На мій превеликий подив, Валері сіла коло мене. Але ж автобус був на три чверті порожній. Двома рядами позаду Бабетта та Лея пересміювалися. От паршивки, вони ніяк не хочуть заспокоїтися. Я нишком подивився на дівчину біля мене. У неї було чорне волосся, а обличчя… не знаю, його можна було б назвати скромним, ні вродливе, ні відразливе. Після коротких, але інтенсивних роздумів я ледь вимовив: «Вам не жарко?» — «Ні, ні, в автобусі добре», — не усміхаючись, відповіла вона надто швидко, з видимим полегшенням від того, що я перший почав розмову. Проте моя фраза була навдивовижу дурною: в автобусі був справжнісінький холод. «Ви були раніше в Таїланді?» — у свою чергу спитала вона. «Так, один раз». Вона завмерла на мить, немов приготувавшись слухати цікаву розповідь. Розповісти їй про мою минулу поїздку? Мабуть, не тепер. «Було добре…» — мовив я нарешті піднесеним голосом з метою компенсувати банальність самої фрази. Вона задовільно кивнула. Тоді я зрозумів, що ця дівчина не корилася сліпо Жозіан: вона взагалі була готова коритися і, схоже, була не проти змінити хазяїна. А Жозіан, яка сиділа зараз за два ряди попереду нас і, роздратовано перегортаючи сторінки «Путівника бродяги» та кидаючи лютий погляд у наш бік, мала вже вкрай її дістати. Романс, романс…


Відразу після переправи Паяб наша яхта повернула праворуч до Клонг Самсону і ми поринули в зовсім інший світ. З минулого століття життя тут мало змінилося. Хижі з тікового дерева на палях стояли вздовж усього каналу; білизна сушилася під навісами. Деякі жінки визирали з вікон, щоб подивитися на нашу яхту; інші відривалися від свого прання. Дітлахи вовтузилися безпосередньо під навісами; вони азартно махали нам руками. Повсюди було багато рослин; наша яхта прокладала собі шлях серед латаття та лотосів; всюди вирувало бурхливе життя. Уява малювала, що кожен вільний шматочок землі, повітря та води водночас заполонили метелики, ящірки чи коропи. Ми потрапили в розпал першої засухи, та ще й при абсолютно вологій атмосфері.

Валері сиділа поруч зі мною; здавалося, вона була якась умиротворена. Час від часу вона обмінювалася знаками зі старими на березі, які палили на балконах свої люльки, з дітьми, які купалися, та жінками, що прали. Екологи з Юри теж здавалися дуже спокійними, навіть натуропатам теж передався загальний настрій. Навколо нас було чути лише окремі звуки та смішки. Валері повернулася до мене. Раптом мені захотілось взяти її за руку; просто так, без причини, але я стримався. Яхта майже зовсім не рухалася — навкруги коротка щаслива пообідня вічність. Навіть Бабетта та Лея замовкли. Вони у мріях занеслись у хмари, але потім, на пристані, обличчя їхні знову приберуть свого особливого виразу.

Коли ми оглядали Храм Ранкової Зорі, я подумав, що треба зайти до аптеки й купити віагру. На зворотному шляху я дізнався, що Валері була з Бретані, що в її батьків була ферма в Трегоруа; я ж, власне, не знав, що їй сказати. Вона здавалася дуже недурною, але в мене не було жодного бажання вести розумні розмови. Мені подобався її м’який голос, її католицька ретельність, рухи її губів, коли вона говорила. У неї повинен бути палкий рот, здатний проковтнути сперму справжнього друга. «Гарний був сьогодні день…» — подумав я, а може, сказав у розпачі. Я дуже віддалився від людей, зовсім забув, як з ними поводитись. Дуже довго я жив усамітнено… «О, так, було добре…» — відповіла Валері; вона зовсім не вимоглива, славна дівчина. Проте відразу після приїзду автобуса до готелю я кинувся до бару.


Три коктейлі по тому я вже шкодував про свою поведінку, вийшов пройтися холом. Була сьома година вечора. З нашої групи ще ніхто не спустився. За чотириста бат усі бажаючі могли піти на вечерю-виставу з «традиційними тайськими танцями». Зустріч — о восьмій вечора. Певна річ, Валері піде. Після мандрівки «Класичним Таїландом, від Північної Рози до Містечка Янголів» три роки тому я здогадувався, що це за танці. Зовсім непогана була поїздка, дещо дорога, та й група тоді підібралась жахливого культурного рівня: всі її учасники навіть вузів не покінчали. Тридцять дві позиції Будди у скульптурах Ратанакосін, тайсько-бірманський, тайсько-хмерський стилі — ніщо не залишилося поза їхньою увагою. Я повернувся знесилений, без «Блакитного путівника» я весь час почував себе вкрай смішним. До того ж я почав потерпати від нестримного бажання з кимось перепихнутися. Я кружляв по холу, страждаючи від нерішучості, яка щодалі зростала, коли перед моїми очима з’явилася табличка «HEALTH CLUB», що спрямовувала гостей на нижній поверх.

Вхід освітлювали неонові червоні вогні та різнокольорові гірлянди. На світловому панно на білому фоні три німфи в бікіні з надто виразними грудьми простягали келихи шампанського потенціальному відвідувачу; вдалині виднілося зображення дуже стилізованої Ейфелевої вежі; врешті-решт, то був зовсім інший стиль, порівняно зі строгими формами готелю «Меркюр». Я увійшов і замовив у барі келих бурбонського. Принаймні десятеро дівчат повернули голови в мій бік; деякі з кокетливою усмішкою, інші — без неї. Я був єдиним клієнтом. Незважаючи на невеликий розмір цього закладу, на дівчатах були круглі таблички з номерами. Я швидко зупинився на номері 7: по-перше, тому, що вона була досить гарненька, а по-друге, тому, що вона не робила вигляду, що її дуже цікавить телевізор чи що вона поглинута бесідою зі своїми сусідками. І справді, коли назвали її ім’я, вона підвелася з видимим задоволенням. Я пригостив її кока-колою, і ми пішли до кімнати. Її звали Оон, принаймні, я так зрозумів, вона приїхала з півночі країни з маленького селища Чіанг Маї. Їй було дев’ятнадцять.

Ми разом прийняли ванну, і, лежачи на вкритому якоюсь пінкою матраці, я швидко зрозумів, що не помилився з вибором. Оон рухалася дуже добре, дуже гнучко; вона нанесла саме стільки мила, скільки було потрібно. Раптом вона повільно провела своїми грудьми по моїх сідницях; це була її власна ініціатива, не всі дівчата роблять таке. Її добре намилена піхва терлася об мої ікри, наче невелика жорстка зубна щітка. На мій власний подив, мої м’язи майже відразу напружилися; коли вона перевернула мене й почала ніжити ногами мій член, я подумав, що не зможу втриматися. Ціною неймовірних зусиль, різко стиснувши відповідні м’язи сідниць, я все ж таки себе втримав.

Коли вона сіла на мене зверху, я подумав, що зможу ще протриматися довго, але мені швидко довелося розчаруватися. Нічого, що вона була такою юною, вона вміла добре користуватися своєю піхвою. Спочатку вона дуже ніжно й повільно, маленькими поштовхами, насіла на голівку мого члена; потім глибоко, відчутно обтиснувши, ввела його усередину. «О, ні, Оон, ні!..» — вигукнув я. Вона приснула від сміху, задоволена своєю владою, потім продовжила неквапливі рухи, сильно й повільно здавлюючи стінки своєї піхви; водночас вона дивилася мені у вічі з видимою насолодою. Я відчув повноцінний оргазм, коли вона дійшла до основи мого члена.

Потім, обнявшись і лежачи на ліжку, ми трохи поговорили. Здавалося, вона не дуже квапилася повертатися назад. У неї було небагато клієнтів. Цей готель був призначений скоріше для туристичних груп зі всього світу, а надто таких, чий тур майже закінчився. Приїздило багато французів, але далеко не всі з них цінували мистецтво body massage.[12]

Приїжджі були дуже милими людьми, переважно це були німці та австралійці. А ще — кілька японців, але вони їй не сподобалися. Вони були дуже дивними, завжди жадали тебе вдарити чи зв’язати. Або продовжували лежати тут, мастурбувати, дивлячись на твоє взуття; у цьому не було ніякого інтересу.

А якої вона думки була про мене? Непоганої, але вона сподівалася, що я протримаюся трохи довше. «Much need...»[13] — сказала вона, розгойдуючи своїми пальцями мій член, який переситився. До речі, я справляв на неї враження доброго чоловіка. «You look quiet…»[14] — мовила вона. Тут вона трошки помилялася, але ж, справді, вона мене дещо заспокоїла. «Krop khun khat!» — посміхаючись вимовила вона, складаючи руки перед своїм чолом. Потім, тримаючи мене за руку, вона провела мене до виходу, де перед дверима ми обмінялися довгим поцілунком у щоку.

Піднімаючись сходами, я зіткнувся віч-на-віч із Жозіан, яка, певно, хотіла спуститись, та все ще вагалася. Вона натягла на себе чорну туніку з золотистою облямівкою, проте від цього не стала ні на крихту симпатичнішою. Її повне інтелігентне обличчя дивилося на мене, не моргаючи. Я помітив, що вона помила голову. Ні, вона зовсім не була потворою, якби вона захотіла, то могла навіть бути вродливою. Мені дуже подобалися саме такі ліванки, як вона. Але в ній у глибині сиділа якась злість. Мені дуже легко уявити, як вона висловлює якісь політичні думки; я не бачив у ній ні краплі жалості. Мені не було чого їй сказати. Я схилив голову. Схоже, трохи збентежена, вона заговорила першою: «Що цікавого внизу?» Вона так дратувала мене, що я ледь не відповів: «Бар з повіями». Зрештою, я збрехав, так було простіше: «Ні, ні, не знаю, щось схоже на салон краси…» — «Ви не пішли на спектакль із вечерею…» — помітила паршивка. — «Ви теж…» — не залишився я в боргу. Цього разу вона трохи забарилася з відповіддю, певно, кривлялася. «О, ні, я не люблю такі заходи… — продовжила вона, майже театрально, по-расінівськи змахнувши рукою. — Це розраховано саме на туристів…» Що вона хотіла цим сказати? Тут все розраховано саме на туристів. Я ще раз стримався, аби не зацідити їй кулаком у пику. Нависаючи посеред сходів, вона повністю перегороджувала мені дорогу. Отже, мені довелося випробувати своє терпіння. Палкий прихильник епістолярного жанру святий Жером також мав нагоду пізнати, що таке справжнє християнське терпіння. Ось чому його вважають великим святим та доктором Церкви.

За словами Жозіан, ці «традиційні тайські танці» чудово пасують Жозетті та Рене, яких вона в глибині душі називала сімейкою Бідошон.[15].


Я з прикрістю визнав, що у мені вона шукала союзника. Дійсно, невдовзі мандрівка просуватиметься вглиб країни, снідаючи, ми сидітимемо за двома різними столами; отож слід обирати свій табір. «Авжеж…» — сказав я після тривалої паузи. В цю мить вгорі на східцях з’явився Робер. Він намагався обминути нас. Я відсунувся на кілька сходинок униз. Перед тим як піти до ресторану, я обернувся: Жозіан продовжувала стояти, не відводячи погляду від Робера, який швидким кроком попрямував до масажного салону.

Недалеко від таці з овочами стояли Бабетта та Лея. Перед тим як набрати води, я злегка кивнув до них головою на знак того, що я їх впізнав. Вони теж мали вважати традиційні тайські танці огидними. Повернувшись до свого столика, я помітив, що обидві вони сидять за кілька метрів від мене. Лея була одягнена у футболку «Rage Against The Machine» та дуже вузькі джинсові бермуди, Бабетта ж натягнула на себе щось безформне, де шовкові смужки чергувалися з відкритими частинами білої шкіри. Вони про щось жваво белькотіли, що нагадувало мені обстановку нью-йоркських готелів. «Одружитися з однією з таких ось краль — справжній жах», — майнула в мене думка. Чи можу я ще змінити столик? Та ні, це було б занадто. Я усівся на вільний стілець, щоб принаймні сидіти до дівчат спиною, швидко поїв і піднявся у свій номер.


Тарган з’явився саме тоді, коли я вже був готовий зануритись у ванну. Звичайно, кращого моменту для появи у моєму житті він знайти не міг. Малий шалапут швидко повз керамічними плитками; я пошукав очима капці, але десь у глибині душі здогадувався, що шансів роздавити бридку комаху у мене практично не було. Тож навіщо намірятися? А що було цікавого в Оон, окрім її чудово еластичної піхви? Відтепер ми були приречені. Таргани сукуплялись невитончено та без видимої радості. Але вони сукупляються сотнями, тисячами… їх генетичні зміни перебігають дуже швидко. І ми нічого не можемо протиставити звичайнісіньким тарганам.

Перед тим як роздягнутися, я ще раз віддав належне Оон та всім тайським повіям. Нелегка професія була у цих дівчат; певно не так уже й часто в ролі клієнта трапляється якийсь вродливий хлопець, який чесно вимагає насолоди для обох. Не кажучи вже про японців — при цій думці я здригнувся і затиснув у кулаці свій «Путівник бродяги». Бабетта та Лея, — подумав я, — нездатні стати тайськими повіями, вони не дотягували до відповідного рівня. Валері — можливо… У неї є щось водночас від матері сімейства і від потаскухи. На теперішній час вона мила дівчина, дружелюбна та серйозна. До того ж ще й розумна. Рішуче, Валеpi мені дуже подобалася. Я трохи помастурбував, щоб знову безтурботно повернутися до читання. На кілька крапель спромігся.

Якби «Путівник бродяги», починаючи з передмови, мав у принципі на меті по-справжньому підготувати мандрівника до поїздки по Таїланду, слід було б помістити розповідь про сексуальний туризм, це огидне рабство. Взагалі всі ці «бродяги», мандрівники — суцільні буркуни, які тільки і хочуть, що зіпсувати маленькі радощі цивілізованих туристів, що їх вони тихо ненавидять. А втім, судячи з іронічних текстів цієї книжечки, вони нікого не люблять, окрім самих себе: «Ах, мої бідолашні, якби таке існувало за часів хіпі!..» Більш за все дратував отакий собі гострий тон, водночас спокійний і жорсткий, сповнений обурення: «Це не через цнотливість. Тут, у Патаї, ми не вміємо кохати. Для нас це вже занадто велика розкіш». Далі, трохи нижче у путівнику йдеться про «товстопузих жителів Заходу», які хизуються перед таїтянками, а ті «штабелями лягають до їх ніг». Гуманістичні протестантські бовдури — ось хто вони. Вони і вся їх «чудова зграя приятелів, які допомогли видати цю книжку», брудні пики яких красувалися на четвертій сторінці обкладинки. Я відкинув від себе це творіння, ледь не потрапивши в телевізор «Соні», і смиренно взяв до рук роман «Фірма» Джона Грішема. Американський бестселер, один з найкращих і один з найбільш продаваних, як свідчить статистика. Герой — молодий дуже перспективний адвокат, вродливий хлопець, який працює по дев’яносто годин на тиждень; у цій гидоті не тільки до непристойності простежувався вже готовий сценарій, але також відчувалося, що автор вже роздумує над кастингом, і головна роль явно призначається Тому Крузу. Дружина героя теж була нічого, хоча вона й не працювала по дев’яносто годин на тиждень. Натомість Ніколь Кідман на цю роль не підходила. Роль призначалась не для кучерявої голівки, а скоріше для акуратної укладки. Дякувати Богові, у голубків не було дітей, що дозволило запобігти деяким тяжким сценам. Книга написана в помірному саспенсі: з початку другої глави стає зрозумілим, що керівники фірми — мерзотники, а у фіналі головний герой загине, як і його дружина. Тим часом автор жертвує кількома симпатичними персонажами другого плану, щоб довести, що він зовсім не жартує. Залишалося лишень здогадуватися, які саме персонажі будуть принесені в жертву. Тільки так можна було виправдати читання. Либонь, це буде батько героя, справи якого йшли не кращим чином, позаяк він не зміг пристосуватися до керування нульовими запасами. Мені здавалося, що це був його останній День подяки.