, що вигодувала Хосе Ігнасіо разом із власним сином, якого народила від господаря. Ана любила Хосе Ігнасіо так само, як Домінга Тересу, і обидві служниці терпіти не могли одна одної. Мала Тереса не раз чула, як вони сваряться, і хоч нічого ще не розуміла, але болісно страждала. Коли дівчинка приходила зі школи на неділю чи на свята, негритянка забивалась з нею десь у куток і виливала свою душу тож Тереса звикла вважати її за найближчу людину в домі. Від неї вперше почула і про всі братові вади. Домінга любила згадувати ті часи, коли вона вийшла заміж за негра Хасінто, коли була дружиною мулата Естебана, який служив кучером у Тересиного батька. Розумна і мрійлива Тереса з цікавістю слухала розповіді про те, що діялось у їхньому домі ще за життя її діда.

У школі вона вивчала всі ті непотрібні предмети, з яких складається освіта новочасної кубинської панночки. Там викладали, власне, тільки релігію, філософію та античну історію. Крім того, дівчинка навчилася трохи малювати й грати на роялі, сяк-так белькотати по-англійськи і співати. Вона заприятелювала з дівчатами із багатих сімей, які вже знали весь бруд життя і, хоч були милі й чарівні, змалку привчилися кривити душею. Легковажні пташки, що взяли собі за ідеал розкіш і танці, діти суспільства, яке ще не завершило свого становлення, вони всотували в себе його непевність і каламуть. Слухаючи розповіді старших подруг, Тереса невиразно уявляла собі звабливий світ розваг і втіх.

Її врода й батькове багатство вже почали привертати до неї пильну увагу світських жевжиків. Злобливі й заздрісні жінки дивилися на неї зизим оком і кепкували з її наївності. Але Тереса лиш зневажливо знизувала плечима. Вона мала тверду вдачу і не звикла ні перед ким схилятися. Черниці-наглядачки побоювались її і, шануючи ім'я суворого Хуана Хакобо Требіхо, не насмілювались відкрито їй суперечити. Тереса рано дозріла. Вона мріяла про фієсти, танці й компліменти, що їх чоловіки нашіптують на вухо дівчатам, тобто про все те, що знала тільки з розповідей інших, і сподівалася поринути у вир розваг, як тільки дозволять обставини і вік.