– Заходь!

Він знав, що це Жора, – тільки йому було дозволено турбувати Тіка. Одразу після сніданку Жора поїхав у лабораторію і повинен був повернутися з результатами аналізів ДНК. Всі решта ховались від гніву господаря. Дісталось навіть Насті, і вона в сльозах поїхала, щоб прогулятись по магазинах.

Жора зайшов без взуття, із чорною шкіряною папкою в руках.

– Чого це ти в одних шкарпетках? – запитав Тік, забираючи в нього папку.

– Натер ноги.

– У тебе що, нема грошей на шкари?

Тік витягнув із папки два однакових конверти. На кожному з них було написано: «Для В. М. Караваєва», тільки різними фломастерами, червоним і синім. Червоний – висновок Тетяни, синій – висновок Дмитра, так він домовився із завідувачкою лабораторії.

– Я майже тиждень мучусь, а ви тільки зараз помітили, – ображено відповів Жора.

– Із чим мучишся? – розгублено запитав Тік, дивлячись на конверти.

– Ви ж змусили мене вдягнути бозна-що. І ось, я навіть тапки не можу взути.

– Я змусив? – запитав Тік, повільно відкриваючи червоний конверт.

Тік витягнув із конверта складений вдвоє аркуш паперу.

– Добре, йди, потім поговоримо.

Жора вийшов, щільно зачинивши за собою двері. Тік підійшов до вікна і надів окуляри.

– Акт висновку про біологічне батьківство… четверте травня… Ладна Тетяна Валентинівна, імовірний батько Демиденко Андрій Петрович… м-м-м… – Він ковзнув очима по тексту в пошуках головного припущення і побачив після слова «результат». – Біологічне батьківство Демиденка Андрія Петровича щодо Ладної Тетяни Валентинівни цілком виключено. Виключено, – повторив Караваєв і сів на диван.

Він ще раз прочитав акт від початку до кінця, немов не міг повірити власним очам.

«Тобі пощастило, Андрійку, інакше я б тебе вдушив, сволото…»

Він узяв другий конверт.

– Акт висновку про біологічне батьківство. – Його руки тремтіли. – Біологічна мати Ладна Тетяна Валентинівна, дитина Ладний Дмитро Романович, передбачуваний батько Демиденко Роман Андрійович. Результат… біологічне батьківство Демиденка Романа Андрійовича щодо Ладного Дмитра Романовича не… – він запнувся, – не може бути виключено. – Караваєв підніс папірець до очей. – Імовірність батьківства…

Дивлячись на цифри, Тік підвівся, зняв окуляри і потер пальцями очі. Потім знову надів окуляри і повернувся на диван.

– Імовірність батьківства – дев’яносто дев’ять… один… два… вісім дев’яток після коми… це ж… сто відсотків! – він зняв окуляри. – У мене є… Дмитрик… хлопчик мій, – прошепотів він голосом, що от-от надірветься, а потім закричав: – Жоро!

Двері одразу ж відчинились.

– Так?

Жора вже був у капцях.

– Давай збирайся.

– Куди?

– Куди треба! Дмитрик – наша дитина.

– Ух ти! – Жора почухав бриту потилицю. – А я його морозивом по голові. Він мені не пробачить.

– Пробачить…

Тік подивився на ноги Жори:

– Ще одне, спочатку заїдемо в крамницю за шкарами, а потім в академію. – Тік запхав обидва висновки у внутрішню кишеню піджака. – Я хочу купити всі картини Дмитра Ладного, але на інших умовах.

* * *

– Мені по барабану, які тут у вас правила, – продовжував наполягати Караваєв, ідучи вздовж стіни.

Пані в балахоні йшла за ним.

– Я хочу купити ці картини у автора, а не в академії. А це що таке? – Тік зупинився біля трьох невеликих картин, що висіли поряд. – Вчора їх не було.

На табличках під кожною було підписано: «Дмитро Ладний. 5 курс».

– Вчора купили дві роботи, – пояснила пані.

– Ладного?

– Ні, іншого студента. Тут висіли пейзажі, ви не пам’ятаєте?

– Не пам’ятаю, – невдоволено буркнув Тік. – Я не люблю пейзажів.

Він скривився, ніби в нього заболів зуб.

– І ми ось виставили роботи Дмитра, – продовжила пані.

– Я беру всі роботи Ладного, – сказав Караваєв, приклавши руку до щоки, що смикалась.

– На ваших умовах це неможливо, – пані стисла безбарвні тонкі губи.

– Ідіть і запитайте в начальства, ви тут не головна, – сказав Тік, – а ми зачекаємо.

Пані нервово знизила плечима і, клацаючи каблуками, як солдат на плацу, попрямувала до дверей.

– А давайте знімемо їх і заберемо, – запропонував Жора, заглядаючи під одну з картин. – Тут все дуже просто.

Із цими словами він зняв картину зі стіни.

– Бачите, жодних дротів, ніякої охорони. – Жора широко усміхнувся.

– Не чіпай, – миролюбно сказав Тік. – Я все одно без них не піду, ти мене знаєш.

– Звичайно, шефе, – кивнув Жора і повісив картину на місце.

Пані повернулася з чоловіком, схожим на висушену гілочку. Скоріше, на лісовика, яких малюють у мультиках: з ручками-гілочками, ніжками-гілочками і замість голови – жолудь. На жолуді були пухнасті волосинки і стирчали вуха, на які спирались дуги від масивних окулярів.

– Ось, Кириле Івановичу, ці два добродії…

– Ці добродії хочуть купити ці картини. – Тік показав рукою на стіну. – Але…

– Я все знаю. – Лісовик поворушив пальцями-гілочками. – Розумієте, ми не можемо ось так, відразу, змінити умови продажу. Є певні правила…

Тік скривився і виставив поперед себе руки:

– Все, досить, я вже наївся ваших дурних правил! Заведіть мене туди, де я можу заплатити. Жоро, стій тут і чекай на мене!

За півгодини всі дев’ять картин дбайливо загорнули в білий папір і завантажили в машину.

Спостерігаючи, як Жора носовичком витирає непомітний пил з нового взуття, Тік узяв телефон:

– Алло, Ніно! Привіт, дорогенька! Мені треба два квитки до Києва, на сьогодні. Ага, дякую. Зараз заїду.

– Хто їде в Київ? – запитав Жора.

– Ми з тобою, і не їдемо, а летимо. І картини з нами.

– А коли з Дмитром зустрінетесь? – запитав Жора, милуючись своїми черевиками.

– Потім. Спершу в Київ, нехай Ольга побачить, який в неї талановитий онук.

– Тоді навіщо летіти? Давайте я сфоткаю і надішлю їй.

– Я хочу, щоб вона своїми очима побачила.

– Навіщо? – запитав із цікавістю Жора.

– Ну, подивись, – буркнув Тік. – Тобі що не так?

– Мені? Все так.

– Ти що, думаєш, я шизик?

– Нічого я не думаю, Василю Максимовичу.

– Тоді закінчуй зі шкарами і поїхали.

У машині Караваєв знову дістав телефон:

– Олю, я сьогодні буду в Києві. Приїжджай на п’яту на Прорізну, і не змушуй мене чекати, у мене мало часу.

– У мене теж мало часу, я можу завтра.

– Я сказав – сьогодні! Шо там у тебе? Шопінг? Перенесеш свій шопінг, нічого з тобою не станеться, сестричко. Все, бувай!

* * *

Караваєв любив Київ за те, що колись був щасливим у цьому місті. Але після смерті Каті він намагався не вечеряти там, де вони вечеряли, не ходити тими вулицями, які нагадували йому про минуле.

Деколи, неочікувано навіть для самого себе, він раптом опинявся біля будинку, у якому колись мешкала Катя, заходив у її улюблене кафе або сідав на їхню улюблену лавку – зараз навпроти неї стояв пам’ятник Паніковському, – і потім у Тіка довго боліло серце.

І зараз він сказав Жорі, щоб той їхав на таксі в подвір’я, а сам пішов до Паніковського. Ляснув його по руці, трошки посидів на лавці і, піднявши комір плаща, попрямував у арку будинку. Біля під’їзду на нього чекав Жора з картинами.

Двері квартири відчинила покоївка.

– З приїздом, Василю Максимовичу.

Вона допомогла йому зняти плащ.

– Ольга Максимівна чекає на вас у кабінеті. Коли будете вечеряти?

– Трошки пізніше. Жоро, неси картини в кабінет.

Тік пригладив біля дзеркала останнє волосся і пішов за Жорою. Сестра стояла біля вікна і курила.

– Я ж просив тут не курити, – накинувся він на Олю і навстіж відчинив вікно.

– Навіщо ти мене кликав? – нервово запитала вона, викинувши у вікно недопалок.

– Постав їх біля дивана і можеш відпочивати, – сказав Тік Жорику.

– Папір зняти?

– Не треба, я сам.

Після того як Жора вийшов з кімнати, Тік витягнув із шафи пляшку і бокал, налив коньяку і залпом випив.

– Ти що, не міг по телефону сказати, що трапилось? – запитала Оля.

– Замовкни і сядь, – відповів він, просвердлюючи сестру очима.

Оля скривилась і витягнула цигарку.

– Ти багато куриш, – підмітив Тік.

– А ти п’єш, як швець, – огризнулася сестра і клацнула запальничкою.

– Перестань мене нервувати! – закричав Тік, вириваючи з її рук цигарку і запальничку. – Я ваше гімно прикриваю, а ти мені тут театр влаштовуєш!

Він осікся, побачивши в її очах сльози.

– Ти не знаєш, як мені тяжко. Мені важче за всіх. – вона часто закліпала і почала смикати ґудзик на кофтині.

«Розмовляти далі немає сенсу», – подумав Караваєв.

Зараз вона почне схлипувати, потім розплачеться, потім ридатиме, а вже після цього з нею можна буде поговорити, але тільки про погоду.

Оля дістала носовичок і схлипнула.

– Я так змучилась! – сказала вона, сідаючи на стілець.

Тік сів у крісло і почав вивчати свій ідеальний манікюр.

– Олю, можна сьогодні без сліз?

Сестра смикнула плечима.

– Зберись, нам треба серйозно поговорити.

Сестра перестала схлипувати, зім’яла носовик і запхала в рукав кофти. Тік зморщився.

– Вибач, – мляво промовила вона, – я знаю, що це дурна звичка. – Вона витягнула хустинку з рукава і заховала до сумочки. – Про що ти хотів поговорити? – Вона дивилась на годинник.

Найбільше Тіка дратувало, коли в його присутності хтось дивився на годинник, і Оля це чудово знала.

– Ну, ти зовсім з’їхала з глузду! – крикнув він. – Ти стала нестерпною!

– Я нестерпна? А ти сам? Ведеш себе, як клімактеричка! Хустину не пхай, на годинник не дивись – набридло! – В очах сестри блиснула злість. – Ти не знаєш, як мені! – Її підборіддя затремтіло.

Тік зірвався з крісла і побіг до картин. Він обережно зняв з них папір і поставив у ряд на дивані та вздовж стіни. Став збоку і урочисто подивився на сестру:

– Ну, як тобі це?

– Це? – сестра скривилась. – Ніяк. – Вона витягнула із сумочки люстерко і помаду. – Мені плювати на всі картини світу, мені на все плювати. Я нічого не хочу бачити, не хочу нічого чути. – Вона мазнула помадою по губах, клацнула люстерком і кинула назад в сумку. – Мені плювати на те, що ти задумав, – сказала вона, підводячись. – Все, мені час.

– Сядь! – гаркнув Тік, підійшовши до неї впритул.

Ольга повернула до нього гордовите обличчя:

– Не смій на мене кричати!

– Ах, не кричати?! – Караваєв махнув руками. – Ні, ну ви чули? Я не смію на неї кричати! – сказав він у стелю. – В тебе щось із башкою, дорогенька сестричко, – Тік показав указівним пальцем на чоло Ольги. – Дивись, щоб мені терпець не урвався.

– До біса все! – закричала Ольга. – Краще вбий мене, я не можу більше так жити! Не можу! Це нестерпно, – прошепотіла вона і замовкла, втиснувшись обличчям у груди братові.

Він поплескав її по плечах:

– Ну, досить тобі, досить… – Тік почекав, допоки сестра заспокоїться. – Олю, ці картини намалював твій онук.

– Онук? Який ще онук?

– Син Романа, йому двадцять один рік. І один місяць, – додав Тік.

– Син? Який син? – У голосі сестри зазвучали істеричні ноти.

– Який-який? Справжній син!

– Ти що, Васю? З глузду з’їхав?

– А шо тебе так дивує? Роман – чоловік, він що, не може мати дітей?

– Мій син ніколи нічого не приховував від мене!

– Ой, не починай, – скривився Тік.

– А хто мати? – запитала Оля після паузи.

– А ти не здогадуєшся? Ти ж кажеш, що Рома тобі все розповідав. З ким він зустрічався двадцять два роки тому? А?

– Двадцять два роки тому? Та була одна шльондра.

– Таня Зоріна?

Зіниці сестри звузились:

– Так, Таня Зоріна. Не дай Боже, коли це її дитина.

– Чому це?

– Ти хоч знаєш, хто вона, ця Зоріна?

– Знаю, вона жила у Жовтоводську…

– Нічого ти не знаєш! – перебила його Оля. – Вона донька Андрія! Ось така історія, братику.

– Помиляєшся, ніяка вона не дочка твого козла. Точняк! Я зробив аналізи ДНК і точно знаю, що Андрій і Таня чужі, так що запхай свого язика сама знаєш куди.