— А куди ви попливете потім? — іще спитав Франта. Почувши, що до Марселя, він сказав: — Гаразд, наймуся. Скільки заплатите?

І наставив долоню.

Отакий він був, Франта Ажзавтрадома, і віддаймо йому за це хвалу: боягуз, коли, наприклад, недавно у Смірні, відчувши себе зрадженим, без вагань утік, бо не бачив і не знав, нащо і в ім’я чого ризикувати життям, уже й так непевним, аж страх; і здатний до геройської самопожертви, коли треба було рятувати друга, який, нічого не підозрюючи, рвався до своєї згуби. По суті Франта був такий самий раціоналіст, як і Петр Кукань, що ніколи нічого не робив — чи принаймні гадав, що не робить — задля престижу й бравури, а керувався лише холодним розумом. Такий самий, тільки по-народному щиріший, без прикрас та вчених тонкощів вихованця єзуїтів, який на дванадцятому році життя вже говорив бездоганною ціцеронівською латиною, тоді як син повії Ажзавтрадома довіку не навчився ні читати, ні писати. Вільний, як ми сказали, від прикрас та вчених тонкощів, знаючи тільки, що встряє в украй небезпечну гру, в якій важитиме головою, хоч мав її тільки одну й цінував її над усе, Франта зі стиснутим серцем і завмерлою душею вийшов на пропахлу рибою та димом вуличку, щоб його відвезли до незнайомого судна, яким плив Петр; далебі поєднати свою долю з долею людини, на яку в підвладних туркам краях чигали найстрашніші небезпеки, а до того ж людини шалено відважної, зійти на її корабель прямо під носом у турків — це була не гра в піжмурки, це пахло смертю на палі або принаймні, як пощастить, вічним спочинком на дні морському.

А коли Франта з моряками, які конвоювали його, ніби в’язня, щоб не втік, — один на крок позаду, двоє обабіч, — вийшов на берег, до затоки саме впливав, велично виринаючи з туману й остережливо дзвонячи в дзвін, розкішний, великий, видимо солідний та порядний від кіля до клотика купецький трищогловик, на який Франта марно чекав уже кілька днів, корабель по-царському гордий, стрункий і крутобокий, а головне — європейський, тобто християнський: Франта хоча й не міг прочитати назви, якою був оздоблений ніс, проте добре розпізнав, що літери там культурні, так звані латинські, а не якісь там турецькі закарлюки. Він тільки зітхнув і мовчки сів зі своїми проводирями в прив’язаний до причалу човен; стерничий узявся за стерно, а веслярі налягли на весла.

На палубі «Дульсінеї», жалюгідно безсилої й мізерної супроти розкішного купецького корабля, що наближався до неї й легко міг би її розтоптати, як сказав би по-суходільному Франта, стояло двоє чоловіків — один куций, другий високий і стрункий; Франта ще не бачив виразно його обличчя, але здогадувався, що то сам Петр, мосьє Кюкан. Ще добре, подумав він, що ці лобурі не знають, кого везуть. Високий начебто дивився на їхній човен у зорову трубу; тоді віддав її своєму куцому сусідові й зник з палуби. В ту мить купецький корабель, що кинув середній якір сажнів за сто від правого борту «Дульсінеї», двічі вистрелив з гармати, а на його передній щоглі весело замайорів вимпел у синю смужку — як відомо, знак, що капітан наймає людей.

Це вже було щось гірше, ніж невдача, це було хамство й глум долі, удар нижче пояса, плювок межи очі Франті. І він так розлютився, що ладен був задушити моряків, які везли його своїм вертким, огидно хитким човником. «Навіщо вони по мене припхалися, — думав він, — навіщо озвались до мене, хоч я спокійно пив своє вино й нікого ні про що не просив? Вони ж могли б мене проминути, і я б ніколи з ними не здибався, й ніколи б їх не побачив, і ніколи б не довідався, кого вони везуть на своїй паршивій, сто сот разів проклятій шкаралупці, і мав би чисте сумління, а Петр хай би рятувався, як сам знає, я б не був при тому і вважав його за мертвого, може, й поплакав би за ним, але найнявся б на оцей гарний великий корабель, де серед пасажирів, певно, нема стратенців, тринадцять разів убитих і все ж таки живих, і пливе він напевно не до Стамбула, а до Венеції, в найгіршому разі до Генуї, сто сот чортів йому в пельку». Франта в своїй роздвоєності подумав і про те, що можна ще вистрибнути з човна й утекти плавом, але зразу й відкинув цю думку, бо з подивом усвідомив: навіть якби це вдалося — в що годі повірити, бо веслярам досить було б при першій спробі дати йому веслом по голові, — він ніяк не може скасувати чи затерти той факт, що він, Франта, з н а є, де Петр, у якому той становищі, і що зі смертельної небезпеки, в яку попав, Петр може виплутатись лише тоді, коли Франта вчасно його остереже. І син повії Ажзавтрадома скорився своїй долі; коли човен пристав до борту «Дульсінеї», він разом з трьома моряками моторно видерся мотузяним трапом на палубу.

Капітан мовчки оглянув його, а почувши рапорт стерничого, що когось більш підхожого, тобто досвідченого моряка, не пощастило знайти в усьому місті, сказав до Франти:

— Гаразд. Ви знаєте нашого пасажира, його вельможність пашу Абдуллу?

У Франти затремтіли коліна.

— Не знаю, — відповів він.

Капітан допитливо глянув йому в обличчя.

— Дивно… Він хоче з вами поговорити. Ви його знайдете в першій каюті на кормі. Потім з’явитесь на камбуз, будете за юнгу. Ідіть!

Добре знаючи свого приятеля, Франта з острахом подумав, що зустріч із Петром не буде одною з тих приємних подій, про які ми й через багато років згадуємо охоче, з розчуленою усмішкою, — і не помилився. Коли, приголомшений тим, що капітан «Дульсінеї» знає, хто такий мосьє Кюкан, він — не знаючи, що у вищих колах у двері не стукаються, а шкрябаються — постукав у двері Петрової каюти й увійшов. Петр у розкішних шатах із білої, перетканої срібними нитками парчі, в тюрбані й вишуканих капцях із білої м’якої шкіри, з загнутими вгору носками, сидів у м’якому кріслі, міцно пригвинченому до підлоги, і його засмагле обличчя було застигле, холодне й грізне.

— Пашо Ібрагіме, — сказав він по-турецькому, — сподіваюся, ви зумієте належно пояснити, чому опинились на цьому судні.

На це Франта, охоплений здоровою злістю, вимовив по-чеському, жаргоном празьких вулиць, коротку й гостру фразу, що сучасною мовою звучала б десь отак:

— Але взагалі ти нормальний, правда?

Це вплинуло: не те що Петр, почувши солодкі звуки рідної мови, злагіднів або хоч трохи пом’якшив холодний вираз, але він принаймні зробив щось таке, чого не зробив би, якби хотів і далі поводитись мов турецький вельможа. Він схопивсь і розкричався на Франту теж по-чеському:

— Генерале Ібрагіме, я знов питаю вас, і питаю не в жарт, чого вам тут треба і як ви сюди потрапили!

Благодійна злість іще кипіла у Франтиних грудях.

— Ой, Петре, вгамуйся і не кричи так, бо я з тихої родини, — сказав він. — Хіба сам не бачиш — я просто вийшов прогулятись та знічев’я дійшов аж до

Родосу, а як почув, що ти сидиш тут на судні в м’якому кріслі, то й подався до тебе з дипломатичним візитом.

— Генерале, говоріть поважно й до діла, а то я накажу забити вас у кайдани, — сказав Петр і знову сів.

— Що ж, накажи! — вигукнув Франта. — Не соромся, забий у кайдани єдину в світі людину, що стоїть іще за тебе! Але генерала свого облиш. Я такий самий генерал, як ти султанів перший радник, Розум Його Величності.

У Петра стислося серце, йому здалося, ніби він падає в прірву, глибини якої не може оцінити.

— Мене титуловано першим радником султана, — відказав він удавано твердо, — і ще не позбавлено цього титулу.

— Тинди-ринди! — вигукнув Франта. — Це якби султан був живий. А він уже лежить догори бородою на звалищі серед дохлих собак, і ніхто не насміє поховати його, а принц Мустафа, що вбив султана, сів на його місце. Петре, ми з тобою обидва у великій халепі, ти в ще більшій, ніж я, бо ніхто так не сидить Мустафі в печінках, як твоя вельможність, і чим більше твоїх прихильників він замордував, тим тяжче він тебе в тих печінках відчуває. Правда, йому вже багато разів доповідали, ніби ти мертвий, але він не вірить і все дожидає та труситься, що ти десь об’явишся. І, як бачу, має рацію. їй же богу, страх як мудро ти зробив, що нап’яв на себе оці шати — півгодини тому я їх на тобі ще не бачив. Спробуй-но, вилізь у цьому машкараді на палубу, на свіже повітря: ручуся, що небагато ним надихаєшся, бо як тільки дозорці на вежах угледять тебе, то вмить по нас почнуть садити з усіх гармат і пошлють нас на дно, як у Мармуровому морі вже зробили з багатьма суднами, про котрі майнула хоч тінь підозри, ніби вони везуть твою вельможність. Усе завалилось, Петре, просвистів ти все на світі, і я з тобою, а тепер нам лишається тільки повернути стерно на половину кола й дати драла, поки є ще хоч хвилинка, а то пропадемо обидва, як руді миші.

Поблідлий Петр довго зважував, як повестись, аби не зрадити ні засад свого розуму, ні своєї гідності, ні обов’язків людини, на плечах якої тяжіє доля всього людства. Нарешті він запитав, звідки Франта про все це знає: чи з власного досвіду, а чи з чуток. Франта обережно відказав, що з власного досвіду знає лиш одне: його під фальшивим приводом відіслали до Смірни; а все інше — надійні відомості, зібрані дорогою, коли він утікав зі Смірни. Тоді Петр промовив з холодним спокоєм:

— Отже, ти просто позбирав бабські балачки, поки втікав, зрадивши честь свого прапора. І я маю на підставі цих бабських балачок поводитись так само боягузливо, як ти, і кинутись навтікача, й зламати слово, яке дав султанові, — що повернусь до нього, тільки-но скінчу свою місію? Погано ж ти мене знаєш, хлопче!

— Кажу тобі, йолопе, що султан неживий! — гукнув Франта розлючено.

— Це кажеш ти, — правив своє Петр. — А хоч би й так, то я ще маю в Стамбулі дружину.

— І вона вже нежива, домочок ваш зрівняно з землею, а твого тестя посадили на палю! — закричав Франта.

— Це кажеш ти, — повторив Петр. — Ні, Франто, я не покараю тебе, бо сам винен, що ти схибив. Не слід було доручати тобі непосильне діло, яке стало втричі тяжче для тебе за моєї відсутності. Тоном добросердого вельможі, що вибачає помилку підвладного, він повів далі так: — Кажеш, ти єдина в світі людина, що стоїть іще за мене. Сумно було б, якби це була правда. На щастя, за мене ще стоять султан і моя дружина.

— Неживі! Обоє вони неживі! — гукнув Франта. — Ти що, не розумієш людської мови?

— Облишмо це, — сказав Петр. — Капітан найняв тебе за юнгу?

— Так, я найнявся на це паршиве корито юнгою, хоч воно пливе до Стамбула, — сказав Франта. — А чому я це зробив, хоч міг залюбки найнятись на отой розкішний корабель, що стоїть поруч нас і має пливти на захід? Бо хотів остерегти тебе, бевзю, бовдуряко, так, хотів тебе остерегти, важачи життям подався до тебе, хоча в Стамбулі мене нічого не чекає, крім гострої палі! А ти все не хочеш і не хочеш повірити!

— Справді, не хочу, — погодився Петр. — Та я знаю, що ти хотів добра, а тому не хочу й того, щоб ти через мене терпів шкоду. Коли боїшся вернутись до Стамбула, я попрошу капітана, хай тебе відпустить, та й наймись на оту «Венецію».

Франта аж затремтів з радості й нетерплячки.

— Той корабель називається «Венеція»? — тихо спитав він.

— Так, «Венеція».

— А що коли твій капітан не відпустить мене?

— Я йому заплачу, — сказав Петр.

— А ти що потім робитимеш?

— Попливу далі.

— До Стамбула?

— До Стамбула, аякже. Я не виключаю можливості, що там була якась колотнеча, але напевне зовсім не така грізна, як ти чув. Я сам багато разів пересвідчувався, як поголоска, переходячи з уст в уста, розростається до безглуздя. І смішно подумати, щоб така поголоска, досягши моїх вух, так мене налякала, що я візьму ноги на плечі.

Тоді Франта усвідомив, що Петр має слушність і не може поводитись інакше, бо він, Франта, не здобув такої ваги, щоб його осторога була переконлива: мало говорити правду, треба ще бути досить поважною особою, щоб твоя правда звучала правдиво, а він, син повії, померлої від сивухи, не був такою поважною особою. Він спробував ще раз пояснити, що йдеться не про поголоску: він-бо, Франта, сам розмовляв з людьми, які були тоді в Стамбулі й бачили всю бучу на власні очі. Але його слова були бліді й марні, без ваги й доказовості, вони не мали хоч би стільки сили, щоб розігнати дедалі більшу Петрову нетерплячку й нудьгу, що їх будять пусті теревені в такій діяльній людині. І тому Франта врешті здався.

— Ну що ж, коли ти й слухати не хочеш, роби як знаєш, — сказав він. — Я зробив, як повинен був зробити давній товариш, сказав тобі все по щирості й товкмачив, як лишень умів. Більше я для тебе не можу зробити. Іди ж поговори за мене з капітаном, але кажу тобі — перше скинь оцей тюрбан та всі турецькі лахи, бо як вийдеш на палубу в шатах першої по султанові людини, то не встигнеш і моргнути, як нас зітруть на мак.

— Не знаю й не бачу, чого б це в підвладних Туреччині краях я мав скидати своє офіційне турецьке вбрання, — відказав Петр і встав.