Кок-бретонець саме був у препаскудному настрої: щойно він викидав за облавок кухонні покидьки, і вітер зірвав йому з голови його улюблену феску, якої він не скидав ніколи, мавши чутливу до застуди голову.

— Де це ти байдикуєш, шибенику? — гримнув він на Беппо. — А хто зволить принести мені дров? Чи я маю сам їх наносити? Не тільки помиї тягати, а й дрова? Гляди, ледацюго, щоб мені терпець не урвався, бо тоді я тебе навчу, що таке морська служба.

— Та йду, йду, — сказав Беппо, викидаючи з лозового кошика кілька полінець, що там лишалися, а сам подумав: «Може, мені недовго вже їх носити». Кок заходився обмотувати голову смужкою полотна, відірваного від старого фартуха, а малий італієць по-змовницькому прошепотів: — А я щось знаю…

— Ти? — здивувався кок. — Такого ще не бувало, щоб ти, дзиґо, щось знав.

— А от і знаю, чув на власні вуха, — відказав Беппо. — Отой наш пасажир — неабихто.

— Звісно, що неабихто, — погодився кок. — Мосьє де Кюкан — дворянин і має гроші. Найняти для себе самого цілий корабель голодранець не зможе.

— Ет, велике діло — дворянин! — скривився Беппо. — Тих дворян є хоч греблю гати. А наш мосьє де Кюкан — то сам паша Абдулла, султанова права рука! Перед ним труситься весь світ!

— Годі плести дурниці, гайда по дрова, — пирхнув кок.

— Він сам сказав це капітанові, — запевнив Беппо. — А капітан зразу почав величати його «вашою екселенцією». Аж тепер я зрозумів, нащо у Кюкана в скрині турецьке вбрання з білої парчі.

— А ти звідки знаєш, що у нього в скрині?

— Бо заглядав туди.

— Невже та скриня не замкнена? — здивувався кок.

— Замкнена, та я все-таки заглянув, — сказав Беппо не без гордості.

На це кок не відповів нічого; він мовчки зашпилював обмотану круг голови полотнину. Аж перегодом озвався:

— Кажеш, із білої парчі? А капітан його величає «ваша екселенціє»?

Та Беппо вже побіг.

Вербувальники з «Дульсінеї» з’явились на березі аж за дві години — очевидно, не без успіху, бо йшли не втрьох, а вчотирьох. Смеркало, але Петрові, що мав надзвичайно гострий зір, той четвертий чоловік здався знайомим — і поставою, й ходою, й усіма рухами. Тому він попросив у капітана, що саме вийшов зі своєї каюти, зорову трубу, і тільки-но підніс її до ока, як де й подівся його спокій — спокій титана, переможця Долі, спокій, яким він тішився під час усього плавання; бо те, що він побачив, було неможливе, немислиме, недоречне, нез’ясовне, а тому надзвичайно небажане й жахливе. Кремезний чолов’яга, якого вели моряки з «Дульсінеї», той хлопцюга грізного вигляду, зарослий, обшарпаний і брудний, був не хто інший, як могутній генерал яничарів Ібрагім-ага, тобто Петрів товариш із дитячих літ — Франта Ажзавтрадома.

Маєш себе за титана…

Ми вже не раз відзначали, що коли в султанському сералі над Босфором вибухнув заколот, підбадьорені фальшивою звісткою про смерть Абдулли, званого Сумлінням Його Величності, а насправді — Петра Куканя з Куканя, змовники, щоб спекатися найвірнішого і найгрізнішого Петрового прихильника, генерала Ібрагіма-аги, вирядили його до Ізміра придушити там повстання, нібито підняте дервішами-танцівниками. Ібрагім-ага негайно вибрався в путь із загоном кіннотників, навчених угамовувати розбурхані натовпи, та, прибувши до Ізміра зі своїми яничарами, побачив, що вгамовувати там нема чого, бо місто Ізмір, більш відоме у нас під назвою Смірна, є втіленням спокою й ладу, а самі ізмірці, здебільша торговці килимами, опієм, бавовною й тютюном, люди порядні та невинні, як ягнятка, здивовано вирячили очі на Ібрагіма-агу та його людей, почувши від них запитання, де ж лютує та ребелія, і нізащо не могли зрозуміти, про що йдеться, та й навряд чи знали, що означає це слово — ребелія, бо зроду його не чули. Що ж до дервішів-танцівників, то в Ізмірі їх нема і, за свідченням найстаріших жителів міста, ніколи не було.

Тоді Ібрагім-ага, він таки Франта, син повії Ажзавтрадома, дитя празького передмістя, з досадою подумав, що мав рацію, коли відмовлявся стати з простого вояка яничарським генералом, на чому наполягав його навіжений приятель Петр Кукань з Куканя. «Я ж із самого початку нюхом чув, — розлючено сказав він собі, — що всі Петрові витребеньки до добра не доведуть, бо оті вельможі, як приміром паша Абедін, недовго терпітимуть, коли Петр хапатиме їх за шкірку й витрушуватиме з них гроші та діаманти. Ось і маємо. Бо ясно як темна ніч: мене випхали до Смірни лиш на те, щоб я їм не заважав, бо вони готують якусь капость. І з Петром невідь-що сталось, бо вже три місяці не показується в Стамбулі, а я, Франта Ажзавтрадома, маю за нього розплачуватись? А дзуськи! Я не вчора народився й не з однієї печі хліб їв, тож нема дурних. Лишається одне: тікати, Франто, ні на що не озираючись, тікати, а як це комусь видасться не дуже геройським, хай поцілує мене, куди сам схоче».

Коли рано-вранці після ночі, перебутої в одному з численних мусульманських монастирів Смірни, яничари — фахівці з утихомирювання ребелій — зібрались на подвір’ї, щоб рушати назад до столиці, вони засмучено довідалися, що осиротіли, бо їхній вельможний командир зник. А поки вони чекали й сподівалися, що він таки з’явиться й весело пояснить їм, чому запізнився, Ібрагім-ага, чи, власне, вже просто Франта, бо насамперед він зірвав з фески стьожку — знак свого високого рангу — й закинув геть орден Залізного Півмісяця, яким був відзначений за успішно проведені маневри, вже втікав на своєму білому огирі долиною, затиснутою між двома гірськими пасмами, до міста Торбалі, а звідти до поріччя Кючюк-Мендересу. Поки дістався до тієї річки, він остаточно позбувся свого яничарського строю, дорогою роздягши подорожнього-грека, тобто християнина, й подався далі по горах і долинах, частіш ведучи свого огиря за повід гірськими стежками над кручами й прірвами. Дорогою він заспокоївся й вернувся до тями настільки, що почав лютитись на себе за власне боягузтво: хтозна, думав він, а може, там нічого не сталось і мене послали до Смірни просто помилково, а я втік і зрікся свого генеральства чортзна через що.

Та незабаром виявилося, що інстинкт простої людини, яка добре знає, що доля наготувала для неї куди більше ляпанців, ніж буханців, не підвів його. Він рухався невтомно й швидко, але часто блукав, а тому звістки про події в Стамбулі випередили його, і він, поки дістався до південного узбережжя, вже знав усе про державний переворот, убивство султана й перемогу ворогів його друга Петра та про наступну жахливу різанину. Отож він мав цілковите право похвалити себе за кмітливість.

Куди він утікав і що мав на думці? Тільки найпростіше й водночас найскладніше: назавжди сказати «прощай» турецькому світові, де він проти своєї волі піднісся на верхи, а потім скотився вниз так швидко, що ледве не позбувся голови. Він хотів найнятись на котрийсь із кораблів, що пливуть на захід, лиш не на турецький, де його могли впізнати й схопити, а на порядне християнське торговельне судно, одне з тих, що везуть до Венеції рідкісні індійські прянощі — перець, корицю, гвоздику та мускат, — доправлювані арабськими пустельними караванами через Басру, Багдад і Дамаск до Каїра. Ці пристойні, мудро заклопотані власним зиском кораблі уникають малоазіатських гаваней, бо не мають чого там шукати; хіба котресь із них зупиниться біля Родосу, щоб доповнити свій вантаж кавою, родзинками та опієм. Тому Франта прямував на південний схід, дугою обминаючи узбережжя Егейського моря, і продирався вперед, аж поки добувся до рибальського містечка Мармарас, що лежало у верхів’ї вузенької безпечної затоки. Там він продав свого коня з розкішною збруєю, взявши чималі гроші, й найняв рибалку з човном, щоб переправив його туди, куди саме прямувала й «Дульсінея» зі своїм високим пасажиром, — на острів Родос, уславлений дотепною байкою мудрого Езопа про чоловіка, який хвалився вмінням високо стрибати.

Безлюддя й тиша в портовому місті мали причиною не ревне виконання державотворчих наказів першого султанського радника паші Абдулли, як наївно вважали наші спостерігачі на палубі «Дульсінеї», а навпаки, страх, що посів усіх родосців від сивого діда до малої дитини, — страх, щоб їх не запідозрили в співчутті до політики скинутого реформатора. Крім того, в офіційно оголошену тринадцятиразову смерть Абдулли ніхто не вірив — як побачимо, не вірив у неї й новий узурпатор влади, принц Мустафа, — і багато хто чекав, що Абдулла ще повернеться й жорстоко скарає тих, хто його зрадив… Тому ті, хто мав причини шкодувати за Абдуллою — люди вбогі, — поховалися по своїх кублах і, дожидаючи, що буде далі, сиділи тихо, як миші, й удавали, ніби їх нема й ніколи не було. Але й та жменька, якій давала добрий зиск торгівля тютюном та опієм і яка за часів Абдулли боялася, що доведеться віддати свої грошики до військової скарбниці, не важилась тепер виказувати свою радість через падіння Абдулли, бо й ці не вірили, що стамбульський переворот остаточний і що політиці Абдулли настав кінець назавжди; тому й вони сиділи вдома та вичікували, що буде далі.

Отож учорашній Ібрагім-ага знічев’я ходив по пристані та по безлюдних вуличках Родосу і, марно виглядаючи солідного, путящого християнського судна, що вивезло б його з мусульманського світу, помалу пропивав у шинках грецько-єврейського кварталу гроші, виторгувані за коня та розкішну збрую. В одному з тих шинків його й застали наші вербівники з «Дульсінеї», вже неабияк збентежені, бо вони не розуміли, чому нечасті перехожі обминають їх, ніби зачумлених чи прокажених. Усі шинки, куди вони досі зазирали, були наче виметені; тому, нарешті побачивши в одному з них кремезного зухуватого чолов’ягу, що насуплено сидів над глеком вина, зразу підсіли до його столу.

— Ти моряк? — спитав його стерничий тим есперанто, що ним послуговуються люди, звиклі мандрувати по світу, мовою дуже поширеною, але неприступною для лінгвістичного дослідження, бо її основа — переважно міміка та жести.

Франта допитливо подивився на стерничого; щире обличчя віденця сподобалось йому, і він буркнув:

— А як моряк, то що далі? А як не моряк, то що тоді?

— То моряк чи не моряк?

— Як по правді, то не моряк, — відповів Франта. — Але маю силу й можу витримати багато.

— Одне слово, не цімперліх?

Франта, що, вродившись у Празі, знав це слово, аж пирхнув зневажливо.

— Я — цімперліх? З якої б то речі! Я можу два тижні витерпіти не спавши, а можу заснути й під шибеницею. А кулаком вола з ніг звалю. Та що балакати — полапай-но!

Він напружив м’яз на лівій руці, і стерничий-віденець обмацав його.

— Годиться. Йди до нас за юнгу, ми веземо такого пана, що добре платить.

— А куди ви пливете? — спитав Франта, а почувши, що до Стамбула, розчаровано скривився.

— Ах, до Стамбула? Аякже. Оце я тільки й чекав, щоб до Стамбула. І придумали ж — до Стамбула! Стільки на світі гарних міст, а їм припекло до Стамбула. Шкода, що не в пекло навпростець. Туди мені ще дужче кортить, ніж до Стамбула.

— А чого не до Стамбула? — здивувався стерничий. — Що такого сталося в Стамбулі? І чого це тут усі позалазили в щілини, наче блощиці?

У Франти зовсім зіпсувався настрій.

— А того, — відповів він і, допивши свій глек, поставив його догори дном. Розговорився він аж тоді, коли стерничий, кивнувши євреєві-шинкареві, замовив новий. Франтина стисла, але яскрава розповідь про те, що султана Ахмеда замордовано, а прихильників його першого радника, паші Абдулли, переслідують, хоча й зацікавила моряків з «Дульсінеї», але не аж так, щоб їм забивало дух із подиву, бо турецький світ і політичні події в ньому були їм байдужісінькі — «ачхи», висловлюючись їхнім жаргоном.

— Оце то штука, оце то штука, — сказав стерничий. — Та коли в Стамбулі таке діло, то, мабуть, мосьє де Кюкан волітиме завернути назад, і ти, друзяко, спокійно можеш найнятись до нас.

І озирнувся на своїх товаришів.

— Що, неправда? Та скажіть же щось, хлопці, хай вам біс, не сидіть наче води в рот понабиравши.

Обидва матроси ствердно буркнули.

Ця невеличка й неістотна інтермедія дала Франті, приголомшеному ім’ям «мосьє Кюкан», що вилетіло з уст стерничого, час отямитись.

— А хто він такий, той ваш Кюкан? — спитав він. — Капітан?

А коли почув у відповідь, що це не капітан, бо того звуть Ванделаар і він голландець, а пасажир, вельми значний пан, який, щоб допливти з Марселя до Стамбула, найняв для себе самого цілий корабель, — хильнув вина з глека й сказав:

— А як той ваш пан Кюкан не передумає й попливе далі до Стамбула, ви сховаєте мене в трюмі?

Це було чисто стратегічно-дипломатичне запитання, бо він боявся, що, коли раптом відкине свою шалену нехіть до Стамбула, вербівникам це здасться підозрілим. Але бравим хлопцям з «Дульсінеї» було не до таких тонкощів. Вони запевнили Франту, що він може не боятись нічого: його й сам чорт не знайде, так його заховають, і нікому про нього й словом не прохопляться, бо їм байдужісінько, хто такий Франта, що в нього на сумлінні й чому він так боїться Стамбула.