6

Перші роки життя Валері минули у Тремевені, невеликому селищі кількома кілометрами північніше від Гінгампа. У сімдесятих та на початку вісімдесятих уряд і місцева влада мали на меті створити у Бретані величезний центр з виробництва свинини, який був би спроможний конкурувати з Великою Британією та Данією. Молоді скотарі, прагнучи розвинути своє виробництво, залізали у великі борги в банку «Креді Агріколь». У 1984 році акції на свиней різко впали в ціні; Валері було одинадцять років. Вона була розумною дівчинкою, доброю, сумлінною школяркою, скоріше одноосібницею, і готувалася піти у п’ятий клас коледжу Гінгампа. Її старший брат також добре вчився. Тоді саме закінчив школу і записався до підготовчих курсів ліцею в Рені за спеціальністю «Сільське господарство».

Валері пам’ятає перший ранок 1984 року. Її батько провів увесь день зі своїм бухгалтером з Національної федерації фермерів. Більшу частину різдвяного сніданку він мовчав. Випивши на десерт два келихи шампанського, він сказав своєму синові: «Я не можу радити тобі братися за цю ферму Протягом двадцяти років я прокидаюся вдосвіта, закінчую працювати о восьмій чи о дев’ятій годині вечора. Ми з твоєю матір’ю практично ніколи не їздили у відпустку. І все для того, щоб я зараз міг продати все: машини, стійлові системи — все, вкласти всі гроші в розважальний бізнес. Ось тоді б я міг загорати на сонці до кінця своїх днів.

Упродовж наступних кількох років ціни на свинину продовжували падати. Одна за одною проходили демонстрації фермерів, позначені безнадійним насильством. Купа гною була вилита на площі Інвалідів, сотні свиней зарізані перед Бурбонським Палацом[16]. Наприкінці 1986 року уряд прийняв декрет про невідкладні заходи допомоги, а потім і ввів у дію план відновлення індустрії скотарів. У квітні 1987 батько Валері перепродав свою ферму за суму, трохи більшу ніж чотири мільйони франків. На ці гроші він купив квартиру в Сен-Ке-Портрьє, щоб там жити, та три однокімнатні квартири в Тормоліно, щоб здавати в оренду. В нього ще залишився мільйон франків, які він вклав у різні інвестиційні компанії. Батько навіть спромігся придбати — мрія дитинства — невеликий вітрильник. Контракт він підписав зі смутком і навіть з відразою. Новим власником ферми став неодружений двадцятитрирічний юнак з Ланіона, який тільки-но закінчив навчання в сільськогосподарському інституті. Він ще вірив у плани по відродженню індустрії. Батькові ж Валері було на той час сорок вісім років, його дружині — сорок сім. Найліпші роки життя вони присвятили безнадійному заняттю. Вони жили у країні, де інвестування у промисловість не приносило жодної реальної вигоди на відміну від спекулятивного інвестування. Тепер він це знає. З першого ж року здача квартир в оренду принесла йому дохід, вищий за весь його заробіток протягом років невтомної праці. Він звик розгадувати кросворди, часто виходив у бухту на своєму вітрильнику, а іноді — на риболовлю. Його дружина більш легко звикла до нового життя і була йому добрим помічником: вона знову почала жадібно читати книжки, ходити в кіно та театри.

Коли продали ферму, Валері було чотирнадцять років, вона починала користуватися косметикою, у ванній кімнаті спостерігала за поступовим ростом і округленням грудей. Напередодні переїзду вона довго гуляла територією ферми. В основному хліві ще залишалося з десяток свиней. Ніжно рохкаючи, вони наблизилися до неї. Того ж вечора їх повинен був забрати і забити м’ясник.

Літо, яке настало, було дуже дивним періодом в її житті. На відміну від Тремевена, Сен-Ке-Портрьє був дуже маленьким містом. Вона не могла більше, вийшовши з будинку, простягнутися на зеленій траві, злетіти думками разом з хмарами удалечінь, пливти за течією річки. Серед відпускників було багато хлопців, які повертали голову за нею услід; вона ні на мить не могла розслабитися. Наприкінці серпня вона зустріла Беатріс, теж ученицю коледжу, яка мала піти з нею в один клас до ліцею Сен-Брієк. Береніс була на рік старша за Валері; вона вже користувалась косметикою і носила модні сукні; в неї було дуже вродливе видовжене обличчя і довге, неймовірно руде волосся. Часто вони разом ходили на пляж Сент-Маргеріт, а перед тим як піти, переодягались у кімнаті Валері. Одного дня, коли вона зняла свій бюстгальтер, Валері піймала погляд Береніс на своїх грудях. Вона знала, що мала гарні груди, красиві, високі, округлі, такі пухкі й тверді водночас, що вони здавалися штучними. Береніс простягла руку, ледь торкнулася вигинів та сосків. Валері відкрила рот і заплющила очі, коли Береніс наблизила свої губи до її губів; вона повністю віддалася цьому поцілунку. Коли Береніс ковзнула рукою їй у колготки, вона вже була вологою. Вона з нетерпінням кинулася на ліжко і розсунула ноги. Береніс стала на коліна перед нею і притулилася ротом до її лона. Її живіт здригнувся від легких гарячих розрядів. Валері здавалося, що вона злітає в безкрайнє небо. Вона ніколи навіть не здогадувалася, що на землі існує таке задоволення.

Так у них продовжувалося щодня, аж до першого вересня. Перший раз — вранці, перед тим як йти на пляж; потім вони разом лежали під сонцем. Валері відчувала, як поступово бажання підіймалося в її тілі, тоді вона знімала верхню частину купальника, щоб Береніс могла бачити її груди. Назад вони майже бігли і кохалися вдруге.


З першого ж тижня вересня Береніс віддалилася від Валері, яка одна поверталася додому з ліцею, а пізніше вона почала зустрічатися з одним хлопцем. Валері сприйняла розставання без справжнього смутку; це був нормальний розвиток подій. Вона взяла звичку сама щоранку ніжити себе. Щоразу за кілька хвилин вона досягала оргазму. Це була чудова і проста процедура, яка на весь день заряджала її радістю. Щодо хлопців, то вона була більш стриманою. Купивши в кіоску на вокзалі кілька номерів журналу "Гаряче відео»[17], вона вже знала, як користуватися їх анатомією, органами та різними сексуальними позиціями. Вона відчувала лише легку відразу до їх волосся та м’язів. Їх шкіра здавалася їй товстою і грубою. Зморщена і брунатна поверхня яєчок, занадто анатомічний вигляд головки члена, червоної та сяючої… — в усьому цьому не було нічого особливо привабливого. Врешті-решт, вона все ж таки переспала з одним хлопцем з випускного класу, високим блондином, після вечірки у Пемполі. Великої насолоди вона не відчула. Потім у десятому та одинадцятому класах вона ще не раз спала з іншими хлопцями. Спокусити їх було дуже просто. Досить було одягти коротку спідницю, сукню з декольте або навіть прозору блузку, щоб підкреслити форму грудей, покласти ногу на ногу… Але жоден з цих досвідів не був насправді переконливим. Розумом вона розуміла тріумфальне та солодке відчуття, якого деякі дівчата зазнавали, відчуваючи, як член поринає у глибини їх лона. Але власне вона не відчувала нічого схожого. Так, презерватив, звичайно, нічим тут не допомагав. В’ялий і періодичний звук латексу постійно повертав її до жорсткої дійсності, не даючи її думкам поринути до безкрайнього простору мрій та відчуттів. Дійшовши до випускних іспитів, вона майже зупинилась.

І через десять років, сумно думала вона, прокидаючись у своєму номері «Бангкок Паласу», так по-справжньому і не повернулась до тих експериментів. Ще не розвиднілося. Вона ввімкнула світильник і подивилася у дзеркало на своє тіло. Груди були такі ж тверді, з сімнадцяти років їх форма зовсім не змінилася. Сідниці теж були ідеально округлі, без найменшого натяку на жир. Безперечно, у неї дуже вродливе тіло. Однак перед тим, як спуститись до сніданку, вона все ж таки натягла на себе широкий светр і безформні бермуди. Зачиняючи двері, вона ще раз глянула у дзеркало: її обличчя було якесь невиразне, приємне, але не більше того. Ні волосся, чорне та пряме, що безладно спадало на її плечі, ні карі очі не давали їй ані єдиного додаткового козиря. Звичайно, вона могла б і більшою мірою скористатися своєю зовнішністю… Додати косметики, змінити зачіску, проконсультуватися у пластичного хірурга. Більшість жінок її віку присвячує цьому заняттю щонайменше кілька годин на тиждень. Проте в неї не було абсолютної впевненості, що особисто в неї це щось змінить. У глибині душі жевріло те, чого їй насправді бракувало, — бажання спокушати.


З готелю ми виїхали о сьомій ранку. На вулиці вже було багато машин. Валері кивнула мені головою і влаштувалась поряд зі мною в сусідньому ряду. В автобусі всі мовчали. Сірий мегаполіс повільно прокидався, парочки на скутерах, часто з дитиною на руках у матері лавірували між переповненими автобусами. Легкий серпанок все ще оповивав деякі близькі до річки вулички. Невдовзі сонце своїми променями простромить ранковий туман, стане тепліше. На рівні Нонтабурі міський пейзаж розступився, ми помітили перші рисові плантації. Буйволи, стоячи в багні, не рухаючись проводжали поглядами наш автобус, як, певно, це зробили б і корови. Підсвідомо я відчув деяке обурення з боку екологів з Юри. Вони, ясна річ, хотіли б сфотографувати двох-трьох буйволів.

Перша зупинка — в Канчанабурі, яке гіди завжди характеризують, як веселе та жваве місто. Для «Мішлен»[18] це «найкраща вихідна точка для огляду околиць Бангкока»; путівник «Бродяга» ж говорить про нього, як про «непоганий базовий табір». До програми входила багатокілометрова мандрівка залізницею смерті вздовж цієї річки. Хоч як уважно я намагався слухати пояснення гіда, до кінця так і не зрозумів історію річки Кваї. На щастя, озброєний «Мішленом» Рене уважно стежив за розповіддю і час від часу робив зауваження. У 1941 році японці після свого вступу у війну вирішили збудувати залізницю, щоб з’єднати Сінгапур з Бірмою, а пізніше захопити Індію. Вона повинна була проходити через Малайзію і Таїланд. А що ж робили тайці під час Другої світової війни? А так, нічого особливого.

Вони зберігали «нейтралітет», повчально присоромила мене Сон. Насправді, продовжувала вона, Таїланд уклав з Японією військову угоду, не оголошуючи, проте, війну союзникам. Це була на диво розумна тактика, яка ще раз довела чинність так званого спритного розуму, що дозволило країні протягом більше двох століть, перебуваючи затиснутою між могутніми французькими та англійськими колоніями, не підкоритися жодній з них і залишитися єдиною державою у південно-східній Азії, яка жодного разу не була колонізована.

Як би там не було, а в 1942 році почалися будівельні роботи біля річки Кваї, до яких були залучені понад шістдесят тисяч англійських, австралійських, новозеландських та американських військовополонених, а також безліч азіатських примусових робітників. У жовтні 1943 року дорога була збудована, але шістнадцять тисяч військовополонених знайшли тут свою смерть через голод, хвороби, несприятливий клімат та природну жорстокість японців. Пізніше авіаційні бомби союзних військ зруйнували міст через Кваї, важливу ділянку інфраструктури дороги, яка таким чином стала непридатною для користування. Коротше кажучи, померло багато люду заради нульового результату. Відтоді ситуація аж ніяк не змінилася — дістатися з Сінгапура до Делі залізницею все ще неможливо.


Внаслідок такого знайомства з передісторією я дещо засмучений увійшов до музею Jeath, збудованого у пам’ять про неймовірні страждання військовополонених союзників. Так, думав я, все це дуже прикро, однак у Другій світовій війні є набагато страшніші сторінки. А якби полонені були поляками або росіянами, то чи пройшов би цей факт непоміченим?

Пізніше довелося витримати відвідування цвинтаря військовополонених, а саме тих, хто пожертвував собою. Рівними рядами вишикувалися білі, однакові, один в один хрести. Це місце навіювало глибокий смуток. Воно нагадувало мені берег Омахи[19], де мені теж зовсім не сподобалося, бо нагадувало, відверто кажучи, інсталяції сучасного мистецтва. "Сила-силенна ідіотів загинула тут заради демократії», — сумно подумав я. Цвинтар біля річки Кваї був набагато менший. Можна було навіть спробувати перерахувати могили; але від цієї ідеї я швидко відмовився. «Тут далеко не шістнадцять тисяч…» — втім, на повний голос зауважив я. «Точно!», — підтвердив Рене, як завжди озброєний своїм «Мішленом». Гадають, що загинуло шістнадцять тисяч, але на цьому цвинтарі знаходиться лише п’ятсот вісімдесят дві могили. Їх вважають (він читав, водячи пальцем по рядках) «п'ятьмастами вісімдесятьма двома великомучениками демократії».

Коли я десятирічний отримав третю зірочку за катання на лижах, то пішов до кондитерської ласувати млинцями. Це було маленьке самотнє свято; у мене не було друзів, які б могли розділити зі мною цю радість. У цей час я зазвичай гостював у тата в Шамоні. Він був провідником у горах і відомим альпіністом. І друзі в нього були такі ж самісінькі, як і він, сміливі та мужні. Серед них я почував себе незатишно. Я взагалі ніяково почувався в товаристві чоловіків. Мені було одинадцять, коли дівчинка вперше показала мені свою піхву Я відразу відчув себе зачарованим та захопленим, я обожнював цей маленький дивний орган.