Петр вистрелив у них з обох пістолів зразу, цілячись так, щоб не поранити нападників і тільки обеззброїти. Ліва куля чисто вибила кухареві з руки довбешку, а права розтрощила колодочку ножа в північаниновій жмені, але поранила йому й мізинець.

У ту ж мить позаду ляснув ще один постріл — то стрельнув у повітря капітан Ванделаар.

— Що це тут робиться? — репетував він, надбігаючи на своїх куцих ніжках.

— Нічого несподіваного, — відказав Петр, підхопившись.

Обидва зарізяки, щойно такі роз’юшені, вмить притихли: капітан є капітан.

— Мосьє де Кюкан упав з реї, і ми бігли його підвести, — сказав кухар.

— А мосьє де Кюкан ні сіло ні впало почав стріляти в нас, — озвався туповидий північанин, показуючи капітанові скривавлену руку.

— Нащо ви в них стріляли? Ви що, здуріли? — гримнув капітан Ванделаар на Петра.

— Бо вони, щоб мене підвести, озброїлись довбешкою й ножем, — відповів Петр.

Капітан Ванделаар сплюнув.

— Ще добре, що з вас такий стрілець, мосьє де Кюкан, — мовив він з погордою. — Вистрелити з п’яти кроків у двох чоловіків, одного не влучити зовсім, а другого тільки в мізинець — це треба вміти.

Петр не встиг виправдатись, бо капітан ледве договорив, як у нього вже зринула нова думка — така разюча й важлива, що йому аж очі на лоба полізли.

— Хто біля стерна? — зарепетував він і, не чекаючи відповіді, побіг щодуху на корму, до покинутого штурвала. — Стерничий! Де стерничий? Стерничий! — кричав він, біжучи; а коли минав Петрову каюту, її двері відчинились, і вийшов Франта Ажзавтрадома, тягнучи за комір якогось чоловіка, що кволо опирався.

— Ось, маєте, — сказав він і кинув його під ноги капітанові.

То був, як легко здогадатися, сам зниклий стерничий-віденець, але в серйозно пошкодженому стані: розбитий ніс, око вже почало запухати, а спина наче переламана, бо, звівшись на тремтячі ноги, він не міг випростатись, а стояв, нахилившись уперед, наче чогось шукав долі.

Капітан Ванделаар не додивлявся до його стану.

— Як це ви дозволили собі покинути стерно? — визвірився він на віденця.

— Я його, перепрошую, закріпив, — пробелькотів той. — Воно прив’язане.

— Це я бачу! Ще бракувало, щоб ви його не закріпили! Але чому ви його покинули? Яким правом?

— Я побіг на поміч оцьому панові, — пояснив стерничий і показав пальцем на Франту. — На нього напали, я почув колотнечу і побіг йому на поміч.

— Гарна поміч, кендюху ти чортів, — озвався Франта. Тоді вернувся до каюти й за ногу витяг другого матроса. — Цей падлюка напав на мене перший, на сонного, але я встиг ногою вибити йому з руки ніж і вхопити його за горлянку. Тоді надбіг стерничий, і ваше щастя, капітане, що ви почали гукати його, бо я був без тями і не знаю, що міг йому зробити.

— А тепер нам бракує ще одного матроса, — сказав Ванделаар, з люті червоний, як буряк. — І все тому, що мосьє де Кюкан знехтував мій наказ, вийшов з каюти й почав бавитись у моряка, а через свою незграбність, звичайно, впав із реї. Що ж, дякую вам, мосьє де Кюкан.

Насилу стримуючи себе, Петр пояснив, що впав він не через незграбність: хтось надрізав підв’язку реї, на якій він і раніше любив сидіти. І не випадково на Петрового приятеля Франту напали в ту ж мить, коли урвалась рея; хіба капітан не бачить, що тут підготована змова?

— А ви за таких обставин чекали чогось іншого? — спитав капітан. — Я не маю часу з вами сперечатися, мосьє де Кюкан, скажу тільки, що якби ви не були пасажиром, то я б наказав усипати вам за непослух двадцять п’ять канчуків. А тепер гайда обидва до каюти. На цьому судні командую я, і хто мене не слухається, з тим я сквитаюся.

— Вибачте, капітане, — сказав Петр.

— Дуже шляхетно з вашого боку, — відказав капітан Ванделаар. — Але оцьому матросові, в чиїй смерті ви винні, тим життя не вернете.

Петр крутнувся й пішов до каюти, а Франта за ним.

— Як ти стерпів таке від отого недомірка? — спитав Франта. — Чого ти не дав йому по писку?

— Бо він мав рацію, — відповів Петр, сідаючи в пригвинчене крісло. — Я, звісно, міг би заперечити, що він не наказував, а тільки радив мені не виходити з каюти, але в такому слизькому становищі не варто гратись у слова. І я зовсім йому не дивуюсь і не ображаюся, що він злий на мене, бо я не держав язика за зубами, а відкрив йому, що я — паша Абдулла.

— Еге ж, ти трохи хвалько, — потвердив Франта.

— Головне, — провадив Петр, — що він лишився чесний і не понадився на мільйон цехінів принца Мустафи, хай буде прокляте його ім’я. Тільки ж я не такий, як отець Жозеф, що радіє кожному приниженню, кожній образі й лайці, яку будь-хто кине йому в вічі, бо вірить, що за це йому трохи зменшать посмертну кару в чистилищі. Я не вірю в чистилище й у посмертні кари, а тому образи викликають у мене лють, і коли я не можу дати вільний вихід тій люті, мені хочеться луснути або битись головою об стіну.

Відчуваючи, що ось-ось лусне, він схопився, щоб полегшити душу другою альтернативою, тобто вдаритись головою об стіну, але вчасно усвідомивши, що то була б слабодухість, нікому не корисна і негідна його, махнув рукою й упав назад у м’яке крісло.

— «Ніколи не кажи: «я втратив те чи те», — промовив він трохи згодом, — а кажи: «я його повернув». Помер твій друг? Ти його повернув. Померла дружина? Ти її вернув. Позбувся майна, влади, титулів, сили? Що ж, і їх ти повернув. Тільки, скажеш ти далі, негідник той, хто все це у мене забрав. Та чи не однаково тобі, хто він? Поки в тебе щось зостається, дбай про нього так, як подорожні дбають про заїзд, де ночують, тобто як про щось чуже». Приблизно так говорив стоїк Епіктет, і нема сумніву, що це мудрі слова і що сам він мав з них багато розради. Та що вдієш, Епіктет був раб, і навіть гірше — раб, що змирився зі своєю долею. Він мав збоченого господаря, що любив задля розваги мучити його. І коли одного разу затиснув йому ногу в лещата, Епіктет спокійно сказав: «Обережно, бо нога переломиться». І справді нога переломилась. «От бач», — сказав тоді Епіктет.

— Принаймні не мусив потім працювати, а лікувався, — сказав Франта; він, одягнений, вигідно розлігся на Петровій постелі.

— Мабуть, погано лікувався, бо довіку лишився кульгавим, — відказав Петр. — Такої байдужості до власної нещасної долі я не можу терпіти. Мені куди любіший Марк Аврелій — правда, теж стоїк, як і Епіктет, але принаймні імператор. От він учинив, як я: відібрав у своїх придворних коштовності, бо потребував грошей на війну. А один його вислів мені подобається особливо: «Будь пихата, дуже пихата перед собою, душе моя!» Але годі вже про стоїків.

Те, що мені згадались саме вони, є для мене мірилом глибини мого падіння, бо що ти не кажи, а стоїцизм — це забавка для невдах.

(Франта й на думці не мав щось сказати, бо вже спав.)

А далі все закрутилося колесом.

Пополудні, як звичайно, юнга Беппо приніс Петрові та Франті до каюти їжу, яка після відплиття з Родосу була що день то скупіша; цього разу — трохи юшки з риби, по тоненькій скибочці веронської ковбаси і по сухарю. Беппо, звичайно прудкий наче вуж, того дня, видно, мучився від морської хвороби, бо личко мав землисте, губи сині, під очима жовті плями, насилу тягав ноги.

Петр, що любив жвавого підлітка-італійця, спитав, що з ним, і Беппо, стримуючи сльози, відповів жалісно:

— Живіт болить і дуже мені зле, пане. Ви краще не їжте цієї юшки. Бо я у вас обох висьорбав половину, і мені зразу стало недобре.

І впав навколішки.

— Ой, я більше не можу! — кричав він і молотив по підлозі кулаками. — Я більше не можу!

Франта ступив до нього й щосили надушив йому на живіт, щоб викликати блювоту, та Беппо тільки тихо застогнав, двічі-тричі судомно тіпнув плечима й упав, знерухомівши.

— Кінець, — сказав Франта. — Це отрута для щурів, знайоме діло.

Петр підвівся.

— Так, отрута для щурів, — мовив він. — І мені вона знайома, я ж сам був щуроловом. І коли я вже не права рука султана, то знову став, ким був: щуроловом. Я втратив Лейлу, що її кохав, утратив султана, що його любив, і мені лишилось одне.

— І що ж воно? — спитав Франта.

— Огида й ненависть до щурів, — відповів Петр. І заходився набивати пістолі. — Озбройся й ти, треба постріляти їх усіх, — сказав він. — Смерті цього хлопця я їм не подарую. їх зосталося всього троє, а в нас чотири пістолі, тож один раз можеш схибити.

— Або ти, — зауважив Франта.

— Я ніколи не схиблю, — запевнив Петр.

— Але як же ми попливемо далі без команди? — спитав Франта.

— Краще без команди, ніж з такими падлюками, — відповів Петр. — Капітана маємо, і під його орудою ми вдвох зможемо чимало. До Реджо якось доберемося, а там побачимо. Пістолі готові?

Франта підтвердив, і Петр — один пістоль за поясом, другий у руці — підняв мертвого Беппо і, несучи його однією рукою, ніби щось невагоме, вийшов із Франтою з каюти. А тільки-но переступив поріг, побачив, що сцена для майбутньої трагедії вже готова: море, ніби розгніване тим, що діялось на «Дульсінеї», було похмуре й лихе, і небо теж було лихе, сповите низькими чорними хмарами, між якими де-не-де просвічували зловісні зеленаві плями. «Дульсінея», кермована капітаном Ванделааром, що сам стояв за стерном, то злітала на водяні гори, то западала в прірви між ними, на саме дно, а свист вітру скидався на здушене голосіння. Обидва моряки, що лишились у команді, гойдалися серед снастей на грот-щоглі, видираючись до вітрил, які капітан наказав згорнути.

— О! — вигукнув капітан у голосіння вітру та стогін щогл і рей, коли Петр підступив до нього й поклав на палубу мертвого Беппо.

— Еге ж, «о!» — це єдине, що тут можна сказати! — ревнув Петр і вихопив із-за пояса другого пістоля. — Цей хлопець помер, бо з’їв трохи юшки, яку ніс нам на обід. Отож я задля порядку заявляю вам, капітане, що мій терпець урвався і я зроблю єдине, що мені лишається.

І, піднявши обидва пістолі, націлився на моряків, завислих серед снастей. У ту ж мить капітан Ванделаар виловив із глибин свого цератяного плаща старезний пістоль і, тримаючи стернове колесо одною лівою рукою, вистрелив у Петра, коли той саме натискав на гачки. І напевне вбив би його, але карколомний життєвий шлях розвинув у Петрі якесь шосте чуття, гострий нюх на несподівані небезпеки, вміння бачити далеко вперед і водночас краєчком ока зазирати за ріг. Він відсмикнув голову назад, і капітанова куля тільки гаряче свиснула в нього біля чола. Можна сказати, Петр народився в ту мить удруге, але не тільки він, а й обидва кровожерні негідники на щоглі, бо той самий швидкий рух, що ним Петр урятував своє життя, звів нінащо і його постріли: віденцю тільки зачепило вухо, а північанина черкнуло по лівій щоці.

Тоді розлючений Франта, щоб скарати капітана за зраду, націлився в нього й спустив курок. Але замість пострілу почулось тільки клацання; Франта спробував вистрелити з другого пістоля — знов те саме. А Ванделаар уже виловив зі свого плаща ще один пістоль і загорлав своїм капітанським голосом, перекриваючи-скигління вітру й рипіння снастей:

— Усі сюди, я вам наказую! Замордуйте обох, відріжте Кюканові голову, та й назад до Стамбула! Годі вже панькатись із цими двома недоумками, я з вами, хлопці! Покваптеся, нас зосталося четверо, кожному припаде по чверті мільйона. Нумо, поки цього гниляка вода за борт не змила! Вбийте його, пройдисвіта, хай хоч раз у житті на щось путнє здасться!

Отакий був, як змалювати не кваплячись, перебіг подій, що відбулись усі за одну мить, на грані двох різко відмінних часів — минулого й майбутнього. В.минулому часі капітан Ванделаар був чесний чоловік, а до майбутнього вступав уже піратом; Петр із Франтою, в минулому часі господарі становища, в новому часі, що наставав для них, були по суті пропащі. «Дульсінея», кермована лівою рукою шаленого з люті, а може, вже й божевільного капітана, метлялась на хвилях, гучно рипучи, а троє чоловіків зі смертю в очах, з ножами в руках — віденець рясно заюшений кров’ю з надстреленого вуха, а північанин — з рани на щоці, й кухар, що саме вискочив з камбуза, озброєний багнетом та кочергою, — сторожко нахилившись уперед, помалу сунули на Франту й Петра, широко розставляючи ноги й коливаючи тулубом, наче мавпи, щоб урівноважити безладне хитання палуби.

Петр надіявся, що капітан не має більше пістолів і, поки матроси спроможні битись, не зважиться вистрелити з другого й позбутись останнього набою.

— Обійди поза щоглою і впорай кока! — крикнув він Франті крізь рев бурі. — Я звалю цих двох!

— Ні кроку, бо стріляю! — загримів капітан на Франту, що одним стрибком кинувся вперед, щоб сховатися за компасною рубкою й звідти другим стрибком дістатись до задньої щогли. А Петр, скориставшися з того, що капітан обернувся, пожбурив у нього вистрелений пістоль і влучив йому в праву скроню.