— Вона просто померла, — сказав лікар Майклові та Керолін. — Правду кажучи, ми трохи збентежені. Річ у тім, що ми не можемо встановити конкретної причини смерті. Сусід знайшов її, розплатану на кухонному столі.

У своєму листі до адвоката від тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року Франческа просила, щоб її тіло кремували, а попіл розвіяли над мостом Роузмен. Для округу Медісон кремація була явищем незвичним: у ній вбачали щось радикальне, тому Франчесчине бажання бурхливо обговорювали в кафе, на заправній станції «Тексако» та в місцевій господарчій крамниці. Місце поховання її попелу вирішили не оприлюднювати.

Після панахиди Майкл і Керолін повільно рушили до моста Роузмен і вчинили останню Франчесчину волю. Хоч міст і був недалеко від їхньої ферми, однак він ніколи не мав для родини Джонсонів особливого значення. Тож Майкл і Керолін знов і знов питали себе, чому їхня цілком розважлива мати повелася так загадково і не схотіла, щоб її поховали на цвинтарі поряд із батьком, як це заведено.

Відтак Майкл і Керолін заходилися довго й нудно розбирати речі в будинку. Вони забрали додому вміст банківського сейфа, щойно адвокат перевірив його майнову цінність.

То були самі папери. Майкл і Керолін розподілили їх між собою й узялися переглядати. Манільський конверт дістався Керолін — він був приблизно третім знизу. Знайдене всередині спантеличило її. Першим їй трапився лист Роберта Кінкейда, написаний тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року, і вона почала його читати. Потім вона прочитала листа, датованого дев’ятсот сімдесят восьмим роком, а тоді — послання тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року від адвоката з Сієтла. Нарешті вона дійшла до журнальних вирізок.

— Майкле.

Він уловив нотки подиву та розгубленості в сестриному голосі й миттю звів очі:

— Що сталося?

В очах Керолін стояли сльози, її голос тремтів:

— Мама була закохана в чоловіка на ім’я Роберт Кінкейд. Він був фотограф. Пам’ятаєш, ми всі бачили номер «Нейшенел джіоґрафік» з матеріалом про мости? Там були його знімки. Пригадай, як діти розповідали про чудернацького типа з камерами? Це він.

Майкл сів напроти неї, попустив краватку й розстебнув комір сорочки.

— Повтори, будь ласка, повільніше. Я не впевнений, що правильно зрозумів тебе.

Прочитавши листи, Майкл обшукав комору, а потім піднявся до Франчесчиної спальні. Він ніколи не бачив раніше горіхової скрині, а тепер витяг її, відкинув віко, спустився з нею в кухню й поставив на стіл.

— Керолін, ось його камери.

Під однією зі стінок скрині вони помітили запечатаний конверт із написом «Керолін або Майклові», виведеним Франчесчиною рукою, а між камерами лежали три оправлені шкірою зошити.

— Боюся, що не зможу читати цього листа, — сказав Майкл. — Прочитай мені вголос, якщо не забракне духу.

Керолін підпечатала конверт і заходилася читати.


7 січня 1987 року

Любі Керолін і Майкле!

Хоч я й почуваюся чудово, а все ж, гадаю, настав час, як то кажуть, дати лад своїм справам. Є одна річ, дуже важлива, про яку ви маєте знати. Ось чому я пишу цього листа.

Коли, переглядаючи вміст банківського сейфа, ви натрапите на адресований мені великий манільський конверт зі штемпелем тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року, то, я впевнена, відшукаєте, зрештою, й цього листа. Якщо можете, прочитайте його за кухонним столом. Ви швидко зрозумієте, чому я вас прошу про це.

Тяжко писати таке власним дітям, але я мушу. Просто є дещо вельми велике, вельми прекрасне, щоб померти разом зі мною. Отож, коли вам цікаво дізнатися про свою матір усе добре й погане, ця сповідь для вас. Та спершу наберіться мужності.

Як ви вже, певно, зрозуміли, його звали Робертом Кінкейдом. Його друге ім’я починалося на «Л», хоч я так і не довідалася, що ховається за тією літерою. Він був фотограф і приїздив сюди тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року, щоб знімати криті мости.

Пам’ятаєте, як хвилювалося місто, коли фотографії з’явилися в «Нейшенел джіоґрафік»? Можливо, ви пригадаєте, що саме тоді я передплатила цей журнал. Тепер ви знаєте причину моєї раптової цікавості до цього видання. До речі, я була з Робертом (несла один з його робочих рюкзаків), коли він знімав Кедровий міст.

Розумієте, я любила вашого батька. Тихою, спокійною любов’ю. Я знала це тоді, знаю й тепер. Він був добрий до мене й подарував мені найцінніший скарб — вас. Не забувайте про це.

Однак Роберт Кінкейд був чимось особливим, несхожим на жодного з тих, кого я бачила, про кого чула або читала у своєму житті. Мені несила зробити так, щоб ви зрозуміли його істоту до кінця, — це просто неможливо. По-перше, ви інші. А по-друге, треба бути поряд з ним, дивитись, як він рухається, чути, як розповідає про майже всохлу еволюційну гілку, що на ній бачить і себе. Можливо, вам стануть у пригоді мої записники та журнальні вирізки, але навіть цього буде недосить.

У певному розумінні він був несьогосвітній. Це найточніше слово, яким можна його описати. Мені він завжди видавався дивовижною істотою, що прилетіла на Землю на хвості комети. Рухами й тілом Роберт був подібний до леопарда. Він поєднував у собі неймовірну силу з душевним теплом та добротою. А ще він мав якесь таємниче передчуття трагічності. Він усвідомлював, що стає непотрібним у світі комп’ютерів, роботів та впорядкованого життя взагалі. Себе він уважав за «одного з останніх ковбоїв» (це його власний вислів) і називав старомодним.

Уперше я побачила його, коли він зупинився біля нашого будинку й запитав, як проїхати до моста Роузмен. Ви втрьох були тоді на ярмарку в Іллінойсі. Повірте, я не шукала собі ніяких пригод. Такі речі мене не обходили. Проте не минуло й п’яти секунд, як я вже знала, що жадаю бути з ним, хоч і не так сильно, як відчувала згодом.

І, будь ласка, не думайте про нього як про такого собі Казанову, що їздить з місця на місце, користуючись із довірливості сільських дівчат. Роберт зовсім інший. Насправді він був трохи сором’язливий, і до того, що трапилось, я причинилася не менше за нього. Ба навіть більше. Записку, покладену з його браслетом, написала я й почепила на мосту Роузмен, щоб він побачив її вранці. Як не брати до уваги фотографій, ці всі роки записка була для нього єдиним доказом, що я існую наяву, а не в його чарівних снах.

Я знаю, що діти схильні думати про своїх батьків як про людей, позбавлених статі, тож, сподіваюся, що ця сповідь не приголомшить вас і не затьмарить ваших спогадів про мене.

У нашій старій кухні ми з Робертом провели разом чимало годин. Ми розмовляли й танцювали при свічках. І, звичайно ж, ми любилися — там, і в спальні, і на пасовищі, і скрізь, де тільки бажала душа. Це були неймовірні, могутні любощі, які виходили поза межі можливого. Кілька днів ми майже не відривались одне від одного. Коли я думаю про нього, мені завжди спадає на розум слово «могутній». Саме таким він і був, як ми зустрілися.

Його силу я порівнюю зі стрілою. Я робилася цілком безпорадною, коли він оволодівав мною. Не слабкою, ні. Я не відчувала слабкості. Я просто була до краю переповнена його абсолютною емоційною та фізичною силою. Одного разу, коли я пошепки сказала йому про це, він відповів: «Я дорога, і я пілігрим, і всі вітрила на світі».

Згодом я зазирнула в словник. Одне слово[12] може мати кілька значень. Зачувши його, хтось уявляє собі сокола, хтось — чужинця, іноземця, а хтось — волоцюгу, блукальця, кочівника. Латинське «peregrinus», від якого воно походить, означає «незнайомець». Він був усе разом: і незнайомець, і чужинець у широкому розумінні цього слова, і блукалець. Останнім часом мені здається, що мав він і щось соколине.

Зрозумійте, діти, не все можна виповісти словами. Тому я лише бажаю, щоб одного дня ви змогли відчути те, що випало пережити мені. Хоч це, гадаю, малоймовірно. Зараз я, мабуть, скажу вкрай непопулярну в наш освічений час річ, а проте я глибоко переконана, що жінка не може бути наділена тією особливою силою, яку мав Роберт Кінкейд. Тож, Майкле, в тебе такого шансу немає. Що ж до Керолін, то, боюся, їй теж не пощастить, бо Роберт Кінкейд був тільки один на світі. Другого такого годі знайти.

Якби не ваш батько і не ви, я б поїхала з ним хоч куди. Адже Роберт просив, благав мене про це. Але я не могла, і йому вистачило чутливості й такту, щоб не втручатися в наше з вами життя.

Парадокс у тому, що, якби не Роберт Кінкейд, я не впевнена, що залишалася б на фермі ці всі роки. Завдяки йому за чотири дні я прожила ціле життя. Він подарував мені Всесвіт і з окремих частин зліпив одне ціле — мене. Ніколи я не припиняла думати про нього — ні на хвилину. Навіть несвідомо я відчувала його присутність. Він завжди був поруч.

Але від того мої почуття до вас і до вашого батька не згасали. Якщо на мить задуматися лише про себе, то я не знаю, чи правильно вчинила. Та коли взяти до уваги родину, то я цілком упевнена, що правильно.

Однак, щоб бути до краю чесною, маю сказати вам, що від самого початку Роберт збагнув усе. На відміну від мене. Тільки з часом я почала розуміти значення того, що зайшло між нами. Якби це сталося тоді, коли він стояв переді мною й просив мене поїхати з ним, то я, мабуть, не встояла б.

Роберт уважав, що світ зробився занадто раціональним і люди перестали вірити в магію, хоч мали б. Я часто питала себе, чи не була сама занадто раціональною, коли вирішила залишитися коло вас.

Не сумніваюся, що моє прохання про кремацію видалося вам химерною примхою дивакуватої старої жінки. Але, прочитавши листа від адвоката з Сієтла за тисяча дев’ятсот вісімдесят другий рік і мої нотатки, ви вже знаєте, чому я наполягла на цьому. Я віддала родині своє життя, а те, що зосталося від мене, нехай належить Робертові Кінкейду.

Річард, либонь, про щось здогадувався. Часом я питаю себе, чи не знаходив він, бува, конверта з манільського паперу, коли я тримала його вдома у комоді. Перед самісінькою смертю вашого батька я сиділа поряд з ним у де-мойнській лікарні і він сказав мені: «Франческо, я знаю, що ти теж мала свої мрії. Мені шкода, що я не зміг їх здійснити». То був найзворушливіший момент у нашому спільному житті.

Я не бажаю, щоб ви почувалися винними чи жаліли мене. І не тому пишу цього листа. Мені просто хочеться, щоб ви знали, як сильно я кохала Роберта Кінкейда. І прожила з цим усе своє життя, день за днем, рік за роком, — так само, як і він.

Ми більше ніколи не розмовляли одне з одним, проте між нами залишився такий міцний зв’язок, який тільки може бути між двома людьми. Я не годна дібрати слів, щоб правильно описати це. Якнайкраще про нас сказав сам Роберт: «Ми перестали бути окремими особистостями і разом створили третю істоту». Відтоді ніхто з нас не жив незалежно від тієї істоти. Але їй судилося блукати світом.

Керолін, пам’ятаєш, як ми одного разу страшенно посварилися через рожеву сукню? Ти побачила її в моїй шафі й захотіла вдягти. Казала, що я однаково не ношу цієї сукні, то чому б не віддати її тобі? Саме вона красувалася на мені того вечора, коли ми з Робертом уперше любились. Я зроду не була такою гарною, як тоді. Ця сукня — мій маленький безглуздий спогад про той час. Ось чому я більше ніколи не вбиралася в неї й не дозволила носити її тобі.

Коли Роберт поїхав звідси, я зрозуміла, як мало знаю про нього. Насамперед про його родину. Хоч, гадаю, за кілька тих коротких днів я довідалася майже про все, що справді важило багато. Роберт був єдиною дитиною в сім’ї, його батьки померли, а народився він у невеличкому містечку в Огайо.

Я навіть не впевнена, чи навчався він у коледжі або принаймні в школі, проте його інтелект був блискучий навіть у своїй первісній, невідшліфованій, я б сказала, містичній формі. О, ще він був військовим фотографом у складі морської піхоти на південному узбережжі Тихого океану під час Другої світової війни.

Колись Роберт мав дружину, але розлучився з нею задовго перед тим, як ми зустрілися. Дітей вони не нажили. Вона, здається, була музиканткою, виконавицею народних пісень. Його довгі фотоекспедиції в усі кінці світу стали затяжким випробуванням для їхнього шлюбу. У розриві він винуватив себе.

Другої сім’ї, як мені відомо, Роберт так і не завів. Тож я прошу вас ставитися до нього як до частини нашої родини, хоч як важко буде попервах сприйняти вам це. Мене принаймні завжди оточували близькі люди. А Роберт жив самотою. То було несправедливо.

Я б воліла — передусім з пошани до Річардової пам’яті, а також з уваги на людську схильність обговорювати чужі справи, — щоб усе так чи інакше лишалося таємницею родини Джонсонів. Утім, віддаю це на ваш розсуд.