За громіздким дерев’яним столом сидів сухенький дідусь, розглядаючи щось крізь смішний окуляр, що тримався на його голові за допомогою чорної гумки. Такі химерні пристрої Оля бачила лише на картинках про годинникарів, і ніби на підтвердження її здогаду Ігоркова сестра шепнула до неї: «Дідуньо — відомий годинникар… Не лише в Україні, а й за її межами…» Тепер уже й Оля помітила, що зайшла, власне, не в просту кімнату, а у справжнісіньку годинникову майстерню, де не було інших меблів, окрім уже зауваженого нею столу і стільця біля нього, проте всі стіни вкупі з гладенькою стільницею були завішані й заставлені годинниками найрізноманітніших форм і оздоблення, розміру та кольору. Були тут годинники із зозульками, з надр яких звисали на ланцюжках мистецьки зроблені шишечки, були елегантні красені із золотими маятниками, що шляхетно розхитувалися на довгих ніжках, були навіть годинники — електронні табло, що особливо здивувало Олю, бо, на її переконання, такі мали б працювати на звичайних батарейках і не містили у собі складних механізмів.

— Оляно, я ж просив не турбувати мене, коли працюю… Маю відповідальне завдання… — Голос старого якнайкраще пасував до всього того, що Оля вже побачила й почула в цьому чудернацькому помешканні, бо скидався водночас і на рипливий віддих вхідних дверей, і на жалісливе порипування підлоги в коридорі, і на розмірене цокання годинникового механізму.

— Та я б ніколи… — Оля завважила, що кралине обличчя набуло бурякової барви, а сама вона, ніби риба, викинута хвилями на суходіл, відкривала рот і звивалася, шукаючи потрібні слова. — Я… Ми… Ігор пішов… Але прийшла його дівчина… Це все Ігор! От! — Здавалося, Ігоркова сестра врешті намацала ту саму соломинку, за яку воліє вхопитися кожен із тих, кому не хочеться потонути у власних брехнях.

— Дівчина нашого Ігоря? Справді? — Старий підніс на лоба окуляр і втупився в Олю. Він їв її очима так само, як це робила його онука п’ять хвилин тому в передпокої.

— То вже! Скільки ми слухали про ту Олю, нє? Нарешті випала нагода познайомитися… — Краля відступила до дверей і вже звідтам накручувала урочистість на віднайдений янгольський голосок. — Наш любий дідуньо Орест Михайлович… Дівчина нашого Ігоря Ольга… — представляла підкреслено театрально, ніби глузуючи.

Олі здалося, що голос тезки звучав нещиро і награно, і зовсім не це вона сказала б, аби на те її воля. Нараз відчула, як гаряча барва заливає вже її обличчя. Воліла б провалитися крізь землю… Натомість дідусь, як виглядало, утішився від почутого. Вдоволено крекчучи, виліз з-за столу і підійшов до Ольги, злегка схилив голову в шанобливому поклоні, а по тому нахилився ще нижче й поцілував їй ручку. Все це було так природно, без жодної тіні штучності, що Оля, не звикла до подібних китайських церемоній, не відчула нових незручностей від такого прояву уваги. Краєм ока вона завважила, як презирливо скривилися губки її візаві.

— Дуже-дуже радий нашому знайомству… кхе-кхе… — Орест Михайлович злегка прокашлявся, прочищаючи горло. — Сподіваюся, ми будемо мати приємність бачити вас сьогодні на святковій вечері? У нас справжній Святвечір. Оляночка з Ігорчиком навіть кутю готують. Так, Оляночко? — звернувся він до онуки.

— Авжеж… Авжеж готуємо… Ігорчик побіг за маком… — знову солодко й нещиро защебетала краля. — І, звісно, Ольга лишиться в нас на вечерю! Недурно ж вона аж із Тернополя до нас їхала, нє? — Тезка з показовою люб’язністю взяла Олю під руку й оголосила дідові, що вони підуть на кухню і більше йому не заважатимуть.

«Який іще Тернопіль? Чого я мала звідтам приїхати?» — Оля не могла жодним логічним чином пояснити останню фразу Ігоркової сестри, а та тягла її далі, углиб помешкання, ні на мить не пускаючи руки. Врешті вони опинилися на кухні, так само захаращеній старими речами, як увесь цей дім загалом. У кутку примостилася ніким не рушена ще з минулого століття грубка, обкладена зеленувато-жовтими кахлями. Але роздивитися її не було як. Вікно кухні виходило на інший бік вулиці і майже не пропускало денного світла, бо його, за незбагненним задумом архітектора, затіняв ріг будинку.

— Сідай… — Краля грубо штовхнула Олю — від її показової люб’язності не лишилося і сліду.

Оля приземлилася на дерев’яний стільчик біля столу, що його заради свята вкрили білим обрусом, вишитим зеленими дубовими листочками і делікатними бурштиновими жолудями між ними. На столі красувався прозорий глечик із узваром і в окремих полумисках стояли зварена яра пшениця і промиті родзинки для куті.

— Ну? — Ігоркова сестра врешті ввімкнула світло, і навколо ніби стало більше місця. — І який відкат тобі пообіцяв братік? — Вона нависла над Олею, ніби скеля, усім своїм виглядом демонструючи, що викрутитися чи надурити її не вийде.

— Відкати? Це від розданих флаєрів чи від каструлі? — Оля чесно намагалася дати відповідь, хоча й нічого не розуміла.

— Які ще флаєри? Не вдавай із себе дурненьку! — Ігоркова сестра забігала невеличкою кухнею, дивом оминаючи гострі кути дрібненьких стільчиків і тумбочок, якими був заповнений увесь вільний простір. Урешті спинилася біля старовинного креденсу, висунула одну з шухлядок і, трохи порившись у ній, вийняла пачку сигарет. — Це ти перед дідом можеш комедію ламати… А я тебе наскрізь бачу! — Краля відчинила кватирку і видихнула цигарковий дим на вулицю.

Окреслений квадрат вікна швидко чорнів, убираючи перші зимові сутінки, і на його фоні голова Олиної тезки вже не світилася золотавим світлом, а дві спіральки над її чолом випиналися, мов правдиві ріжки.

— Ще скажи, що любиш Ігоря! — Краля звузила очі. — Типу закохалася в нашого ботаніка? — востаннє видихнула в зимове, хрумке від морозу повітря, викинула недопалок просто на вулицю і захряснула смішну застібку-гачечок на кватирці.

— Він не ботанік! Просто… просто… цілеспрямований! — Оля скочила на рівні. Їй зовсім не хотілося ображати старшу сестру Ігорка, але й терпіти нападки на нього було несила.

— Авжеж… Авжеж… Цілеспрямований… Так і є… — Краля знову натягнула машкару нещирої люб’язності, яка лякала чи не більше, ніж розлючений вереск. Суть таких наглих змін Олі годі було збагнути, але гнітило передчуття того, що вони не віщують нічого доброго. Тому й наступна пропозиція відзіґорної панянки «випити чаю, поки Ігор принесе мак» видалася радше замаскованим підступом, ніж щирим бажанням догодити гості.

Мідний чайник із красиво вигнутим тоненьким носиком шумів на плиті, а в голові шуміли сотні сумнівів. Ігоркова сестра вислизнула з кухні. Сказала, що переодягнеться і зачешеться до святкового столу. Оля була не проти, навіть раділа з її відсутності. Користуючись із того, що ніхто не нависав над нею, почала складати події всього дня, мов дитячі пазли, аби створити цілісну картину. Щось муляло. Дві деталі… Різні на перший погляд, але водночас такі, що становили ціле, доповнювали одна одну. Це були куценькі хвостики двох останніх «офісних» фраз: чуте від Ігорка по телефону «ще передзвоню» і від Рудницького особисто «ніхто в Харкуна не відчиняв, проте на Святвечір хтось має бути обов’язково». Звідки Степан міг знати, що на Святвечір «хтось має бути обов’язково»? А Ігорко? Він, як виглядає, був у цьому помешканні перед Олею, попередив про її прихід і мав їй іще щось сказати особисто, якби не обірвався дзвінок. Це несказане муляло, бо становило опущений фрагмент, який мав усе розставити по місцях.

Подзвонити Ігоркові і спитати? Чи не треба? Адже він, зі слів сестри, скоро має прийти…

Довго дивилася на телефон. Закипів чайник. Встала і вимкнула газ. Знову дивилася на телефон, ніби гіпнотизуючи. Наважилася набрати номер Ігорка, але обпеклася стандартно неграмотним «абонент знаходиться поза зоною зв’язку». Хай би Ігорко чимшвидше знайшовся, хоч би де перебував у цей час!.. Вдихнула повні легені повітря і набрала ще й Степана Рудницького, хоч він чітко наказав «не турбувати, а відзвітувати після свят». Степан теж був загубленим у часі і просторі й не міг «знайтися», хоча був не річчю, а живим чоловіком із плоті і крові.

— Гей… Чуєш? — долинув голос тезки десь із надр помешкання. — Я йду… Бо поспішаю на зустріч… Сиди й чекай свого Ігорка!

Ольга рушила на голос, весь час наштовхуючись у темряві на якісь тазки і відра, стільчики й дитячі санчата, коробки з-під взуття та зужиті обгортки від подарунків, що шурхотіли під ногами і чіплялися серпантинними стрічками не згірше від плазунів. Урешті вона вишпорталася з довгого темного коридору до передпокою, що до нього годину тому ввійшла з нещасливою продукцією. Олі здалося, ніби вона оббігла помешкання Харкунів по колу, хоча абсолютної впевненості не було. Навпроти неї у прочинених вхідних дверях стояла Ігоркова сестра, яку годі було впізнати. Вибілені кучерики були акуратно вкладені звивистими хвильками, очі фосфорично віддавали зеленим, а губи були підведені так яскраво, що виглядали вдвічі більшими. Краля була цілком готова для шпацірування і вже навіть устигла защіпнути останній ґудзик дублянки. Здавалося, вона навмисне чекала на Олю, бо могла б уже давно вийти, аби хотіла.

— Дід тебе не випустить… Він місцями забуває… Навіть плутає мене з мамою Оляною… Тож ключів йому ніхто не дає, аби з дому сам не вийшов…

Це були останні слова, радше схожі на погрози, що їх випустила краля перед тим, як замкнути двері. Тиша, що запанувала по тому, була нестерпною. Оля сіла просто на підлогу біля продукції і втупилася у стіну навпроти. Скільки так минуло часу, не знала, проте не дуже багато, як їй здалося, може, хвилин із п’ять чи десять. Вона загубилася у цьому міжчассі й ніби впала в забуття. Навіть учергове пожаліти себе не було сил.

Раптом вхідні двері озвалися тим самим майже людським зойком. Замкова шпарина ожила і заскреготала прокрученим обертом серцевини. Оля підвелася. У темряві виднівся лише силует.

— Олю?

— Ігорко?

Клацнув вимикач, і передпокій залило вохряне світло. Перед Олею стояв уперше бачений хлопець. Високий, в окулярах, трохи розчервонілий на виду від морозу, він зняв шапку і тупцював на шматі, яку вочевидь поклали, аби не нести болота до хати.

— Е-е-е-е-е… — вихопилося в обох одночасно, і кожен із них знову замовк, аби дати іншому висловитися.

— Я зустрів сестру біля дому… Вона сказала, що до мене приїхала Оля… Моя дівчина з Тернополя… — Хлопець мав приємний низький голос. Такими зазвичай диктори оголошують новини по радіо.

— Я… я від виборчого штабу Галини Григорівни Вовчок… З програмними матеріалами нашої партії… — Оля ледь вичавила з себе скупі слова пояснення.

Знову їхні фрази зазвучали в унісон, і знову обоє вмовкли, зніяковілі від цієї дивної ситуації. Оля першою подолала комунікативний бар’єр. Мабуть, дався взнаки «досвід» партійної роботи. А може, хотілося чимшвидше вирватися з дивного помешкання і безглуздої ситуації.

— Мала привітати вашого дідуся зі святами і попросити його підписати петицію Галини Григорівни про заборону заміни вікон в історичній частині Львова, але ваша сестра… е-е-е-е… — Оля намацувала ґрунт, ніби людина, що заблукала на болоті і не знає, на яку їй ступити. — Вона… ваша сестра сказала, що дідусь трохи нездужає… — Хотіла швидко додати, що вже має йти, але хлопець розсміявся так щиро й безпосередньо, аж Оля і собі не втрималася й захихотіла — спершу тихенько, а тоді все голосніше.

— Заборону заміни вікон в історичній частині Львова? — тримався за живіт Ігор.

— Та-а-а-а-ак…

Сміх, здавалося, зовсім переродив старенький передпокій, і те, що лякало Олю перед цим, зараз видавалося милим і сентиментальним. Ось ті самі лижви, які впиралися гостро закрученими носаками у стелю і на яких було написано «Blizzart». Вони так здивували її спершу, а тепер вона мимохіть замислилася, скільки поколінь вони відвозили на собі, доки з них місцями не позлізав лак і їх надійно не пришвартували до стіни. Або цей столітній ровер із низьким сидінням, який ще називається дамським… Це було правдиве, а не попсове ретро! І такого в цьому помешканні було доволі. Виглядало, що господарі ніц не викидали з дому, а лише примножували свої скарби, яких за довгі роки назбиралося чимало. Вистачило б, аби відкрити музей вулиці Хмельницького.

Розмова плавно повернула в бік дідуся, і новий Олин знайомий розповів, що годинникар забуває лише сьогочасне, натомість тримає в пам’яті дні власної молодості до найменших деталей і може полагодити годинниковий механізм будь-якої складності, чим, власне, досі і заробляє на життя.

Отямилася Оля тільки тоді, коли Ігор запропонував їй чаю. Лише тоді завважила, що хлопець і досі не скинув куртки і продовжує розмову добрих десять хвилин у верхньому одязі. Їй відразу пригадалася не така і давня пропозиція його сестри «випити чаю» та інші обставини їхнього безглуздого знайомства… Відчула гостру потребу піти звідси. Куди завгодно, де завгодно, аби подалі звідси. Доста пригод…