Коли приїхали по неї в школу й повідомили, що батько при смерті,— нехай вона швидше вдягається, якщо хоче побачити його живим, — вона відчула гостріший біль, ніж тоді, коли їй сказали, що померла мати. На той час їй уже сповнилося чотирнадцять років, і вона так швидко росла, що нової сукні їй вистачало не більш як на три місяці. Тереса ніколи не відчувала великої любові до того, хто зачав її життя, але вигляд батька на смертній постелі приголомшив її. А той, задихаючись від останнього нападу грудної жаби, вказав на неї пальцем Хосе Ігнасіо, ніби хотів дати йому прощальну настанову…

Потім була чорна труна, великі жовті свічки, що плакали серед дня восковими сльозами; сумні і врочисті друзі, що говорили півголосом; страшний позолочений катафалк, запряжений кількома парами коней у чорних попонах, — вся та звичайна данина, яку приносять людині, проводжаючи її у вічність. Пригнічена горем, Тереса щиро заплакала. Брат схвильовано обняв її. Ана, Домінга і всі давні слуги стояли півколом у головах труни, наполохані й заплакані, ніби разом з господарем відходила в небуття душа старого дому.

Через тиждень Тереса повернулася до школи, де, поринувши в болісні думи про своє нещасливе життя, пробула ще кілька місяців.

Після закінчення школи вона стала жити в батьківському домі, і її душу дедалі дужче заполонювало відчуття порожнечі. Брат майже не бував дома, і вона лишалась повновладною господаркою старезного будинку, де голоси відлунювали, як у підземеллі. Снідала та обідала здебільшого на самоті, а увечері облягалася, так і не побачивши за весь день Хосе Ігнасіо. Брат поводився з нею холодно і ввічливо, неначе з дівчинкою, котрій зробили велику ласку, дозволивши гратись у кутку, і, здавалося, зовсім не звертав на неї уваги. Але насправді ця панночка, яка жила з ним під одним дахом, заважала йому безоглядно тішитись парубоцькою волею і з кожним днем усе більше муляла очі. Хосе Ігнасіо хотів був послати сестру вчитись у Сполучені Штати — мовляв, їй треба завершити свою освіту, — але Тереса рішуче відмовилась. Тоді він почав грубо дорікати дівчині, що вона надто вже непокірна й незалежна, і сказав, що такі жінки суспільству не потрібні.

— То виходить, щоб стати потрібною, мені слід поїхати в Сполучені Штати й зміцнити свою незалежність, еге ж? — іронічно спитала Тереса.

Хосе Ігнасіо прикусив губу. Він знав, що в цих суперечках сестра завжди візьме гору, і причаївся, чекаючи іншої нагоди.

Через кілька місяців після повернення із школи Тереса заприятелювала з сорокарічною вдовою Ріскосо, тіткою її подруги. То була ще свіжа жінка, чепурна, елегантна, жвава, з невимушеними манерами. Мала виразисте обличчя з трохи завеликим носом та гарні білі зуби, які весь час показувала співрозмовникам. Прагнучи привертати до себе загальну увагу, вона голосно розмовляла і сміялась на вулиці і в трамваях, крадькома спостерігаючи, чи справляє це потрібне враження. Хосе Ігнасіо, звичайно дуже пильного щодо сестриних зв'язків, ця дружба не турбувала: він дізнався, що сеньйора Ріскосо — незалежна особа і що її скрізь приймають.

Вдова одразу ж заходилась поповнювати соціальну освіту Тереси. Говорила вона щиро й просто, і це подобалось дівчині, яка слухала її жадібно, з широко розплющеними очима. Сеньйора Ріскосо довго зносила деспотичний норов свого старого чоловіка, який надто забарився на цьому світі, і тепер, здобувши, нарешті, волю, гуляла на всю губу. Повідаючи запальній Тересі свою філософію веселого й легковажного життя, вона прославляла флірт і розваги без прикрих наслідків.

Вони подружились, і тепер їх скрізь бачили разом. Після війни за незалежність місто було брудне, голодне й сумне, але нові подруги завжди знаходили, як і де розважитись. Коли вони, стрункі й одягнуті за останньою модою, гордовито виступали вулицею, чоловіки криво посміхались, задивляючись на вродливу дівчину, гарячі очі якої неспокійно блищали. До вдови Ріскосо знайомі ставились іронічно, гадаючи, що вона тільки похваляється і приписує собі неіснуючі гріхи. Та незабаром удова посвятила Тересу в таємниці свого життя. Разом з кількома іншими жінками вона заснувала невеличкий гурток обачливих гультяйок, до якого приймали тільки цілком надійних людей. Ця своєрідна масонська ложа складалася з удовиць, одиначок і заміжніх жінок, що любили повеселитись. Зайшовши у спілку з кількома чоловіками свого кола, вони влаштовували сніданки, вечірки з танцями й виїзди у відлюдні місця на околицях Гавани. Чи то вони просто кокетували, чи розважались якось інакше — сказати важко, адже останнім часом розвелось чимало подібних гуртків і йди знай, хто там що робить!..

Одного вечора, місяців через три після того, як Тереса ввійшла до цього сумнівного товариства, подруги потрапили в дім багатого холостяка, де на них уже чекав знайомий дипломат і ще кілька приятелів. Зібралися буцімто тільки для того, щоб оглянути нові клітки для пташок, але згодом почали пити шампанське, розмовляти про всяку всячину і, як звичайно, дозволили собі деяку вільність. Дипломат упадав коло Тереси, яку вважав ласим шматочком, і сподівався завоювати її того ж вечора. Щира й недосвідчена дівчина швидко розпалилась. Залицяльник пригортав її, а відтак, сп'янілу від вина й бажання, потягнув у садок, до альтанки. Тереса вже ладна була здатись у цій сласній боротьбі, але вдова вчасно схаменулась і майже силоміць вирвала її з рук спокусника.

Повертаючись додому, сеньйора Ріскосо і Тереса, в яких пашіли щоки і блищали очі, довго мовчали. Нарешті вдова заговорила:

— Стережись, дівчинко! Сьогодні ти була на грані… Якби я вчасно не втрутилася, ти б накоїла дурниць. Не можна більш такого допускати, коли не маєш сили володіти собою.

І знов заходилася повчати Тересу. Мовляв, той дипломат бідак бідаком, а до того ще й має в Сполучених Штатах дружину. Ніяк не годиться серйозно компрометувати себе з таким чоловіком. Розважатись — розважайся, а до всього іншого — зась! Треба матись на бачності…

Серед новачків гуртка вирізнявся один юнак, Рохеліо Діас, якого прийняли до товариства, незважаючи на зелений вік, бо він мав дачу за містом. Йому не минуло й двадцяти років, проте він був уже одружений і мав дочку. Єдиний син старого митного чиновника колоніальної доби, він успадкував від батька велике багатство і тепер блискавично його розтринькував. Та Тересу не так вразили юнакові статки, як його хвацькі вусики й гарне рожевощоке обличчя. Він мав широкі плечі атлета і виразний гордий профіль, що, як відомо, вельми подобається жінкам. А сентиментальна історія одруження, яку він розповів, свідчила про щиру й великодушну вдачу — принаймні так здалося Тересі. І дівчина швидко заприятелювала а молодиком, хоч зовсім його не знала. Після прикрої пригоди з дипломатом вона стала поводитись обережніше, одначе знайомство з Рохеліо непомітно переросло в близьку дружбу. Сеньйора Ріскосо з недовірою спостерігала цю ідилію і докірливо хитала головою.

— Ми, жінки, — казала вона, — повинні добре думати про те, що робимо. Чоловіків слід тримати на відстані. Ніхто ж бо потім не повірить, що ти відчинила двері тільки тому, що тебе про це попрохали… Ти що, не згодна зі мною? Авжеж, щоб розбиратися в цьому, треба мати життєвий досвід.

Тереса зрозуміла, що звірятися вдові не слід, і стала критись перед нею. Це розгнівило досвідчену жінку, і вона, щоб застерегти дівчину, розповіла про життя Рохеліо все, як було насправді. За її словами, він не був ані серйозний, ані постійний. Спочатку мав намір студіювати право, медицину чи агрономію, а потім сказав батькові, що його справжнє покликання — військова служба. Батько виховав його так, як виховують своїх одинаків іспанці, що розбагатіли на Кубі, і забезпечені кубинці: зовсім не привчав до праці і дозволяв хлопцеві робити все, що йому заманеться. Коли старий помер, усе одразу випливло на поверхню. Рохеліо прижив дочку з бідною дівчиною, кволою і хворобливою, яку перед тим спокусив якийсь літній комерсант. Побожна мати, справжня свята, боялася, щоб син не занапастив невинну душу, і наполягла на одруженні. Отож нехай Тереса знає, застерігала вдова, з яким вітрогоном вона хоче зв'язатися. До того ж він ще зовсім хлопчисько…

Говорячи про все це, сеньйора Ріскосо рознервувалась. Тепер вона стала пильнувати за кожним кроком молодшої подруги.

— Бережись! Ти ж бо ще дівчина! А одного разу сказала таке:

— Хоч одруження й безглуздя, але тебе нічого не варт обдурити, бо ти несповна розуму.

Тересу образила грубість вдови, і вона стала приховувати свої стосунки з Рохеліо, чекаючи слушної нагоди. «Якщо я ніколи не захочу одружитись, то зможу робити все, що мені заманеться», — думала вона, відкидаючи сумніви. Нетерплячий Рохеліо казав, що покине свою сім'ю, і пропонував утекти кудись разом. Але Тереса не хотіла загадувати так далеко. Єдине, чого вона прагнула, — лишитися з ним наодинці, але це було важко влаштувати без допомоги сеньйори Ріскосо. Привести юнака до себе додому, коли не буде Хосе Ігнасіо, вона боялась — адже могли виказати слуги. Нарешті згадала про Домінгу і якось при нагоді звірила їй таємницю свого кохання й попрохала допомоги. Коли бідна негритянка почала заперечувати, дівчина сказала, що вже віддалась Рохеліо, хоч насправді вона тільки двічі поцілувалася з ним при вдові. Запевняла годувальницю, що він неодружений і попросить її руки, як тільки зробить кар'єру. Вона благально дивилася на негритянку, і з очей її капали сльози. Домінга злякано відсахнулась і схопилася за голову. Ні, вона не хоче встрявати в такі справи… Кабальєро Хосе Ігнасіо вб'є її, коли дізнається!..

Щоб заспокоїти перелякану годувальницю, Тереса витерла сльози.

— Але ж ти сама мені казала, що мала багатьох чоловіків, хоч і не була одружена. Що ж тут страшного, коли і я матиму одного?

Негритянка лукаво посміхнулась.

— Е-е, відколи це ви, білі, стали рівні з нами? Ти — сеньйорита Тереса Требіхо, а я — негритянка Домінга.

Але Тереса цілувала її, називала Мінгою та своєю негритяночкою, знаючи, що добра жінка не встоїть перед нею, і Домінга зрештою пом'якшала й сказала, що Хосе Ігнасіо вб'є їх обох, якщо про все довідається. Непокоячись за долю дівчини, радила їй почекати, поки жених зробить кар'єру. Але Тереса, щоб заспокоїти сумління бідолашної негритянки, ще раз запевнила її, що вийде заміж не пізніш як через півроку…

Дівчина віддалась Рохеліо в будиночку, який вона сама нашвидкуруч умеблювала й прибрала. Відтоді по четвергах і суботах о шостій годині вона спокійно виходила з дому разом з Домінгою. А незабаром перенесла до будиночка пудру, парфуми, шовкове кімоно й вишиті пантофельки. Тепер вона забула про все на світі, навіть про себе саму. Перестала зустрічатися зі вдовою Ріскосо і майже не згадувала про неї. Коханий ставився до неї мало не з побожністю: він ще ніколи не володів такою вродливою дівчиною, яка до того ж віддалась йому першому. А Тереса думала, що за це солодке щастя можна пожертвувати цнотливістю і знести будь-який страх.

Два місяці Тереса не бачила сеньйори Ріскосо. І от одного вечора відбувся остаточний розрив. Довідавшись про все, що сталося, вдова прийшла до неї додому, одразу ж попередивши, що це її останній візит.

— Дівчисько, ти мене знеславила, — гнівно сказала вона. — Тепер усі звинувачують мене. Я прийшла сюди тільки тому, що не хочу за тебе відповідати.

Горда Тереса мовчки слухала її. Вдова, трохи збентежена холодним прийомом, сказала, що, оскільки всі вважають її за спільницю, їм необхідно оголосити про їхній розрив.

— Доручаю тобі все це зробити. Якщо вважаєш за потрібне, можеш дати оголошення в газетах, — сухо відказала дівчина. — Я не заперечую. — І повернулась до неї спиною.

Розлючена вдова вискочила, не попрощавшись.

Через два дні Хосе Ігнасіо знав усе. Від кого? Тереса про це не думала. Грім ударив з ясного неба. Брат, поважний і урочистий, як покійний батько, надвечір зайшов додому переодягнути костюм. Не глянувши, пройшов повз Тересу і зачинився у себе в кімнаті. Дівчина відчула наближення бурі й приготувалася зустріти її. А за хвилину перелякана служниця Ана тремтячим голосом передала Тересі наказ Хосе Ігнасіо негайно залишити дім, який вона зганьбила.

— А чому він сам не прийшов і не сказав мені? — мужньо спитала дівчина. Вона була сміливіша за брата.

— Каже, боїться, що не зможе стриматись, — боязко відповіла служниця. Потім сказала, що Хосе Ігнасіо вимагає, щоб вона виїхала з Гавани, аби уникнути скандалу. Сказала також, що Домінгу вже від пустили на всі чотири сторони.

Бідна мулатка стояла з очима, повними сліз. Бліда Тереса дивилась на неї, саркастично посміхаючись.

Що йому сказати? тихо спитала стара служниця, не знаючи, як бути.

— Хай щастить йому, — сухо і твердо відказала Тереса.

— І все?

— І все!

Ана вийшла плачучи. Знала вдачу Требіхо: коли брат і сестра затялись, то нема вже ніякої надії на згоду.