Роберт Джеймс Воллер - Мости округу Медісон

Хай там як, але я не соромлюся того, що було між Робертом Кінкейдом і мною. Навпаки. Ці всі роки я кохала його без тями, однак сконтактуватися з ним спробувала тільки раз. Уже після того, як помер ваш батько. Тоді мені не вдалося знайти Роберта. Я боялася, що з ним сталось найгірше, і більше ніколи не наважувалася шукати його. Я не змогла перебороти того страху й зазирнути правді в очі. Тож уявіть собі, як я почувалася, коли тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року мені надійшла посилка з листом від адвоката.

Як уже казала, я сподіваюся, що ви зрозумієте все і не згадаєте мене лихим словом. Коли ви любите мене, то маєте шанувати й мої вчинки.

З Робертом Кінкейдом я відчула себе жінкою. Небагатьом жінкам пощастило зажити такої втіхи. Можливо, лише мені. Роберт був славний і щирий. Він заслуговує на вашу повагу, а може, й любов. Маю надію, що ви дасте йому і це і те. Адже по-своєму, через мене, він добре ставився й до вас.

Будьте щасливі, діти мої.

Мама

У старій кухні панувала тиша. Майкл глибоко зітхнув і глянув у вікно. Керолін спантеличено роззиралася довкола — на раковину, на підлогу, на стіл.

Коли вона заговорила, її голос був схожий на шепіт:

— О, Майкле, Майкле, подумай лишень, як їм було ці всі роки, коли вони так відчайдушно поривались одне до одного. Вона зреклася його заради нас і тата. А Роберт Кінкейд тримався осторонь, бо поважав її почуття — до нас. Майкле, це не вкладається в моїй голові. Ми так недбало ставимося до своїх шлюбів, і почасти саме через нас ця неймовірна історія кохання скінчилася отак. Вони мали чотири дні, щоб бути разом, — лише чотири! За все життя. А ми тоді терлися на тому дурному ярмарку в Іллінойсі. Глянь на маму. Я ніколи не бачила її такою. Яка вона вродлива тут — і це не фотографія зробила чудо, а він! Подивись-но сюди — така розкута, вільна. Її волосся має на вітрі, а обличчя сяє бадьорістю. Вона просто прекрасна!

— Господи! — тільки й мовив Майкл, витираючи лоба кухонним рушником і крадькома змахуючи сльози з очей.

Керолін заговорила знову:

— Цілком очевидно, що за ці всі роки він жодного разу не намагався сконтактуватися з нею. І, мабуть, помер на самоті — ось чому він надіслав їй камери. Я пам’ятаю, як ми з мамою сварилися через рожеву сукню. Це тяглося кілька днів. Я все скиглила й питала її, чому вона не дозволяє мені носити тієї сукні. Потім я довго не розмовляла з нею. Вона лише сказала: «Ні, Керолін, тільки не цю».

Раптом Майкл згадав про старий стіл, за яким вони сиділи. Тепер він зрозумів, чому мати попросила його принести стіл назад до кухні, коли помер батько.

Керолін розкрила маленький бандерольний конверт:

— Ось його браслет, і срібний ланцюжок, і медальйон. А ось записка, що про неї розповідає мама у своєму листі, — вона залишила її на мосту Роузмен. Ось чому на фотографії моста, яку Роберт надіслав мамі, видніє клаптик паперу, приколотий до дошки. Майкле, що нам робити? Подумай трохи, а я зараз повернуся.

Вона збігла сходами нагору і за кілька хвилин була вже в кухні, тримаючи рожеву сукню, дбайливо завинуту в поліетилен. Керолін витрусила її з обгортки й розправила, щоб показати Майклові.

— Уяви лиш собі, як мама в цій сукні танцювала з ним тут, у кухні. А тепер згадай ті часи й подумай, які óбрази стояли в неї перед очима, поки вона куховарила й сиділа з нами, обговорюючи наші проблеми, радячи, куди краще вступити після школи, і нарікаючи на те, що важко знайти собі підхожу партію. Боже, які ми були наївні й незрілі супроти неї!

Майкл кивнув і обернувся до мисника над раковиною.

— Як гадаєш, у мами було тут щось випити? Я, далебі, охоче перехилив би чарку. Що ж до твого питання, то я не знаю, як нам краще вчинити.

Майкл понишпорив у миснику і знайшов пляшку бренді, майже порожню.

— Тут вистачить на дві порції, Керолін. Ти питимеш?

— Так.

Майкл дістав з мисника єдині дві чарки і, поставивши на стіл із жовтою вогнетривкою стільницею, налив у них рештки Франчесчиного бренді. А Керолін тим часом мовчки заходилася читати перший з трьох записників: «Роберт Кінкейд приїхав до мене в понеділок, шістнадцятого серпня тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року. Він намагався знайти міст Роузмен. Сонце вже хилилося на захід, але надворі було досить спекотно. Він сидів за кермом пікапа на ім’я Гаррі…»

Пишучи історію Роберта Кінкейда та Франчески Джонсон, я дедалі більше захоплювався особистістю головного героя й усвідомлював, як мало ми знаємо про нього та його життя. І от за кілька тижнів перед тим, як віддати книжку до друку, я полетів до Сієтла, щоб роздобути ще якусь інформацію про Роберта.

З огляду на те, що він любив музику і сам був мистець, я сподівався знайти поміж п’юджет-саундських музикантів та художників когось, хто б добре знав його. Мені дуже допоміг мистецький редактор газети «Сієтл таймз». Він не був особисто знайомий з Кінкейдом, проте люб’язно дозволив мені переглянути підшивки з тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого до тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року, а саме цей період і цікавив мене найбільше.

Гортаючи газети за тисяча дев’ятсот вісімдесятий рік, я натрапив на фотографію чорношкірого джазового музиканта — тенор-саксофоніста Джона Каммінґза на прізвисько Нічник. Під фотографією стояв підпис: «Роберт Кінкейд». У місцевій спілці музикантів мені дали адресу Каммінґза, попередивши, що він уже кілька років не виступає перед публікою. Джон жив неподалік від промислової зони Такоми, на вуличці, прилеглій до П’ятої автомагістралі, що простягається від Сієтла.

Мені довелося кілька разів їздити туди, перш ніж я застав музиканта вдома. Спочатку він поставився до моїх розпитів насторожено, але я переконав його, що цікавлюся постаттю Роберта Кінкейда з серйозних і добрих мотивів. Тоді він зробився привітнішим і розказав усе, що знав. Подаю до вашої уваги злегка зредагований запис мого інтерв’ю з Каммінґзом, який на ту пору мав сімдесят років. Я просто ввімкнув диктофон і слухав його розповідь.

За тих часів я грав у барі Шорті в Сієтлі, де якраз жив, і мені знадобилася власна чорно-біла глянсова фотографія — для реклами. Басист сказав, що на одному з островів мешкає чолов’яга — мастак на такі штуки. Телефона він не мав, тож я надіслав йому листівку.

І от він з’являється — такий собі дивакуватий підтоптаний тип у чоботях та джинсах з помаранчевими шлейками. Дістає свої старі побиті камери — глянувши на них, ніколи не скажеш, що вони працюють. І я собі думаю: отакої! Він поставив мене разом із моєю дудкою навпроти ясної стіни і попросив, щоб я грав без упину. І я витинав. Хвилини зо три чолов’яга просто стояв, вирячившись на мене. Ну й очі! Страх які холодні й блакитні! Зроду таких не бачив.

Потім дивлюся — почав фотографувати. І питає, чи можу я зіграти «Осіннє листя». Я зіграв. І не раз, бо минуло, мабуть, хвилин із десять, поки він клацав своїми камерами, знімаючи кадр за кадром. А тоді й каже: «Гаразд. Я все зробив. Завтра будуть готові».

Наступного дня він приносить мені знімки, і тут я мало не впав з подиву. Мене знімали багато разів, але таких гарних фото не робив ніхто. Найвища проба! Він узяв з мене п’ятдесят доларів. Задешево, на мою думку. Потім дякує мені, розвертається, й, виходячи вже за поріг, питає, де я виступаю. Я кажу йому: «У Шорті».

А за кілька днів я роззираюся по публіці й бачу — він сидить за столиком у кутку й уважно слухає. Ну, він почав навідуватися раз на тиждень, щовівторка, і завжди пив пиво, однак небагато.

Іноді під час перерв я підсідав до нього на кілька хвилин. Він був тихий, неговіркий, проте приємний чолов’яга. Завжди чемно питав, чи не міг би я зіграти «Осіннє листя».

Отак помалу-малу ми й познайомились один з одним. Я любив ходити до гавані й дивитися на воду та кораблі. Як з’ясувалося згодом, він теж. Ми по півдня просиджували там на лаві й розмовляли — така собі парочка стариганів, які вже втямили, що їхній час минув і вони нікому не потрібні.

Він частенько приводив свого собаку. Милий пес. Кінкейд кликав його Гайвеєм.

Роберт розумів магію. Джазисти теж розуміють її. Либонь, тому ми з ним і зійшлися. Граєш, бува, якусь мелодію всоте, а може, і втисячне, аж раптом з твого інструмента вихоплюється ціла низка нових думок. Цілком несвідомо, мимоволі. Він сказав, що таке трапляється й у фотографії, і взагалі в житті. А потім додав: «Це як любитися з жінкою, яку ти по-справжньому кохаєш».

Пригадую, він тоді працював над чимось і все намагався передати музику зоровими образами. Якось він сказав мені: «Джоне, пам’ятаєш оту ритмічну фігуру, що її ти зазвичай виконуєш у четвертому такті „Вишуканої леді“? Так от, я, здається, спіймав її на плівку позавчора вранці. Світло просто знаменито пронизало воду, і тієї миті у мій видошукач потрапила блакитна чапля, що кружляла над водою. У моїй голові відразу зринула та фігура. Я фактично побачив її і клацнув затвором».

Весь свій час він витрачав на цю музичну фотографію. Просто схибнувся на ній. Не знаю навіть, як він примудрявся заробляти собі на хліб.

Він майже ніколи не розповідав про своє особисте життя. Я знав, що раніше він багато подорожував, завжди щось фотографуючи, але не більше. І от якось я запитав його про маленьку срібну штукенцію, що висіла в нього на нашийному ланцюжку. Зблизька на ній можна було розгледіти ім’я — Франческа. Тож я поцікавився, чи є в тому щось особливе.

Спочатку він мовчав і тільки позирав на воду. А потім спитав, чи маю я час. Був якраз понеділок, мій вихідний, і я відповів: «Авжеж, досхочу».

І тоді він почав говорити. Його ніби прорвало. Говорив цілісінький день і майже весь вечір. Було таке враження, що він дуже довго тримав усе в собі.

Жодного разу він не назвав ані прізвища тієї жінки, ані місця, де це сталося. Однак, чоловіче, Роберт Кінкейд розповідав про неї як справжній поет. Мабуть, вона й справді була якась особлива, надзвичайна леді. Він цитував мені уривки з есе, написаного для неї, — щось, по-моєму, про вимір Зет. Пам’ятаю, це звучало, наче вільна імпровізація Орнетта Коулмена[13].

І, чоловіче, розповідаючи, він плакав. Великими сльозами. У тому всьому було щось таке, що змушує стариганів ридати, а саксофони грати. Згодом я зрозумів, чому він щоразу просив виконати «Осіннє листя». І, чоловіче, я полюбив цього блукальця. Хто здатен на такі почуття до жінки, той сам варт любові.

Ну, я почав думати про них обох і про силу, яка так міцно зв’язала його з тією жінкою. Про те, що він нарік «прадавнім духом». І я сказав собі: «Я маю зіграти ту силу, той любовний роман так, щоб сам прадавній дух озвався з моєї дудки». Було щось у цьому збіса ліричне.

І, уяви собі, я написав мелодію — на неї пішло три місяці. Я хотів, щоб вона вийшла проста й елегантна. Складну річ створити легко, а ти спробуй зробити просту! Я працював над нею щодня, аж поки втямив: «Оце те, що треба!» Потім я ще трохи піднатужився й написав партії для рояля й баса. Нарешті настав вечір, коли я заграв її.

Кінкейд був серед публіки — у вівторок, як завжди. Вечір випав спокійний: у барі душ, може, з двадцять. Ніхто, здається, й не звертає уваги на наш оркестр.

І от він сидить тихо, уважно слухає своїм звичаєм, а я й кажу в мікрофон: «Зараз я виконаю мелодію, яку написав для свого друга. Вона зветься „Франческа“».

Промовляючи це, я позирав на нього. Він дивився на свою пляшку пива, а коли почув ім’я Франческа, то поволі звів на мене очі, руками загладив назад довге сиве волосся й закурив свій «Кемел». Блакитні очі втупилися просто в мене.

Моя дудка звучала так, як ніколи раніше. Я змусив її оплакувати ті всі милі й роки, що розділяли їх. У першому такті був невеличкий мелодичний зворот, який ніби відтворював її ім’я: «Фран-че-ска».

Коли я скінчив, Роберт уже стояв коло свого столика. Усміхнувшись, він кивнув мені, потім оплатив рахунок і рушив до дверей. Відтоді я завжди грав для нього цю мелодію. А він завів у рамку фото старого критого моста й подарував мені — на знак удячності за музику. Он воно висить. Він ніколи не говорив мені, де зробив його, але внизу, просто під його підписом, сказано: «Міст Роузмен».

Одного вівторкового вечора, років сім-вісім тому, він не прийшов. Не було його й наступного тижня. Мені подумалось: може, він захворів абощо. Я занепокоївся й почав навідуватися до гавані, розпитував усіх про нього. Однак ніхто нічого не знав. Тоді я взяв човна й поплив на острів, де він жив у старій хатині. То була справжня халабуда, що тулилася біля самісінької води.