Мішель Уельбек - Платформа

В аеропорту «Дон Муанг»[7] літак приземлився о п’ятій ранку. Прокинувся я з великим зусиллям. Мій сусід зліва вже підвівся і бив копитом, чекаючи у черзі на вихід. Я швидко загубив його з виду в коридорі, який вів до холу аеропорту. Ноги в мене були ватяні, язик ледь ворушився; у вухах стояв гулкий сильний шум.

Тільки-но я вийшов через автоматичні двері на вулицю, як мене оповила нестерпна спека. Було принаймні +35 °C. Спека у Бангкоку особлива. Вона практично засалена, мабуть, через забруднення. Повертаючись додому після довгого перебування в цьому місті, дещо дивно не знаходити на собі тонкої плівки промислових відходів. Тридцять секунд я витратив на те, щоб адаптуватися дихати при такій спеці. Я намагався не відходити далеко від нашої тайської гіда-перекладачки, в якій я не помітив нічого особливого, хіба що вона здалася мені досить стриманою та освіченою — але ж чимало таїтянок можуть справити саме таке враження. Рюкзак відтягував мені плечі; це був «Lowe Pro Himalaya Trekking", найдорожча модель, яку я тільки міг знайти в магазині «Старий турист»; у нього була довічна гарантія. Це був чудовий рюкзак кольору сірої сталі із застібками-карабінами, спеціальними «липучками» — фірма-виробник окремо їх запатентувала — та замками-блискавками, які могли працювати і при температурі до 65 °C. На жаль, його вміст був доволі обмежений: кілька шортів та футболок, плавки, спеціальне взуття, яке дозволяє ходити по коралам (125 франків у «Старому туристі»), несесер з ліками, які «Путівник бродяги» вважає вкрай необхідними, відеокамера JVC HRD-9600 MS з акумулятором та касетами і два американських бестселери, які я навмання купив у аеропорту.

Автобус фірми «Нувель Фронтьєр» стояв за сто метрів від аеропорту. Усередині потужної машини — «Мерседес М-800» на 64 місця — кондиціонер був увімкнутий на повну потужність, здавалося, що ми потрапили до морозильника. Я зайняв місце усередині в лівому ряду біля вікна. Невиразно я розрізняв з десяток інших пасажирів, серед яких був і мій знайомий по літаку. Ніхто не сів коло мене. Я зрозумів, що програв нагоду влитися у групу; до того ж мені здалося, що я підхопив нежить.

Ще тільки розвиднялось, але шестисмужна дорога, яка вела до центру Бангкока, вже була заповнена машинами. Ми їхали вздовж стальних та скляних будівель. Де-не-де зустрічались важкі бетонні конструкції, які нагадували радянську архітектуру, офіси банків, великих готелів, електронних, здебільшого японських, компаній. Після підйому на Чатучак дорога пролягала над радіальними смугами, які обплутували весь центр міста. У проміжку між освітленими будівлями готелів і темними кварталами тепер можна було побачити окремі невеликі будинки з жерстяними дахами. В освітлених неоновими вогнями пересувних ларьках пропонували суп та рис; ми бачили, як кипіло і булькало в металевих каструлях. Автобус трохи зменшив швидкість, щоб піднятися на Нью-Печабурі-роуд. Якусь мить ми роздивлялись фантасмагоричний вигляд розв’язки, спіралі якої у світлі вогнів аеропорту, здавалось, висіли просто посеред неба; потім, зробивши довгу петлю, автобус виїхав на швидкісну автостраду.

Готель «Бангкок Палас» належав до мережі, спорідненої з мережею готелів «Меркюр», і дотримувався тієї ж концепції щодо якості прийому туристів та їх харчування; це я прочитав у брошурі, яку прихопив зі столика в холі готелю, очікуючи, доки ситуація стане зрозумілою. Було трохи за шосту ранку (північ у Парижі, — подумав я), а пожвавлення вже відчувалося, ресторан саме відкрився на сніданок. Я сів на стілець. Мої думки були незібраними, у вухах продовжувало гудіти та ще й живіт почав поболювати. За поведінкою я почав впізнавати деяких членів нашої групи. Дві кралі років двадцяти п’яти, скоріше за все повії, втім, непоганої статури, зневажливо поглядали на присутніх. Подружжя пенсіонерів навпаки виглядало дуже доброзичливим: його можна було назвати жвавим, жінка — більш серйозна, із захопленням оглядало багате внутрішнє оздоблення готелю, яке становили численні дзеркала та золочені люстри. У перші години приналежності до групи взагалі помічаєш лише практичну товариськість, яка характеризується набором стандартних фраз на всі випадки життя та стриманим проявом емоцій. За словами Едмунда та Уайта[8], склад мінігруп можна скорегувати тільки під час першої екскурсії, іноді навіть під час першого сумісного сніданку.

Близький до непритомності, я підхопився і припалив сигарету, щоб збадьоритись: снотворне дійсно було дуже сильним, від нього мене нудило, проте всі інші подібні препарати, які я перепробував раніше, мені не допомагали, отже, іншого виходу в мене не було. Пенсіонери продовжували повільно кружляти по залу. Мені здалося, чоловік трохи хизувався, очікуючи когось конкретного, з ким би він міг обмінятися усмішкою, а нею він обдаровував увесь світ. У минулому вони, мабуть, були дрібними комерсантами. Але це було тільки моє припущення. Мало-помалу члени групи, почувши своє ім’я, підходили до гіда, отримували ключі й підіймалися у свої номери. Група зменшувалась на очах. Ми можемо, нагадала нам перекладачка добре поставленим голосом, поснідати хоч зараз; хто хоче, може відпочити у себе в номері. У будь-якому разі о чотирнадцятій ми повинні спуститися в хол для огляду каналів-клонгів.

Засклені двері мого номера виходили прямо на автостраду. Було пів на сьому. Рух був доволі інтенсивним, але подвійне скло пропускало лише легке гудіння. Нічні вогні вже згасли, а сонце ще не відбивалося у сталі та склі; у цей час місто стає сірим. Я замовив подвійну каву, якою запив «Ефералган», «Доліпран» та подвійну дозу «Осцилококципуму». Потім я ліг і спробував заплющити очі.

Незрозумілі фігури повільно рухалися в обмеженому просторі; вони поважно гуділи; можливо, це були машини на будівництві або гігантські комахи. Вдалині людина, озброєна невеликою турецькою шаблею, обережно перевіряла гостроту її леза. На ній був тюрбан і білі розкішні шаровари. Зненацька повітря стало червоним та липким, майже прозорим; дивлячись на краплі води переді мною, я збагнув, що якесь скло відділяє мене від сцени. Людина, не рухаючись, лежала тепер на землі: невидима сила скувала її. Машини — кілька екскаваторів та один гусеничний бульдозер — оточили її. Екскаватори підняли вгору свої залізні руки і з силою вивергнули свої ковші на людину, розрізавши її водночас на сім або вісім частин. Проте голова чоловіка, здавалось, все ще випромінювала диявольське життя; недобра посмішка світилася на зморшкуватому бородатому обличчі. Бульдозер, у свою чергу, під’їхав до чоловіка, його голова розкололась, немов яйце; мозок і подроблені кістки порскнули на скло за кілька сантиметрів від мого обличчя.

Я прокинувся десь опівдні; кондиціонер гулко працював. Голова боліла вже менше. Простягнувшись поперек величезного ліжка, я згадав про тур та його мету. Група, дотепер безформна, повинна буде перетворитися на живу єдину спільноту; починаючи з сьогоднішнього дня, я маю знайти своє місце в ній, а безпосередньо зараз — вибрати шорти, щоб їхати до клонгів. Я вибрав напівкоротку модель з голубої джинси, яка не дуже облягає, і доповнив її футболкою «Радіохед»; потім я поклав деякі речі в рюкзак. У ванній кімнаті я з огидою подивився на себе у дзеркало: по моєму помережаному бюрократією обличчю можна було зробити єдиний трагічний висновок — я був схожий на того, ким насправді і був: сорокарічним чиновничком, який під час відпустки намагається одягатися по-молодіжному. Це мене збентежило. Я підійшов до вікна, смикнув штору. З двадцять сьомого поверху пейзаж відкривався неймовірний. Величезна споруда готелю «Маріот» здіймалася наче крейдяна скеля з накресленими на ній горизонтальними чорними смугами — рядами вікон, напівприхованих за балконами. Світло сонця в зеніті по-особливому вимальовувало форму стіни та граней. Напроти готелю — складна споруда з пірамід та куполів із синюватого скла множила думки і відносила їх у неозорну далечінь. На горизонті виднілись гігантські бетонні брили готелю «Гранд Плаза Президент», які нависали одна над одною, немов сходи справжньої піраміди. Справа, над зеленою поверхнею парку Люмпіні, наче охрова цитадель, здіймалися наріжні вежі готелю «Дюсіт Тхані». Небо сіяло блакиттю. Я повільно потягував «Сингха Голд»[9] і розмірковував над поняттям «неминучість».

Внизу в холі наша перекладачка робила перекличку, щоб роздати breakfast coupons.[10] Так я дізнався, що тих двох краль звали Бабетта та Лея. У Бабетти було світле кучеряве волосся, не від природи, звичайно, скоріше — хвилясте, в неї, паршивки, були гарні груди, які виразно проступали крізь напівпрозору туніку, схоже, з набивної тканини з каталога «Труа Сюїс». Її штани з тієї ж тканини були також напівпрозорі, настільки, що було добре видно біле мереживо її трусиків. Брюнетка ж Лея була більш схожа на довгу макаронину; проте дуже гарний вигин її сідниць, що особливо підкреслювали чорні лосини, та агресивні груди, які погойдувались під яскраво-жовтим ліфом, компенсували цей недолік. Малесенький діамант прикрашав її пупок. Я надто уважно розглядав обох шльондр, щоб назавжди забути про них.

Розподіл купонів продовжувався. Наша перекладачка Сон називала усіх членів групи на ім’я. Це мене дратувало. Ми ж дорослі, твою мать. Деяка надія зажевріла в мене, коли вона, вказавши на подружжя, назвала їх «мсьє та мадам Лобліжуа»; але потім відразу ж із солодкуватою посмішкою додала: «Жозетта та Рене». У це важко було повірити, проте так воно й було. «Мене звуть Рене», — підтвердив пенсіонер, не адресуючи свою репліку ні до кого конкретного. «Не пощастило…» — пробурчав я. Його жінка кинула на нього втомлений погляд, який мав означати: «Замовкни, Рене, ти всіх дістаєш». Раптом я зрозумів, кого він мені нагадував — Мсьє Плюса з реклами чіпсів «Бальзен». Мабуть, це він і був. Я спитав безпосередньо його дружину, чи не знімалися вони бува в цьому ролику у ролі другого плану? «Авжеж що ні», — відповіла вона. У них була своя м’ясна лавка. А що, теж непогано. Цей веселун — колишній ковбасник (із Кламарі, як уточнила його жінка). Отже, у скромній лавці, яка стала харчевнею для незаможних селян, він і сипав колись своїми жартами та дотепами.

Були ще дві сімейні пари, але більш непримітні, яких, здавалось, зв’язувала якась неясна єдність. Може, вони вже їздили кудись разом? Чи познайомились тільки за брекфестом? Все може бути. Перше подружжя викликало у мене відразу. Чоловік був схожий на Антуана Вехтера[11] в молодості, якщо тільки його можна уявити собі молодим; проте він був шатеном, а зі своєю рівненько підстриженою бородою він не дуже вже й нагадував Антуана Вехтера, скоріше — Робін Гуда. Але ж у нього було щось швейцарське, я б навіть сказав щось від мешканця Юри. А врешті-решт, ні на кого він був не схожий, а мав вигляд цілковитого бовдура. Не кажучи вже про його дружину, в комбінезоні з серйозним обличчям доброї молочниці. Неймовірно, щоб такі створіння не розмножувались, подумав я. Певна річ, залишили дитину у своїх батьків в Лон-ле-Солньє. Вигляд іншого подружжя, більш літнього, викликав у мене безмежне відчуття безтурботності. Сухорлявий, вусатий та трохи знервований чоловік відрекомендував себе натуропатом. Помітивши мою здивованість, він пояснив, що лікує хвороби за допомогою рослин або інших природних засобів. Його дружина, сухорлява маленька жіночка, працювала в соціальній сфері, займалася працевлаштуванням якихось хуліганів у Ельзасі. Здавалося, вони вже років тридцять не трахалися. Чоловік, схоже, був готовий поговорити зі мною про користь народної медицини, але від такого першого знайомства в мене почало трохи морочитися в голові, тому я опустився на стілець, який стояв поруч. Звідти я погано бачив інших трьох членів нашої групи, яких від мене трохи закривало подружжя ковбасників. Це був якийсь міщанин років п’ятдесяти на ім’я Робер з напрочуд суворим обличчям і жінка приблизно такого ж віку, з чорним кучерявим волоссям навкруг водночас злого, розважливого і позбавленого емоцій обличчя. Звали її Жозіан. І нарешті більш молода, майже непомітна жінка не більше двадцяти семи років, яка повсюди, наче видресируваний собака, майже не відриваючись, ходила за Жозіан. Її звали Валері. «Що ж, — похмуро подумав я, прямуючи до автобуса, — у мене ще буде нагода, та й не одна, підбити до неї клинці». Я помітив, що Сон все ще перевіряє свій список пасажирів. Обличчя у неї було дуже напружене, а слова злітали з її вуст поза бажанням. Увесь вигляд Сон свідчив про боязнь, майже розгубленість. Разом з нею група складалася з тринадцяти осіб, а тайці інколи дуже марновірні, ще більш марновірні, ніж китайці. Часто-густо при нумерації будинків та вулиць після дванадцяти йде відразу чотирнадцять, аби лишень не згадувати число тринадцять. Я примостився в лівому ряду посередині салону. В таких групових поїздках люди досить швидко закріплюють за собою місця: треба зайняти своє місце якомога раніше, притримуватись його, мабуть, слід покласти якісь особисті речі, тобто активно його обживати.