Однак вона сиділа, прикута до свого місця ланцюгами обов’язків, і дивилась у вікно — так напружено, як ще ніколи в житті. Лівий сигнальний ліхтар його пікапа замиготів. Мить — і Роберта вже не буде. Річард тим часом крутив ручку радіоприймача.

Відтоді все розгорталося перед Франческою, наче в уповільненому фільмі. Примха розуму. Наближався поворот, і… повільно… повільно… він вивів Гаррі на перехрестя. Вона уявляла, як його довгі ноги натискають педалі зчеплення й газу, як виграють м’язи його правої руки, коли він перемикає швидкість, звертаючи ліворуч на Дев’яносто другу айовську трасу, що через містечко Кансіл-Блаффс та Чорні пагорби веде на північний захід… Повільно… Повільно… Як же повільно… старий пікап проїздив перехрестя, висуваючи носа на захід.

Скосивши очі, крізь сльози, дощ і туман, вона ледве розгледіла збляклий червоний напис на дверцятах: «Фотомайстерня Кінкейда, Беллінгем, Вашингтон».

Роберт опустив скло, щоб краще роздивитися дорогу. Нарешті він повернув, і вона побачила, як замаяло його волосся, коли він натис на педаль газу і погнав машину на захід Дев’яносто другою трасою, на ходу підіймаючи скло.

«О Боже!.. О Ісусе всемогутній… ні! — лунав у її душі безмовний крик. — Я помилилася, Роберте… Мені не треба тут лишатися… Але я не можу піти з тобою… Дозволь мені ще раз пояснити… чому я не можу піти з тобою…»

І Франческа почула його голос, що долинув до неї з автостради: «У цьому непевному світі така певність випадає лише раз і ніколи не повторюється, хоч скільки життів ти проживеш».

Річард повів машину через перехрестя далі на північ. Вона мигцем глянула ліворуч і помітила червоні ліхтарі Гаррі, що зникав за пеленою туману й дощу. Старий пікап «шевроле» видавався маленьким поряд з величезним трейлером, що з ревом пронісся в бік Вінтерсета, обхлюпавши останнього ковбоя хвилею брудної води.

— Прощавай, Роберте Кінкейде, — прошепотіла вона й заплакала, не ховаючись.

Річард глянув на неї.

— Що з тобою, Френні? Поясни, будь ласка, що сталося?

— Річарде, мені просто треба трохи часу на себе. За кілька хвилин я буду в нормі.

Річард упіймав в ефірі денний огляд тваринництва, глянув на неї й похитав головою.

Попіл


Ніч спустилася на округ Медісон. Був тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомий рік, її шістдесят сьомий день народження. Уже дві години Франческа лежала в ліжку й події двадцятидворічної давнини пропливали перед її очима, викликаючи в пам’яті кожний дотик, запах і звук.

Згадавши все, вона починала згадувати знову. Червоні задні ліхтарі, що віддаляються на захід Дев’яносто другою айовською трасою в дощ і туман, переслідували її довше за два десятиріччя. Вона торкалася грудей і згадувала дотик його мускулястого тіла. Боже, як вона його кохала! Навіть більше, ніж могла собі уявити. Кохає й тепер, ще дужче. Заради нього Франческа ладна була зробити будь-що, крім одного: вона не могла зруйнувати родину і, певно, його життя теж.

Вона зійшла сходами вниз і сіла до старого кухонного стола з жовтою вогнетривкою стільницею. Річард свого часу наполіг і купив новий стіл. Та вона попросила, щоб старого не викидали, а поставили в повітку. Перш ніж стіл винесли, Франческа дбайливо обгорнула його поліетиленовою плівкою.

— Усе одно не розумію, чого ти так прив’язалася до того старого стола, — буркотів чоловік, допомагаючи переносити його.

Після Річардової смерті Майкл на прохання матері приніс стіл назад, не питаючи, навіщо їй це треба. Просто глянув на неї пильно, однак вона нічого не сказала.

Тепер Франческа знову сиділа за тим столом. За якийсь час вона встала, підійшла до мисника й дістала звідти дві білі свічки з маленькими латунними свічниками. Жінка запалила їх, а потім увімкнула радіо й крутила ручку, аж поки натрапила на якусь тиху музику.

Вона довго стояла біля раковини, відкинувши голову назад і уявляючи перед собою його обличчя.

— Я пам’ятаю тебе, Роберте Кінкейде, — шепотіла вона. — Мабуть, Володар Великої пустелі мав рацію. Либонь, ти був останній. Очевидно, тепер ковбої справді вимирають.

До Річардової смерті Франческа ніколи навіть не намагалася зателефонувати чи написати Кінкейдові, дарма що ці всі роки вона жила так, ніби ходила по лезу ножа. Якби їй випало поговорити з ним ще раз, то вона, не вагаючись, пішла б до нього. І якби вона написала, то він неодмінно приїхав би по неї. Надто глибокими були їхні почуття. Він теж не телефонував і не писав їй після того, як надіслав пакунок із фотографіями та рукописом. Франческа була впевнена, що він її розумів і усвідомлював, якого клопоту міг завдати своїми дзвінками та листами.

У вересні шістдесят п’ятого вона передплатила «Нейшенел джіоґрафік». Стаття про криті мости з’явилася наступного року. Там була фотографія моста Роузмен у теплому світанковому сяйві, зроблена того дня, коли він знайшов її записку. На обкладинці було фото, на якому упряжка коней тягла фургон до Крутого моста. Статтю теж написав Роберт.

На останній сторінці кожного номера журналу були перелічені автори та фотографи, а також містилися світлини декого з них. Часом там з’являлося і його фото. Те саме сріблясте волосся, браслет, джинси або штани кольору хакі, камери на плечах, набряклі вени на руках. Вона бачила його в Калахарі, під стінами джайпурського палацу в Індії, в каное у Гватемалі, на півночі Канади. Він лишався тим, ким був завжди, — ковбоєм у дорозі.

Вона вирізувала ці світлини й зберігала їх у конверті з манільського паперу — разом з тим журналом, де була стаття про криті мости, рукописом, двома фотографіями та його листом. Сам конверт жінка ховала в комоді під білизною, куди Річард ніколи не зазирав. І, наче сторонній глядач, вона роками спостерігала за тим, як Роберт Кінкейд старіє.

Його усмішка була така ж, як і раніше. І навіть довга худорлява фігура з міцними м’язами, здавалося, зовсім не змінилась. Але Франческа бачила, як пролягли зморшки довкола його очей, як опали плечі, як потроху обвисли щоки. Вона все бачила. Вона вивчила це тіло краще за будь-що інше у своєму житті. Краще за власне тіло. І тепер, коли Роберт досяг вельми поважних літ, вона жадала його ще більше, якщо це взагалі було можливо. Франческа відчувала — ні, навіть знала, — що він так і залишився самотнім. І не помилялася.

Сидячи за столом при свічках, жінка переглядала вирізки. Роберт Кінкейд дивився на неї з найвіддаленіших куточків світу. Вона дійшла до особливої фотографії, вирізаної з журналу за тисяча дев’ятсот шістдесят сьомий рік. На ній Роберт сидів навпочіпки на березі східноафриканської річки й дивився в камеру, готуючись зафіксувати на плівці якийсь об’єкт. Знімок був зроблений з дуже близької відстані.

Коли вона багато років тому вперше побачила цю світлину, то їй упало в очі, що до срібного нашийного ланцюжка причеплено тепер маленький медальйон. Майкл на той час уже навчався в коледжі, тож, коли Річард та Керолін поснули, Франческа взяла потужну лýпу, якою син користувався, збираючи в дитинстві марки, і піднесла її до фотографії.

— Боже мій! — видихнула жінка.

На медальйоні красувався вигравіюваний напис: «Франческа». То був єдиний маленький вияв нерозважливості з його боку, і вона, всміхаючись, пробачила йому. Відтоді на всіх фотографіях медальйон завжди висів на ланцюжку.

Після тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого року вона більше ніколи не бачила Роберта на сторінках журналу. Не було його імені й серед авторів статей. Вона ретельно переглядала кожний номер, однак нічого не знаходила. Того року йому мало виповнитися шістдесят два.

Коли тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року помер Річард і діти після похорону роз’їхалися по своїх домівках, вона вперше подумала про те, щоб зателефонувати Робертові Кінкейду. Їй минув п’ятдесят дев’ятий рік. Отже, йому вже шістдесят шість. Вони ще мали час, дарма що втрачено чотирнадцять років. Цілий тиждень Франческа важко розмірковувала над цим, а потім дістала Робертового листа, глянула на номер, надрукований угорі, і рушила до телефона.

Коли вона почула довгі сигнали, серце в неї мало не зупинилося. На тому кінці відповіли, і Франческа ледь не поклала слухавку. Жіночий голос промовив:

— Страхова компанія Мак-Ґреґора.

Вона занепала духом, а проте змусила себе заговорити й спитала, чи той номер набрала. Так, усе правильно. Подякувавши секретарці, вона повісила слухавку.

Франческа спробувала зателефонувати до довідкового бюро Беллінгема в штаті Вашингтон, однак там їй нічим не змогли зарадити. Тоді вона зателефонувала до Сієтла. Те саме. Потім — до філій Торгової палати в обох містах. Цікавилася, чи можуть вони перевірити інформацію в міських телефонних книжках. Перевірили, проте Роберта Кінкейда серед абонентів не було. «Зрештою, він може бути хоч де», — подумала вона.

Франческа згадала про журнал. Роберт радив зателефонувати туди. Секретарка в редакції була дуже чемна, але новенька. Вона запропонувала Франчесці свою допомогу й узялася шукати того, хто міг би щось повідомити. Третя спроба була вдала. Франческу з’єднали з помічником редактора, що працював у журналі двадцять років. Вона запитала про Роберта Кінкейда.

Звичайно ж, помічник редактора пам’ятав його:

— Намагаєтеся знайти його, еге ж? Був такий фотограф. Справжній чортяка, даруйте мені на слові. Дуже впертий, у доброму розумінні цього слова, і незгідливий. Він творив мистецтво заради мистецтва, а це не надто відповідає читацьким смакам. Нашій аудиторії подобаються гарні, майстерно зроблені картинки, однак без пристрасті. Ми завжди казали, що Кінкейд трохи дивний. Ніхто з нас близько не знав його. Але він справжній ас. Його можна було відрядити хоч куди, і він завжди все робив як слід, дарма що здебільшого не погоджувався з думкою редакторів. Де він тепер? Поки ми розмовляємо, я переглянув теки. Він пішов з журналу тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого року. Адреса й телефонний номер у мене записані такі…

І він зачитав ту саму інформацію, яку Франческа вже мала. Відтоді вона припинила пошуки, головно через страх перед тим, про що могла дізнатися.

Життя потекло далі. Вона дозволяла собі думати про Роберта Кінкейда дедалі частіше. Франческа й досі добре вміла керувати машиною. Кілька разів на рік вона їздила до Де-Мойна, щоб пообідати в тому ресторані, куди він її водив. Під час однієї такої подорожі вона купила грубий зошит у шкіряній палітурці. Акуратними літерами вона почала туди записувати історію свого кохання та спогади про Роберта, не обминаючи жодної подробиці. Їй знадобилися ще два такі зошити, перш ніж вона вдовольнилася зі своєї оповіді.

Вінтерсет змінювався. У місті тепер активно діяла гільдія митців, куди входили переважно жінки. Уже кілька років поспіль там обговорювали можливість реставрації старих мостів. Завзята молодь зводила будинки на пагорбах. Звичаї стали вільнішими, і на чоловіків уже не дивилися кривим оком через довге волосся, хоч сандалії на них усе ще траплялися дуже рідко. Та й поетів бракувало.

Вона цілком віддалилася від товариства, якщо не брати до уваги кількох подруг. Сусіди помітили її відлюдькуватість, як і те, що вона частенько навідується до моста Роузмен, іноді — до Кедрового. «Старі люди мають свої примхи», — казали всі в один голос.

Другого лютого тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року до її воріт підкотила вантажівка служби «Юнайтед парсел сервіс»[10]. Франческа не пригадувала, щоб замовляла щось поштою. Здивувавшись, вона розписалася за посилку і глянула на адресу: «Франческа Джонсон, поштова філія № 2, Вінтерсет, Айова, 50273». Зворотна адреса належала юридичній фірмі в Сієтлі.

Посилка була дбайливо завинута й застрахована. Франческа віднесла її в кухню, на стіл, і обережно розгорнула. Всередині було три коробки, надійно перекладені пінопластом. До однієї з них клейкою стрічкою був прикріплений бандерольний конверт. Другий конверт, фірмовий, був приклеєний до іншої коробки. На ньому теж була вказана її адреса і зворотна адреса фірми.

Франческа відірвала клейку стрічку від фірмового конверта і схвильовано розпечатала його.


25 січня 1982 року

Місіс Франчесці Джонсон

Поштова філія № 2

Вінтерсет, Айова, 50273

Шановна місіс Джонсон!

Ми розпорядники майна Роберта Л. Кінкейда, який нещодавно пішов з життя…


Франческа поклала листа на стіл. Повіви вітру розмітали сніг із зимових полів, зносячи кукурудзяне лушпиння зі стерні до дротяної огорожі. Вона ще раз прочитала слова.


Ми розпорядники майна Роберта Л. Кінкейда, який нещодавно пішов з життя…


— О, Роберте… Роберте… ні! — промовила вона тихо й похитала головою.