Капітан упав і, не відпускаючи стерна, крутонув його безвладною вагою свого тіла. Наслідок був негайний і жахливий. «Дульсінея», збита з курсу, так сильно вдарилась бортом у хвилю, що правий фальшборт з тріском проломився, — ч вода ринула на палубу, мов стіна, повалена рукою велетня, зірвала камбуз, жбурнула його на стінку кормової надбудови й пробила її, ніби паперову. А «Дульсінея», за своєю небезпечною звичкою, задерла носа догори. Падаючи назад, вона закрутилась на місці, наче собака, що ловить блоху на власному хвості; потім, корячись тільки примхам вітру, стрімголов кинулась у пекло роз’ярілого моря. В ту мить її палуба вже була як виметена: всіх, живих і мертвих, праведних і неправедних, змило в море, наче сміття, що на нього служниця вихлюпнула цебро води. Судно з обома щоглами, скрученими в штопор, тріпотячи клаптями вітрил, ще часинку танцювало, мов п’яний ведмідь, злітаючи вгору й падаючи в прірви, аж поки одна з них поглинула його. Гарній, але верткій «Дульсінеї Тобоській» настав кінець.

Ну, а коли настав кінець «Дульсінеї», то міг настати кінець і Петрові Куканю з Куканя; він міг Потонути в хвилях Іонічного моря, і можна було б задовільно скінчити довгу історію його пригод. Адже такі люди, як він, не вмирають у ліжку, а Петр на своєму віку вже пройшов крізь стільки смертельних небезпек, що було б цілком логічно, якби з однієї йому не пощастило вислизнути і він зник у морських глибинах. Це кінець чистий, достойний, гідний героя, що так довго перемагав підступи людей злої волі, аж поки був переможений розбурханою стихією; одне слово, як уже сказано, кінець задовільний.

Та хоч ми двічі в одному абзаці вжили цього слова, це ще не означає, що воно тут доречне. Що ж задовільного в смерті такої молодої людини, наділеної поспіль чудовими якостями і так сповненої життєвих сил, що всього кілька днів тому, як ми вже згадували, вона почувала себе титаном, на чиїх-плечах лежить уся майбутня доля людського роду?

А якщо її передчасна смерть не така вже задовільна, як здавалось нам спочатку, то що ж у ній логічного? Колись давно, тої ночі, коли Петр народився, біля його колиски стояли три парки — дві білі й одна чорна, і та чорна — звичайно ж, неприязна — зловтішно всміхнулась на дари, що ними наділили Петра її добросерді, простодушні сестри. «Таким ти будеш, Петре Куканю, дух вільний і гордий, і ніяка зозуля тобі лиха не накукає», — отак дослівно сказала одна з білих сестер, Лахесіс, а чорна, Атропос, нічого не додала, тільки заявила, що теж підписується, а це означало, що вона передбачала в своїй розумній і жорстокій голові: незвичайні якості Петрової вдачі колись його прикро підведуть. Та коли Петра змило з палуби в розбурхане море, це не мало нічого спільного з його вдачею, і коли він раніш якнайневчасніше розкрив перед капітаном Ванделааром свою тотожність із пашею Абдуллою, чим розпалив ниці пристрасті в моряках і знадив їх до бунту, то вчинив так зовсім не через надмірну правдивість, а завдяки єдиній ваді своєї вдачі — певній язикатості та схильності до хвальби. Отже, неможливу ситуацію, що виникла на «Дульсінеї», спричинили не Петрові чесноти, а його єдина вада. Тому, якби Петр потонув у морі, підступність жорстокої парки виявилась би марною, а це суперечить внутрішній правді нашої розповіді, отож такий кінець його життя не був би ні задовільний, ні логічний.

А поки ми так розмірковуємо — о, його вже знову видно, він виринув з хвиль, що кидають, шарпають, теліпають ним, і ковтають його, і знов виригають, мов тріску, та де, мов щось жалюгідніше й безсиліше за тріску, бо тріска, легша за воду, не може потонути, а він може. Він б’ється за кожен ковток повітря, хапає його, коли виринає з кипучих вод, і в міру усвідомлення, що ця боротьба марна, сили його швидко вичерпуються; та коли він уже починає провалюватись у небуття, його руки, що несвідомо, конвульсивними змахами шукають за що б ухопитися, хоч би за оту соломинку з прислів’я, натрапляють на щось слизьке й тверде: може, колоду, може, дошку, байдуже що, головне — що це не спінена вода, — і він чіпляється за ту дошку чи колоду так жадібно й міцно, як ще зроду ні за що не чіплявся.

Виявилося, що то купа розтрощених брусів та дощок — рештки камбузу, зірваного першим натиском хвиль, що вдерлись на палубу «Дульсінеї». Петрові пощастило вихопитись на той дивовижний пліт, що держався купи тільки завдяки милосердю господньому, як бувало казав патер Жозеф, і поводився так, наче дикий кінь, який намагається скинути вершника. Чіпляючись за нього руками й ногами, Петр пробув на ньому кілька виснажливих годин, у яких кожна секунда могла стати для нього останньою. Надвечір море вляглось, а коли після холоднющої ночі без сну настав ранок, небо було наче виметене, без жодної хмаринки, і вода спокійна, оживлена лиш маленькими грайливими хвильками.

На тих рештках камбузу Петр прожив повних три дні й чималу частину четвертого, спочатку рятуючись від убивчої спраги та палючого сонця лиш тим, що час від часу спускався в воду, а тоді знов вилазив на пліт і відпочивав, поки сонце не зажене його назад до води. Так він робив перші два дні; на третій день, весь білий від засохлої на ньому солі, Петр уже лежав нерухомо, бо так знесилів, що не важився спускатись у воду, боячись, що потім не знайде сили видертись на пліт. Дедалі небезпечніше западаючи в сон, з якого нема пробудження, він снив, ніби йде по білій рівнині й жменями сипле собі в рот сніг. Та як четвертого дня, коли сонце вже наближалось до зеніту, на хвильку опритомнів — то, мабуть, знов озвалось оте його шосте чуття, чи то внутрішній голос — і побачив на обрії великий трищогловик, що плив у напрямі його плоту під усіма вітрилами, то ще спромігся звестись навколішки і, здерши з себе пошматовану сорочку, почав нею вимахувати. І вимахував, аж поки йому потемніло в очах.

Добропорядне судно «Венеція»

То справді був той самий добропорядний, солідний купецький корабель «Венеція», на який так прагнув потрапити сердешний Франта Ажзавтрадома, потім змитий хвилею в море. І ось на його палубу й витягли Петра, що вже ледве дихав. Міцна, чиста, утримувана в бездоганному порядку, оповита пахощами ванілі, кориці та інших прянощів, що їх возила в своїх бокатих трюмах, «Венеція» борознила моря й океани під прапором Венеціанської республіки. Та насправді вона не мала з містом Венецією нічого спільного. То був — як і її назва — тільки зовнішній атрибут для підтримання репутації солідності й добропорядності. Від кіля до клотиків вона належала заповзятливому сицилійцеві на ім’я Еміліо Морзеллі, що походив зі славного роду сицилійських бандитів, чоловікові ще молодому, але багатому на розмаїтий і небуденний життєвий досвід..

Коли йому вийшло шістнадцять років, родинна рада сім’ї Морзеллі послала його до Флоренції, щоб вивчився там на кардинала, бо Еміліо не тільки був наймолодшим і найздібнішим паростком клану, але мав одну рису, що могла б йому заважати в бандитському ремеслі. Він був, як кажуть між бандитами, marcato, тобто позначений: його смагляву юнацьку вроду псувала велика чорна бородавка на лівій щоці, через яку його дуже легко було примітити, запам’ятати й упізнати. Мавши бистрий і сприйнятливий розум, він досяг чудових успіхів у навчанні, але так багатонадійно започатковану кар’єру перервало несподіване нещастя: в сімнадцять з половиною років Еміліо не погодився зі своїм професором, славетним ученим, у одному тонкому богословському питанні. Йшлося про тлумачення неясного місця в творі святого Бонавентури «Itinerarium mentis ad Deum»[1], де говориться, що людська думка може споглядати бога ut per speculum et ut in speculo, тобто як дзеркалом чи як у дзеркалі. Еміліо вважав, що це все нісенітниця, бо дзеркалом споглядати не можна; ми бачимо щось у дзеркалі, а не дзеркалом; а щоб споглядати бога в дзеркалі, треба самому бути богом, бо дзеркала ми вживаємо, щоб побачити власне обличчя. Замість спростувати заперечення переконливим аргументом, професор уліпив учневі карцер за зухвальство, а Еміліо спалахнув гнівом і вбив його, проваливши йому голову свічником.

Родина після цього зреклась його, бо він тільки змарнував кошти, витрачені на науку; юний Морзеллі втік від грізної руки закону на море і, прослуживши десять років на одному венеціанському — справді венеціанському — судні, вислужився з юнги до капітана. Самовіддано служачи інтересам мореплавної спілки, якій належав корабель, він не забував і про свою кишеню і в несповна двадцять вісім років повернувся до рідного гірського села Джарратані на Сицилії людиною шановною й багатою.

Його приклад так надихнув кількох близьких родичів, — кузенів та небожів, — що їм закортіло теж вирватись із нужденної Сицилії, гнобленої іспанцями, і податися в світ під проводом Еміліо. Тоді родинна рада Морзеллі — взявши до уваги, по-перше, що Еміліо, провалившись як студент, тим ліпше показав себе як мореплавець, а по-друге, що клан розплодився аж надміру, отож не зашкодить, коли дехто з молодших подасться дихнути повітрям далеких морів і трохи обтесатися — постановила позичити Еміліо грошей на купівлю власного судна під умовою, що він дасть на тому судні добру службу всім охочим до пригод молодим родичам. Отож судно «Венеція», що його Еміліо купив, новісіньке, у венеціанській корабельні, стало ніби морською філією сицилійського клану Морзеллі; не лише його капітан і власник був Морзеллі, а й помічник, якому Еміліо дав чин лейтенанта, і перший та другий стерничі, тесля, боцман та один з дев’яти простих матросів — Акілле, молодий здоровило, що до того два роки прожив, мов цькований звір, у лісах, бо ненароком убив жандарма і тим настроїв проти себе не тільки весь жандармський корпус, а й родинний клан забитого. Еміліо взяв на своє судно — як рахівника і комірника — навіть невдаху-небожа Бенвенуто, вправного писаря, що колись служив у нотаріальній конторі в Катанії, бо, кульгавий на обидві ноги, не годився для ліпшого діла, але мусив покинути службу й утікати, шкутильгаючи, обвинувачений у підроблянні підписів на векселях та заповітах. І всі оті Морзеллі, опріч Бенвенуто, як один рославі, дужі, моторні, крикливі, смагляві, кучеряві, жили одною родиною, немов частини одного тіла, ревно дбаючи про честь, славу і незаплямовану чистоту свого імені, безмежно віддані своєму капітанові та старшому родичеві й ладні відкрутити голову кожному, хто скаже про нього криве слово, хоч би й заслужене, тож коли Еміліо часом попускав віжки своєму темпераментові чи захланності, ніхто з родичів того не бачив і не чув, а решта екіпажу, чужі, поводились так само.

Наприклад, якось Еміліо звелів витягти на борт корабля знесиленого до смерті чоловіка, жертву корабельної аварії, та коли побачив, що то простий убогий рибалка, звелів скинути його назад; і тільки-но вода зімкнулась над ним, як уже всі присутні при цьому вияві жорстокості забули про нього, ніби його й не було. Так само круто повівся Еміліо з доктором Поліціано, корабельним лікарем «Венеції», що спробував усунути його бородавку, перев’язавши її сировою ниткою. Бородавка від того напухла, ліва щока посиніла, і Еміліо, ошалілий від болю, скрутив лікареві в’язи й кинув його акулам. Ця пригода теж умить вилетіла з голови всьому екіпажеві «Венеції», і навіть більше: самий предмет, що її спричинив, капітанова бородавка, перестав для них існувати, вони втратили здатність бачити й помічати її, та й сама ідея бородавки, за вченням платоніків справіку наявна в лоні божому, стерлася з їхньої свідомості.

Поміщений у вигідну каюту на кормі, під дбайливим наглядом кульгавого Бенвенуто, що саме не мав важливішого діла, бо і трюми, й рахункові книги були в порядку, Пётр напрочуд швидко оклигав і, тільки-но зміг підвестися, через Бенвенуто попросив капітана прийняти його.

Спорядження капітанової каюти свідчило, що Еміліо Морзеллі чоловік побожний, учений і достойний: на чільній стіні простий хрест із мореного дуба, а в книжковій шафі, загратованій, щоб під час хитавиці книжки не випадали, — багата збірка книжок з географії й мореплавства, а також з астрології й астрономії, та й богословських і філософських, і навіть кілька творів розважального характеру, насамперед Рабле й Монтень в оригіналі. Коли Петр увійшов, капітан, поважний, заглиблений у читання, підвівся, високий, плечистий і м’язистий, із схвальною усмішкою зміряв бистрим поглядом чорних, іскристих південноіталійських очей по-юнацькому струнку, добре розвинену постать Петра, якої не приховувала й груба матроська одежа, що в неї одягся Петр, бо французьке вбрання, в якому він попав у море, геть розлізлося.

— Мене звуть П’єтро Кукан да Кукан, — сказав Петр, уклонившись, — і я хотів би подякувати вам, капітане, за своє врятоване життя.

Капітан відповів вишуканою, літературною італійською мовою:

— Я щасливий, що мені випала нагода прислужитися вам, пане да Кукан. Сідайте, будь ласка. Ви, певне, зазнали катастрофи з нещасливим кораблем «Дульсінея»?