Стояла спека. У повітрі зависла волога. Далеко на південному заході прогуркотів грім. Нетля обліпила віконні сітки, приваблена полум’ям свічок.

У цю хвилину він тонув у ній, а вона — у ньому. Жінка відірвала щоку від його щоки й зазирнула в його темні очі. Тоді він поцілував її, і вона відповіла — довгим, м’яким, нестримним і глибоким, мов річка, поцілунком.

Вони більше не вдавали, що танцюють. Її руки обвилися навколо його шиї. Лівою рукою він обіймав її за талію, а правою гладив її шию, щоки, волосся. Томас Вулф казав про «дух давнього завзяття». І тепер цей дух ожив у Франчесці Джонсон. У них обох.

Сидячи коло вікна у свій шістдесят сьомий день народження, Франческа позирала на дощ і згадувала. Вона віднесла бренді в кухню й зупинилася на мить, дивлячись на те саме місце, де колись вони обоє стояли. Незгасні почуття переповнювали її зсередини. Вони були такі сильні, що жінка наважувалася давати їм волю лише раз на рік, інакше її душа просто розірвалася б під натиском бурхливих емоцій.

Вона відганяла від себе спогади цілком свідомо — то була справа виживання. Але останніми роками подробиці тих подій зринали в її пам’яті дедалі частіше, і жінка вже навіть не намагалася протистояти їм. Перед очима виникали образи — чіткі, справжні, наче все відбувалося саме цієї миті. Хоч насправді спливло стільки часу! Двадцять два роки! Тепер давні події потроху оберталися на реальність — ту, задля якої було варто жити.

Вона знала, що їй шістдесят сім, і змирилася з цим. Однак уявити собі, що Робертові Кінкейду вже під сімдесят п’ять, вона не могла. Не годна була думати про це, не могла уявити собі цього — чи принаймні уявити, що уявляє. Він був тут, із нею, просто в цій кухні. У своїй білій сорочці, з довгим сивим волоссям, у штанах кольору хакі й коричневих сандаліях, зі срібним браслетом на руці та срібним ланцюжком на шиї. Роберт Кінкейд був тут і обіймав її.

Нарешті вона м’яко відсторонилася від нього, там, у кухні, і, взявши за руку, повела сходами нагору. Повз кімнати Керолін і Майкла до своєї спальні, де ввімкнула маленьку настінну лампу коло ліжка.

Тепер, через багато років, Франческа взяла бренді й поволі рушила сходами, тримаючи праву руку за спиною, немов вела за собою власні спогади. Вона піднялася нагору й пішла коридором до спальні.

Матеріальні образи закарбувалися в її мозку так чітко, що їй здавалося, ніби вона дивиться на майстерні фотографії, які розгортали перед нею плетеницю подій тієї ночі. Франческа пам’ятала, як вони неквапом, наче уві сні, скинули одяг і голими лягли в ліжко. Пам’ятала, як він схилився над нею, а потім повільно торкнувся грудьми її живота й персів. Як він робив це знов і знов, мовби звір під час шлюбних забав, змальованих у старому підручнику зоології. Чаклуючи над нею, він цілував її губи та вуха або проводив язиком уздовж її шиї — так прекрасний леопард у високій траві вилизує свою подругу.

Він був справжній звір. Граційний, дужий самець, який не намагався відверто підкорити її, а проте підкорював цілком, даруючи їй саме ті відчуття, яких вона тоді жадала.

Але те, що між ними відбувалося, виходило далеко за межі фізичного світу, хоч здатність любитися так довго й невтомно була частиною його влади. Та її кохання до нього — хай це тепер і звучить банально, коли взяти до уваги, скільки вже сказано на цю тему за останні двадцять років, — було духовним. Саме духовним, а не банальним.

У вирі пристрасті вона все шепотіла йому:

— Роберте, ти такий сильний, що мені аж страшно.

Він був сильний фізично, однак застосовував свою силу дуже обережно. А втім, ішлося про щось більше.

Секс становив лише якусь частину його сили. Відтоді як Франческа зустріла Роберта, вона передчувала, чи принаймні сподівалася, що станеться щось приємне. Вона прагнула порушити тяжку одноманітність повсякдення. Але й гадки не мала, що пізнає його дивовижну, незбагненну силу.

Їй видавалося, ніби він оволодівав нею в усіх вимірах, і це по-справжньому лякало її. Попервах вона анітрохи не сумнівалася, що якась частина її зможе залишитися відчуженою, хоч би що сталося між нею та Робертом Кінкейдом, — частина, що завжди належала родині та її життю в окрузі Медісон.

Проте Роберт цілком опанував і цю частину. Франческа мала б зрозуміти, що так станеться, тієї самої миті, коли він вийшов зі свого пікапа, щоб спитати дорогу. Вже тоді їй спало на думку, що він шаман, і перше враження не зрадило її.

Вони любилися годину чи, може, довше, а потім він повільно відсторонявся, милуючись нею й запалюючи по черзі цигарки: одну для себе, другу — для неї. Часом він просто лежав поряд, гладячи рукою її тіло. Відтак він знову опинявся в ній, ніжно шепочучи на вухо, як кохає її, і цілував після кожної вимовленої фрази, обхопивши рукою її талію. Він притискав Франческу до себе й сам притискався до неї.

І тоді розум її неначе перевертався, а дихання важчало. Вона дозволяла підхопити себе й понести туди, де жив його дух, — у дивні, заселені примарами місця, десь коло самих початків дарвінізму.

Уткнувшись обличчям у його шию й торкаючись його шкіри своєю шкірою, вона вловлювала запахи річки й димучих вогнищ, чула, як поїзди, чахкаючи, відходять від зимових станцій далекого минулого, бачила мандрівців у чорному вбранні, чий шлях пролягав уздовж замерзлих річок та літніх лук до кінця всього сущого.

А чарівний леопард знов і знов налітав на неї, наче вітер прерій, і, звиваючись під ним, вона мчала на тому вітрі, мов весталка в храмі, назустріч солодкому податливому полум’ю, яке плавко тягло в забуття.

І, задихаючись, вона ніжно шепотіла:

— О, Роберте… Роберте… Я не володію собою.

Роками не маючи оргазмів, вона переживала їх тепер один по одному завдяки цьому дивовижному, напівказковому чоловікові. Франческа чудувалася з його витривалості, а він казав, що може досягати екстазу як фізично, так і духовно, і що оргазми розуму відзначаються особливим характером.

Вона навіть не уявляла, про що він говорить. Франчесці лише було зрозуміло, що він захопив її в свої тенета, прив’язавши до себе так міцно, що вона б, мабуть, задихнулася, якби не відчувала нестримної особистої свободи.

Ніч тривала. А з нею — і довгий спіральний танець. Для Роберта Кінкейда більше не існувало ні ліній, ні напрямів — тільки форма, звук і тінь. Він ішов на поклик прадавнього духу, і дорогу йому освітлювали спалахи залитого сонцем інею, що танув на літній траві й багряному осінньому листі.

Роберт чув слова, які шепотів сам, проте йому видавалося, ніби то промовляє хтось інший. Він упізнав уривок вірша Рільке[7]: «Кружляю… круг вежі високої, // Спрадавна, од віку віків»[8]. Рядки з ритуального сонячного співу племені навахо. Він пошепки розповідав Франчесці про видива, що їх вона пробуджувала в ньому, — про піщані бурі й пурпурові вітри, про брунатних пеліканів, які пливли на дельфінах верхи на північ уздовж африканського узбережжя.

Звуки… тихі, ледь уловні звуки виривалися з її губ, коли вона вигиналася йому назустріч. Але то була мова, яку він цілком розумів, і в цій жінці, що лежала під ним, торкаючись животом його живота, у самій її глибині, Роберт Кінкейд знайшов те, чого шукав усе своє життя.

Нарешті Роберт зрозумів значення усіх маленьких слідів на пустих пляжах, якими йому доводилося блукати, усіх таємничих вантажів на суднах, що ніколи не виходили в море, усіх прихованих облич, які дивилися йому вслід з-поза запнутих фіранок, коли він ішов звивистими вуличками присмеркових міст. І, наче могутній мисливець давніх часів, що раз у раз долає довгі милі, перш ніж перед ним замигтять вогні рідного селища, Роберт побачив світло в кінці шляху, і самотність відступила. Нарешті. Нарешті він прийшов… прийшов. Він лежав цілком довершений і навіки сповнений кохання до цієї жінки. Нарешті.

Перед ранком він трохи підвівся на ліжку і сказав, дивлячись їй просто в очі:

— Ось чому я тут, на цій планеті, у цей час, Франческо. Не за тим, щоб мандрувати чи творити картини, а щоб кохати тебе. Тепер я це знаю. Я все падав кудись із величезної висоти, крізь відстань і час, і це тривало довше, ніж я живу на світі. Ці всі роки мене тягло до тебе.

Коли вони зійшли вниз, радіо все ще грало. Надворі світало, проте сонце ховалося за тонкою завісою хмар.

— Франческо, я хочу попросити тебе про одну річ, — він усміхнувся до неї, поки вона поралася коло кавника.

— Слухаю тебе, — вона глянула на нього.

«О Боже, як я його кохаю!» — думала Франческа й хотіла його з новою силою, мріючи, щоб це ніколи не закінчувалося.

— Надінь джинси й майку, які були на тобі вчора ввечері. І сандалії. А більше нічого не треба. Я хочу сфотографувати тебе такою, яка ти тепер, цього ранку. Фотографія лише для нас двох.

Вона пішла нагору. Її ноги зовсім ослабли від того, що обвивали його всю ніч. Убравшись, вона подалася разом з ним на пасовище. Отам він і зробив фотографію, на яку вона відтоді дивилася щороку в свій день народження.

Дорога і пілігрим


У наступні кілька днів Роберт Кінкейд зовсім не брався до фотографії. Та й Франческа Джонсон робила на фермі тільки найважливіші справи. Весь час вони проводили разом, розмовляли й любилися. Двічі на її прохання він грав на гітарі й співав для неї. Голос у нього був нічогенький — щось середнє між непоганим і добрим. Роберт трохи зніяковів, сказавши їй, що вона — його перша публіка. На це Франческа лише всміхнулась і поцілувала його, а потім знов поринула у свої почуття, слухаючи, як він співає про китобійні судна та пустельні вітри.

Одного разу вони завели Гаррі й поїхали вдвох до де-мойнського аеропорту, звідки він відіслав зняту плівку до Нью-Йорка. Кінкейд завжди, коли випадала нагода, посилав трохи матеріалу заздалегідь, щоб видавці могли оцінити його роботу, а техніки — пересвідчитися, що затвори його камер працюють добре.

Відтак він повіз її обідати до якогось вишуканого ресторану. Сидячи навпроти, він тримав її за руки й не зводив з неї палкого погляду. Й офіціант, дивлячись на них, усміхнувся, сподіваючись коли-небудь відчути те саме.

Франческа захоплювалася тим, що Роберт Кінкейд міг передбачити неминучий кінець, сприймаючи все з надзвичайною легкістю. На його очах вимирали ковбої, до яких він зараховував і себе. Вона, нарешті, починала розуміти, що Роберт мав на увазі, коли казав про майже всохлу гілку еволюційного дерева, до якої власне й належав. Якось, говорячи про те, що сам називав останніми речами, він прошепотів:

— «Ніколи більше! — скрикнув Володар Великої пустелі. — Ніколи, ніколи, ніколи».

На його думку, він не мав наступників. Його плем’я було приречене на загибель.

У четвер пополудні вони знову любилися, а потім між ними зайшла розмова, яка рано чи пізно мала відбутися. Вони обоє знали, що не уникнуть її, а проте відтягали цей момент.

— Що нам робити? — запитав він.

Вона мовчала, хоч серце їй краялося. А тоді тихо відповіла:

— Не знаю.

— Послухай, я залишуся тут. Якщо хочеш, у місті — будь-де. Коли твоя родина повернеться, я просто поговорю з твоїм чоловіком і поясню йому, що й до чого. Буде нелегко, але я зроблю це.

Вона похитала головою:

— Річард ніколи цього не збагне. Він мислить іншими категоріями. Він не розуміє, що таке чари, пристрасть і оте все, що ми з тобою обговорюємо й переживаємо. І не зрозуміє ніколи. Це зовсім не означає, що він нижча істота. Просто такі речі задалекі від його свідомості. Він узагалі не звик мати з ними справу.

— Тоді нехай усе йде своєю чергою? — серйозно, без усмішки спитав Кінкейд.

— Не знаю. Якимось дивним чином, Роберте, ти цілком полонив мене. Я зовсім не хотіла, щоб хтось володів мною, навіть не думала. Упевнена, що й ти цього не прагнув. Проте так сталося. Я більше не сиджу на траві, тут, поряд із тобою. Я замкнена всередині тебе, наче добровільний в’язень.

Він відповів:

— Не впевнений, що ти, Франческо, всередині мене, чи я всередині тебе і володію тобою. Принаймні я не хочу тобою володіти. Гадаю, ми обоє перебуваємо всередині іншої істоти, яку самі створили. Вона зветься ми. Навіть не всередині. Ми і є вона. Ми втратили самих себе і створили щось нове — сплетіння нас обох. Боже, ми ж кохаємо одне одного! Так глибоко, так віддано, як тільки можна кохати! Мандруймо разом, Франческо. Це зовсім неважко. Ми любитимемося в пісках пустелі й питимемо бренді на балконах Момбаси, дивлячись, як підіймають вітрила аравійські дау[9] під першим ранковим вітром. Я покажу тобі країну левів, і старе французьке місто в Бенгальській затоці, де є прекрасний ресторан на даху, і поїзди, що мчать через гірські перевали, і маленькі баскські готелі в Піренеях. У тигрячому заповіднику в Південній Індії є особливе місце — на острові, посеред величезного озера. А якщо ти не любиш подорожувати, то я можу відкрити десь крамничку і знімати місцеві пейзажі або портрети — словом, будь-що. І ми житимемо чудово.