Одного дощового жовтневого вечора 19.. року кілька пасажирів, що зійшли останніми з поїзда на станції Гавана, зупинилися на пероні, замилувавшись вродливою жінкою, яка стояла в тамбурі спального вагона, неначе боялася вийти під дощ.

Була вона висока на зріст, білолиця, з чорними очима й волоссям. У руках тримала невеличку валізу і саквояж. Легенький сірий плащ гарно окреслював струнку постать. Та не лише вродою привернула вона увагу пасажирів на пероні. Всю дорогу до Гавани двері купе, з якого вона щойно вийшла, були щільно зачинені й прочинялися тільки тоді, коли негр в уніформі з галунами послужливо заносив до купе тацю з наїдками та питвом. Знуджені пасажири спального вагона робили з цього приводу безліч пікантних припущень і сподівалися після прибуття поїзда побачити пару закоханих, які не знатимуть, де подіти очі від сорому. Але натомість уздріли цю вродливу жінку з гордовитою поставою, вдягнену просто, ба навіть біднувато, що їхала сама-одна. Незнайомка, здавалося, не помічала тих звернених на неї нескромних поглядів і трималась природно й невимушено.

Густа мжичка нудно сіялась над пероном, тьмяно освітленим підсліпими ліхтарями комунального господарства, і все довкола видавалося невиразним і примарним. Трохи далі сумовито виблискував незграбний будинок Об'єднаної залізничної компанії, вкритий червоною черепицею і схожий на індійський храм. Та наші пасажири бачили тільки одну його стіну та ще поїзд з освітленими вікнами, яким вони приїхали. Десь попереду, мов стомлений звір, хрипко відсапувався паровоз. Скоса поглядаючи на загадкову красуню, цікаві пасажири, що затримались на пероні, неквапливо розгортали парасольки й надягали плащі. Повз них сновигали швидкі поштові та багажні візки, бігали носії і снували туди-сюди залізничні чиновники у формених кашкетах.

Молода жінка, як видно, сподівалася, що її зустрінусь, бо весь час розглядалась навколо, наче шукаючи когось очима. Занепокоєно обвела поглядом спорожнілий уже перон, що, мов озеро, виблискував проти світла, темне небо й довгу низку екіпажів та автомобілів за станційною огорожею. Здригнулась, ніби їй за комір упала холодна краплина. Тоді, взявши в одну руку валізку і саквояж, а другою щільніше запнувши свій легенький плащ, рішуче зійшла на перон.

Жвавий опецькуватий журналістик, із тих, що завжди вештаються на станціях, миттю підскочив до неї з сомбреро під пахвою та записником і олівцем у руках. Усміхнувся і, запопадливо вклонившись, стиха вимовив назву великої ранкової газети; потім чемно попросив сказати прізвище: він, мовляв, додасть його до списку пасажирів, які прибули цього вечора. Молода жінка почервоніла і розгубилась, але зараз же опанувала себе і, холодно похитавши головою, пішла далі. Пронозливий репортер тільки іронічно посміхнувся.

Граціозна незнайомка квапливо простувала до виходу в місто. Була видимо невдоволена — між її красивими бровами, суворо зведеними докупи, пролягла глибока зморшка.

Раптом один чоловік, що досі сперечався з поліцаєм, який заступив йому дорогу, — пасажирка не помітила його за огрядною постаттю охоронця порядку, — радісно гукнув:

— Тереса!

Жінка рвучко обернулась, і він кинувся до неї з розкритими обіймами. І хоч вона була горда й не любила виявляти почуття при людях, проте, впізнавши чоловіка, який її зустрічав, не могла стримати радості: схопивши його руки, вона гаряче стиснула їх.

Усе ще розшарілий од гніву чоловік, скоса позираючи на поліцая, почав вибачатися за спізнення.

— Ти не уявляєш собі, що наробила ця клята злива! Скільки я попобігав, поки знайшов машину!.. А ще ці бісові цербери! Чіпляються до чесних людей, замість того щоб ловити шахраїв та злодіїв…

Він говорив зумисне голосно, з тою неприязню, яку викликають у кожного кубинця представники влади. Але поліцай, незважаючи на блакитну уніформу та величезний револьвер при поясі, мав, як видно, доволі миролюбну вдачу: він тільки знизав плечима і спокійно відійшов убік. Жінка, ім'я якої ми вже знаємо, перепинила свого супутника й занепокоєно спитала:

— А як діти?

— Все гаразд. Вони в школі. Вчора я їх бачив і навіть думав був забрати, але…

— Ти правильно зробив. Не треба забирати їх у такий час. А як наша чорна Домінга?

— Як завжди — тільки й мови, що про тебе… Вранці побачиш її. Вона здивується, бо я не казав, що ти сьогодні приїздиш.

— А я вже думала, що ти не зустрінеш мене, і хотіла сама шукати будинок на вулиці Віртудес, про який ти мені писав. Ти там найняв квартиру?

— Так. Не було нічого іншого. Я поясню тобі.

— Що ж, пішли?

— Так, ходімо. Отам чекає автомобіль. А де твій багаж?

— Прибуде ранковим поїздом. Ми можемо їхати.

Вони вийшли на привокзальний майдан. Пронизливий вітер, крутячи дощові вихори, боляче стьобав їм в обличчя. Вони квапливо повідгортали коміри. Чоловік сердито вилаявся, схопив Тересу за руку і майже потягнув за собою. Ставний і міцно збитий, він був, проте, не вельми молодий — десь уже за тридцять, — але безжурне обличчя і хвацькі вусики скрадали йому роки. Пошитий за останньою модою костюм свідчив про те, що його власник ревно дбає про свою персону. Ця риса його вдачі проявлялась навіть у тому, як він обережно переступав через калюжі, ведучи Тересу, і як нервово щулився під дощем — мов той кіт, що його вигнали з теплої хати.

Автомобіль стояв неподалік, і водій тримав над відчиненими дверцятами гумову завіску. Вони швидко добігли до машини, впали на сидіння і розсміялись, як діти. Завіска затулила бічне віконце, і їх огорнула темрява.

Нарешті вони були самі. Одразу міцно пригорнулись одне до одного і припали губами до губів… Тереса перша розімкнула обійми:

— Ти одержав листа від мого брата?

Губи чоловіка зневажливо скривились, але він стримався: не хотів порушувати інтимності. Тільки ущипливо мовив:

— Гладкий і здоровий, як ніколи. І на твої гроші вже два місяці тримав тілисту коханку.

Між ними наче запала тінь невдоволення, і вони мовчки відхилились одне від одного. Машина повільно їхала вулицею Ехідо, краплини дощу розбивались об вітрове скло, і бризки залітали всередину. Зустрічні трамваї одкидали миготливе світло, і в машині раз у раз ставало видно. Тереса вже шкодувала, що завела розмову на таку дражливу тему. Чоловік мовчав.

— Не маєш нічого сказати мені, Рохеліо? — з м'яким докором спитала вона.

Той махнув рукою: мовляв, нічого нового немає. Тереса вагалась. Її голос злегка тремтів:

— А твоя сім'я?

Та Рохеліо ще дужче спохмурнів.

— Чому кажеш «твоя сім'я»? Адже знаєш, що не маю ніякої сім'ї, окрім дочки, тебе та двох наших синів. А інших не хочу й згадувати, мені прикро говорити про це з тобою… А якщо хочеш знати про Ліліну, скажу. Їй з кожним днем усе гірше й гірше…

Чутливим жіночим серцем Тереса зрозуміла, що він чомусь розгнівався, бо знову став похмурий і колючий, хоч звичайно ніколи не суперечив їй. Може, в нього скрута з грішми?.. Мабуть, не слід було згадувати його сім'ю і цим завдавати йому болю. Треба якось розвіяти його поганий настрій. Зрештою, вони ще встигнуть про все поговорити… Вона зітхнула:

— Ти такий сердитий… — І ледь чутно додала: — Ніяк не можу догодити тобі.

Вони завели розмову про Ліліну — п'ятнадцятирічну дочку Рохеліо. Ще в ранньому дитинстві у неї на стегні утворилася виразка. То був туберкульоз. Хвороба зробила дівчинку горбатою і помалу висотувала з неї життя. Батько проклинав долю і бога…

Тереса ніжно стискала руку коханого. Вона ніколи не давала волі почуттям так театрально, як Рохеліо, але в душі потерпала не менш за нього.

Ця розмова знову зблизила їх. Вони ж бо так скучили одне за одним — цілих півроку не бачились!.. Тереса жила в провінції Орієнте в готелі, а він був у Гавані, готував усе до її переїзду в столицю.

Вони трохи помовчали. Потім Рохеліо знову міцно пригорнув Тересу і ніжно прошепотів їй на вухо:

— Навіщо говорити про сумне в такий день? Вона заплющила очі й завмерла у нього на грудях.

Обоє опам'ятались лише тоді, коли машина зупинилася біля будинку на вулиці Віртудес, і водій, не повертаючи голови, — безперечний доказ того, що він усе бачив і чув, — із стуком відчинив дверцята й підняв завіску. Дощ лив як з відра, і обшарпаний, похмурий під'їзд будинку здавався у темряві входом до льоху. Рохеліо заплатив водієві, що поблажливо дивився на них, і, перескочивши через калюжу, підхопив Тересу, яка легко стрибнула за ним. Вони були вдома.

Під'їзд справляв таке гнітюче враження, що Тереса мимоволі зупинилася, налякана бридким виглядом голих і брудних стін, по яких точились іржаві патьоки води. Рохеліо, здавалося, був так само прикро вражений. Над дверима вітер гойдав обшарпану табличку, на якій у світлі вуличного ліхтаря можна було розібрати, напис:

«КВАРТИРИ ДЛЯ ОДИНАКІВ ТА БЕЗДІТНИХ СІМЕЙ»

В глибині вестибюля виднілися відчинені двері в патіо. Там самотньо блищала під дощем електрична лампочка, сіючи тьмяне й сумне світло. Від цього холодного півмороку в Тереси стискалося серце. Вона боялася зрушити з місця. Рохеліо взяв її за руку, і вона покірно пішла за ним. Попереду в темряві чути було голоси. Хтось там сварився чи, може, бився. Тереса і Рохеліо знову зупинились.

Нарешті вони розгледіли чоловіка, що виривався з рук жінки. Якийсь час ті двоє мовчки боролися, потім чоловік щосили штовхнув слабшого супротивника й кинувся до дверей. Жінка пронизливо закричала, почала гидко лаятись. З цього було видно, що за люди тут мешкали.

— Тікаєш, падлюко!..

— Іди ти під три чорти! — ревнув чоловік з вулиці, навіть не затуляючись від дощу, який лив йому на голову. — Ти думала, я зганьблю себе і вб'ю тебе, стара шкапо?..

Тереса здивовано глянула на Рохеліо.

— Я тобі все поясню, — винувато обізвався він. Вона мовчки попрямувала до сходів, що видніли ліворуч. Покинута жінка ридала і рвала на собі одежу, проклинаючи весь світ.

Старими вичовганими сходами вони піднялися на другий поверх. Там хоч було світло. Двері квартири, яку найняв Рохеліо, виходили в коридор кроків за десять від сходів. Рохеліо зупинився, шукаючи в гаманці ключа. Тереса розглядалася навколо. Певно, колись тут була велика вітальня, а тепер з неї зробили ряд кімнат, поставивши дерев'яні переділки. Двері кімнат виходили у вузький коридор, де світилась підвішена попід самою стелею лампочка. Коридор повертав ліворуч і вів до заскленої галереї, що огинала патіо, а далі знову тяглися маленькі жалюгідні кімнатки. Як видно, власники будинку хотіли якнайвигідніше використати всю можливу площу, ба навіть і горище. У квадратовому, викладеному кам'яними плитками патіо стояли старі діжки з землею, в яких гибіли кволі рослини.

Переступивши поріг свого нового житла, Тереса трохи заспокоїлась: усередині все було доволі пристойно. Квартира складалася з спальні та маленької вітальні з балконом на вулицю. Тут стояли дешевенькі, але нові й чисті меблі, було світло, вода, ванна. Тереса подумала, що зможе створити затишок у цьому маленькому гніздечку, а надто коли відчинити вікна та балкон і замкнути двері в коридор. Тоді обернулась і глянула на коханого з німим запитанням, в якому, проте, не було докору. Рохеліо ввімкнув усі лампочки, і в кімнатах одразу стало веселіше.

— Квартира поганенька, правда ж? Але я не зміг знайти кращої…

Його голос не здригнувся, а тим часом то була неправда. Заклопотаний іншими справами, він доручив своєму другові, веселому й послужливому горбаневі, якого прозивали Ріголетто, щоб той підшукав йому дві кімнати для жінки. Кмітливий горбань не став питати, хто та жінка, і, подумавши, що йдеться про якусь дрібну пташку, найняв абияке помешкання. Сам Рохеліо побачив кімнати лише за два дні до приїзду Тереси, коли вже було пізно шукати чогось іншого.

Тереса, думаючи про щось своє, мовчки похитала головою.

Якби він найняв кімнати десь у дорогому будинку, вибачливим тоном пояснив Рохеліо, то цим поставив би її в непевне становище — адже всі звертали б на них увагу.

— Ти добре зробив, — холоднувато мовила вона. — Я згодна й на цю квартиру. Ніякий бруд ніколи не пристане до мене. — І, щоб закінчити цю неприємну розмову, додала вже іншим тоном: — Як важко було їхати із Сантьяго! Думала, що й не витримаю.

Вона вже опанувала себе. Швидко роздяглася, бо все на ній було мокре. У Рохеліо нетерпляче здригалися руді смужки вусів. Він підійшов і поцілував її в плече. Але Тереса, захоплена милими дрібничками домашнього вогнища, здавалося, забула про коханого. Видобула з саквояжа гребінець, сіточку для волосся, пудреницю й невеличкий настільний годинник, який поставила в головах над ліжком, між свічником і вимикачем. Потім зупинилась перед охайним, гарно застеленим ліжком з пишно збитими подушками. Певно, людина, яка тут порядкувала, була сумлінна й дбайлива. Розстеливши ліжко, Тереса задивилась на маленьку подушечку — зовсім таку саму, як та, що її вона, за звичкою, ще з дитинства, лягаючи спати, клала під щоку.