Роберт Джеймс Воллер - Мости округу Медісон

Минула година, перш ніж Франческа опанувала себе і стала читати далі. Прямолінійність юридичної мови та сувора чіткість формулювань дратували її.

Ми розпорядники…

Слова адвоката, який виконує свій обов’язок перед клієнтом.

Але де, де в цих словах сила чарівного леопарда, що прилетів на хвості комети? Де той шаман, який гарячої серпневої днини розшукував міст Роузмен? І де той чоловік, що стояв на підніжку пікапа на ім’я Гаррі й озирався на неї, коли вона сиділа посеред куряви коло воріт айовської ферми?

Цей лист мав бути написаний на тисячі сторінках і сповіщати про те, що всохла ціла гілка еволюційного дерева, про втрату первісної свободи, про ковбоїв, які прориваються крізь огорожі, наче кукурудзяне лушпиння в зимову хуртовину.

Його єдиний заповіт складено восьмого липня тисяча дев’ятсот шістдесят сьомого року. Інструкції щодо предметів, доданих до цього листа, однозначні й незаперечні. У разі, якби Вас не вдалося знайти, всі матеріали мали б бути знищені.

У пакеті з написом «Лист» Ви знайдете повідомлення, що його містер Кінкейд залишив для вас тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року. Клієнт запечатав його в конверт, який дотепер залишається неторканим.

Останки покійного містера Кінкейда були кремовані. На його вимогу пам’ятну плиту ніде не встановлено. Попіл, також з його волі, наш працівник розвіяв неподалік від Вашого будинку. Це місце, гадаю, зветься міст Роузмен.

Якщо ми можемо бути Вам корисними, то, не вагаючись, сконтактуйтеся з нами.

Щиро Ваш,

Аллен Б. Квіппен, адвокат

Франческа звела дух, ще раз витерла очі й почала вивчати вміст коробки.

Вона вже знала, що в маленькому бандерольному конверті. Знала так твердо, як те, що після зими настає весна. Обережно підпечатавши його, жінка сунула руку всередину й видобула звідти срібний ланцюжок. На прилаштованому до нього подряпаному медальйоні стояло її ім’я. На другому боці медальйона дрібними літерами був вигравіюваний напис: «Якщо знайдете цю річ, то надішліть її, будь ласка, Франчесці Джонсон, поштова філія № 2, Вінтерсет, Айова, США».

На дні конверта вона знайшла Робертів срібний браслет. Він був загорнутий у тонкий шовковистий папір. Разом із браслетом у пакунку лежав маленький папірець, на якому вона колись написала:

Якщо хочете повечеряти знову в час, коли тріпочуть «мотилі й зірки, до мотилів подібні», то приходьте сьогодні, як скінчите роботу. Завжди буду рада вас бачити.

Її записка з моста Роузмен. Він зберіг її на згадку.

Аж тоді жінка усвідомила, що це була єдина річ, яку він мав від неї, єдиний доказ, що вона, Франческа, взагалі існує, коли не брати до уваги примарних образів на щораз тьмянішій плівці. Маленька записка з моста Роузмен. Вона була заплямована й зім’ята, наче її довгий час носили в гаманці.

Франческа думала, як часто він перечитував цю записку вдалині від пагорбів, що височіли коло Міддл-Рівер. Вона уявляла собі, як він тримає цей клаптик паперу перед собою і перебігає його очима під сліпою лампочкою в літаку, що прямує не знати куди; як сидить на долівці бамбукової хатини в джунглях, освітлюючи записку ліхтариком; як згортає її й ховає дощової ночі в Беллінгемі, а тоді дивиться на фотографії жінки, що схилилася на стовп огорожі літнім ранком чи виходить з-під даху критого моста в промінні призахідного сонця.

В усіх трьох коробках лежали камери з об’єктивами. Вони рясніли щербинами та подряпинами. Покрутивши одну з камер у руках, Франческа помітила на накладці видошукача напис «Нікон». Ліворуч, трохи вище від назви фірми, видніла літера «Ф». Це була та сама камера, яку вона передала йому на Кедровому мосту.

Нарешті Франческа підпечатала листа. Він був написаний розгонистими літерами на канцелярському папері й датований шістнадцятим серпня тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року.

Люба Франческо!

Сподіваюся, цей лист дійде до тебе. Не знаю, коли ти його прочитаєш. Мабуть, уже після того, як я піду з життя. Тепер мені шістдесят п’ять, і сьогодні минає тринадцять років від того дня, як я зустрів тебе, під’їхавши до твого будинку, щоб розпитати дорогу.

Іду в заклад, що ця посилка не завдасть тобі ніякого клопоту. Просто мені нестерпна була сама думка, що мої камери опиняться в магазині на полиці серед уживаних речей або в чужих руках. На той час, коли ти їх отримаєш, вони матимуть зовсім кепський вигляд. Але мені більше нема кому їх залишити. Пробач, що наражаю тебе на небезпеку, надсилаючи їх тобі.

З тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого до тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого року я майже весь час був у дорозі. Просто хотів бодай трохи притлумити в душі спокусу зателефонувати тобі чи приїхати по тебе — спокусу, яку я відчував усе життя. Я брав будь-які замовлення на роботу за океаном. Траплялися моменти, і дуже часто, коли я казав собі: «Хай йому біс! Я їду в Айову до Вінтерсета і за всяку ціну заберу Франческу з собою».

Однак я пам’ятаю твої слова і поважаю твої почуття. Можливо, ти мала рацію. Важко сказати. Лише одне я знаю напевно: поїхати від тебе тієї спекотної п’ятниці було найважчим з усього, що мені доводилося робити в житті. Правду кажучи, я маю великий сумнів, що комусь випадали більші труднощі.

Я покинув «Нейшенел джіоґрафік» тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого року й присвятив решту життя вільній праці на себе. Де можна, беру невеличкі замовлення на фотографування місцевих чи регіональних об’єктів, від’їжджаючи з дому лише на кілька днів. З грошима, звичайно, стало сутужніше, проте я перемагаюся. Зрештою, як і завжди перемагався.

Працюю я здебільшого в районі затоки П’юджет-Саунд. Мені тут подобається. Здається, що на старості людину пориває до води.

О, я тепер маю собаку — золотистого ретривера. Я кличу його Гайвеєм. Він майже весь час подорожує зі мною, вистромивши голову з вікна, — виглядає пейзажі для гарних знімків.

Тисяча дев’ятсот сімдесят другого року я впав зі скелі в штаті Мен, у Національному парку «Акадія», і зламав щиколотку. Поки я летів, з моєї шиї спорснув ланцюжок з медальйоном і розірвався. На щастя, і ланцюжок, і медальйон приземлилися неподалік від мене. Я знайшов їх і віддав полагодити ювелірові.

Я живу так, наче на моєму серці пил. Це найточніший вислів, що його я можу дібрати. До тебе в моєму житті було чимало жінок, але після тебе — жодної. Я не складав ніякої безшлюбної обітниці. Просто вони мене не цікавлять.

Якось у Канаді мені трапився гусак, чию подругу застрелили мисливці. Ти ж знаєш, що ці птахи паруються на все життя. Гусак цілими днями кружляв над ставком, відлітав кудись і знову повертався. Коли я востаннє бачив його, він плавав сам-один серед дикого рису, невтомно шукаючи своєї подруги. Можливо, ця аналогія занадто очевидна, щоб догодити літературним смакам, проте якнайкраще відбиває нинішній стан моєї душі.

Туманними ранками і днями, коли сонце віддзеркалюється в наших північно-західних водах, я намагаюся уявити, де ти і що ти робиш тієї самої миті. Нічого, мабуть, неймовірного — виходиш на город, сидиш на гойдалці в себе на ґанку, стоїш біля раковини в кухні. Десь так.

Я пам’ятаю все. Яка ти на запах, на смак — наче саме літо. Дотик твоєї шкіри до моєї і твій шепіт, коли ми любилися.

У Роберта Пенна Воррена[11] є така фраза: «Світ, що його, здається, покинув Господь». Непогано. Дуже близько до того, як я часом почуваюся. Та я не можу існувати так усе життя. Коли ці почуття стають занадто сильними, я навантажую все на Гаррі і просто їду кудись разом з Гайвеєм на кілька днів.

Я не люблю жаліти себе. Не маю такої звички. Але я вдячний долі за те, що принаймні зустрів тебе. Ми могли промайнути одне повз одного, наче часточки космічного пилу.

Бог чи ще якась вища сила судила так, що великі системи рівноваги й порядку не визнають земного часу. Для Всесвіту чотири дні — те саме, що й чотири мільярди світових років. Я постійно намагаюся пам’ятати про це.

А втім, я лише людина. І ніякі філософські обґрунтування не здатні змусити мене не думати про тебе, не жадати тебе щодня, щомиті, і безжальне виття часу — того часу, що його я ніколи не зможу провести з тобою, — ні на мить не змовкає в моїй голові.

Я кохаю тебе всією душею, всім своїм єством. І завжди кохатиму.

Останній ковбой

Роберт

P. S. Минулого літа я встановив на Гаррі новий двигун, і він тепер чудово бігає.

Посилка прибула п’ять років тому, і відтоді Франческа переглядала її вміст щороку в день свого народження. Вона тримала камери, браслет і ланцюжок у шафі, у спеціальній скрині, яку, на її замовлення, зробив з горіха місцевий тесля. Франческа сама придумала конструкцію й попросила, щоб у скриню не потрапляв пил, а внутрішні відділи мали м’яке оббиття. «Дуже вигадлива скриня», — зауважив тесля, проте Франческа лише всміхнулась у відповідь.

Останньою частиною ритуалу був рукопис. Франческа завжди читала його при свічках, коли вже зовсім поночіло. Вона принесла його з вітальні в кухню, обережно поклала на жовту стільницю біля свічки й закурила свою єдину за весь рік цигарку — «Кемел». Потім, ковтнувши бренді, заходилася читати.

Вириваючись із виміру Зет

РОБЕРТ КІНКЕЙД

Є на шляху повороти, яких я не розумію, хоч, здається, все життя подорожував уздовж звивистих кряжів. Я рухаюсь у вимірі Зет; а світ обертається деінде на іншому краю буття, паралельно до мене. Наче я стою, сховавши руки в кишені й нахилившись уперед, і споглядаю його у вітрині великого магазину, зазираючи досередини.

У вимірі Зет бувають дивні моменти. Довго-довго під дощем я огинаю Нью-Мексико, і на захід від Магдалени магістраль обертається на лісову доріжку, а доріжка — на звірину стежку. Один змах щіток на моєму вітровому склі — і стежка перетворюється на дрімучий незвіданий ліс. Ще змах — і знову рух назад. Цього разу переді мною — великі льодовики. Я скрадаюся крізь невисоку траву, закутаний у хутра, зі скуйовдженим волоссям і списом у руці, тонкий і твердий, мов сама крига. Весь я — суцільні м’язи й непересічна спритність. Потім льодовики зникають, а я відступаю все далі й далі назад у своєму пізнанні суті речей. Навколо мене — глибокі солоні води, і я пливу в них, із зябрами й у лусці. Більше я нічого не бачу, крім нескінченного планктону, за яким чорніє цифра нуль.

Евклід не завжди мав рацію. Він виходив з паралельності, незмінної до кінця всіх речей. Проте можливий і неевклідів спосіб буття, де лінії знов збігаються, далеко звідси. Крайня межа. Ілюзія конвергенції.

І все ж я знаю: це більше, ніж ілюзія. Іноді збіг можливий, коли одна реальність переходить у другу, утворюючи ніби м’яке переплетення. Не чітке, як на ткацькому верстаті в точному світі. Ні. Тут не чути стукоту човника. Лише… самé… дихання. Так, дихання.

І я, сповнений сили та енергії, неквапом рухаюся біля цієї другої реальності, обгинаю зусібіч, цілком віддаючи їй себе. Вона відчуває це й теж починає випромінювати енергію, віддаючи вже себе мені.

Десь усередині того дихання лунає музика й заводиться дивовижний спіральний танець зі своїм ритмом, і первісний чоловік зі списом у руці та скуйовдженим волоссям скоряється йому. Відтак, кружляючи щораз повільніше, він повертається в адажіо і, залишаючись первісним навіки, падає… з виміру Зет… у Неї.

На схилі цього дня — свого шістдесят сьомого дня народження, — коли дощ ущух, Франческа поклала конверт із манільського паперу в нижню шухляду секретера. Після Річардової смерті вона вирішила тримати його в банківському сейфі й тільки раз на рік, на кілька днів, забирала додому. Над фотокамерами опустилося віко горіхової скрині, а сама скриня повернулася на своє місце в шафі у спальні.

Удень Франческа їздила до моста Роузмен. Тепер вона вийшла на ґанок, витерла рушником гойдалку й сіла. Було холодно, однак це не завадило їй посидіти кілька хвилин, як вона завжди робила. Потім жінка підступила до воріт і постояла там, а тоді вийшла на доріжку. Двадцять два роки по тому вона все ще бачила, як жаркого дня він виходить з машини, щоб дізнатися, куди їхати далі. А ще вона бачила, як підстрибує на сільській дорозі пікап Гаррі, зупиняється і Роберт Кінкейд стає на підніжок, озираючись назад.

Франческа Джонсон померла в січні тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого року. На той час їй було шістдесят дев’ять років, а Робертові Кінкейду виповнилося б сімдесят шість. Причина смерті була визначена як природна.