Пiсля прибирання ми часто п’ємо з нею каву в Аль Венетто i теревенимо про те, про се. Розмова майже завжди зводитися до Голiвуду. Сiбiлла нездужає на кiноманiю й нiколи не була в Лос-Анджелесi, тому менi доводиться безлiч разiв описувати це мiсто, щодня додаючи до своєї розповiдi новi барви. «А ти був на врученнi «Оскара»?» «Бачив Мадонну?» А потiм плине нескiнченний перелiк акторських iмен, такий нескiнченний, що я тiльки встигаю лiниво кивати, зовсiм випадаючи з реальностi…

Лос-Анджелес справдi виявився набагато веселiшим вiд Вашингтона. Я навiть здивувався самому собi: чому я вiдразу не взяв квиток саме сюди? Напевно, хотiв подивитися на столицю, не знаючи, що найцiкавiше вiдбувається не в нiй. А може, ще й тому, щоб ото так випадково зустрiтися зi старим Джейком. Напевно, мене вела сама доля…

Джейк узяв мене пiд свою опiку. Ми виявилися дуже схожими. Вiн, як i я, безпутно вбивав час, iз тiєю лише рiзницею, що в нього водилися грошi, й убивав вiн той час iз великим задоволенням — як справжнiй гурман. У нього була своя рок-група — не генiї, звiсно, але жили хлопцi весело i грали гучно. Мене оселили в комунi богемних молодикiв без царя в головi — таких багато паслося навколо Голiвуду: початкiвцi-сценаристи, актори, рiзнi тусiвники, що присiли на наркотик кiно, а то й просто — на наркоту. Мiсто ангелiв гiпнотизувало своєю розкiшшю й вабило якнайскорiше обпекти крильця. Але тiльки не мене. Я був простим спостерiгачем. I цим, мабуть, сподобався Джейковi. Особливо ж пiсля того, як узявся за старе i зварганив кiлька невибагливих текстiв у стилi совдепiвського концептуалiзму — щось напiвбезглузде про «козлика в туманi», «пiонерськi багаття» i «торбу Горбi». Хоч як це дивно, ця каламуть була сприйнята «на ура», i Джейк навiть виплатив менi гонорар! Пiзнiше я змiг винайняти квартиру i спостерiгати з її вiкна за вiндсерфiнгiстами, якi затято скачуть по хвилях, пити каву в артистичнiй забiгайлiвцi i навiть бачити просто перед носом якого-небудь Джоннi Деппа у тренувальних штанях.

Джейк допомiг менi оформити пристойнi документи, облаштувати фiктивний шлюб iз жiнкою, яку я бачив двiчi: при оформленнi нашого союзу i при розлученнi. Вона була тiлистою i рудою. Джейк називав її «маленькою». Я не планував назавше оселитися тут, i зрештою нудотний запах iз кондитерських i кав’ярень добряче менi набрид. Якщо ти не маєш власної хати, який сенс у постiйному мiсцi проживання? Менi завжди здавалося, що Дiм — це те мiсце на землi, де ти почуваєшcя в повнiй гармонiї з усiм, що тебе оточує. Навiть якщо це — смiттярка. Тут же все було занадто красивим i барвистим, окрiм того, атмосфера була до знемоги наелектризована мiльйонами несправджених надiй. Ба бiльше: нездiйсненними обiцянками вiчного раю, заради якого тут животiли потенцiйнi стоматологи, слюсарi п’ятого розряду, фiзики, хiмiки, домогосподарки, виховательки дитячих садкiв, юристи, кухарi, розповсюджувачi газет… I всi вони мрiяли потрапити мiж колiщат кiноiндустрiї. Хто б мiг подумати, що цей едем зароджувався майже по-бiблiйному, коли 1781 року iспанський губернатор Фелiпе де Невi спрямував на дикi калiфорнiйськi землi 11 чоловiкiв, стiльки само жiнок (очевидно, їхнiх дружин) i 22 їхнiх нащадки.

Як справжнiй зануда, я просиджував у бiблiотецi Гантiнґтона i був, мабуть, єдиним з усiх, хто мiг достеменно вiдтворити iм’я жiнки, на честь якої була названа ця мiсцевiсть. Я й зараз можу його повторити скоромовкою: Ель Пуебло де Нойстра сеньйора да Рейна де лос Анджелес! Цiкаво, чи знає про це Джоннi Депп?


***

У мене немає минулого. Менi нема про що шкодувати. Усе, про що я мiг би згадати, залишилося по той бiк життя i схоже на останнi кадри з фiльму Тарковського «Солярiс»: будинок у саду посерединi стуманiлого океану, батько, який пiдрiзає гiлля дерев, пес Салтан, солодкий дим над мiдною мискою, у якiй вариться вишневе варення… Усього цього немає нiде. Навiть у снi, тому що таких снiв менi не сниться, а якщо все це воскресає в пам’ятi, можна просто збожеволiти. Колись менi важко було сприйняти цi «нiде» i «нiколи», поки цi поняття не поширилися на мене самого. Всерединi я теж залитий бетоном. Я повинен працювати, їсти, спати, дивитися телевiзор i справно оплачувати свiй побут. Якщо мiй дiм де-небудь iснує, вiн — усерединi мене. На картi його немає. Та й не люблю я географiї, не люблю задумуватися над своїми перемiщеннями й дивними викрутасами долi. Iнакше написав би великий роман, а не грався словами на сторiнках цього записника, подарованого менi доброю Сiбiллою. Крiм iсторiй про Голiвуд, вона змушує мене повторювати розповiдь про моє падiння в море з «Сесни» Бо Дерiка. Навiть блокнот оцей подарувала для того, щоб я описав усе на паперi. Вона вважає, що в мене є журналiстський дар, i сподiвається, що вiн розвиватиметься. Навiть пообiцяла допомогти з публiкацiями в мiсцевiй пресi. Але менi це зовсiм не цiкаво. Не бачу сенсу. Колись менi справдi хотiлося побачити своє iм’я надрукованим. Потiм я бачив його безлiч разiв, перш нiж остаточно втратив смак до такої слави. А тим бiльше — тепер, особливо — тут. Отже, отже…

Сьогоднi чудовий день. Легкий вiтерець мандрує вулицями — вiн не здiймає хмар пилюки й не волочить за собою шлейф iз обгорток вiд морозива чи розiрваних листiв. Ця кам’яна скринька iдеально чиста. Тiльки свiжiсть та стерильний порядок зовнi й усерединi. Неначе в цьому мiстi й у всiй країнi порядкує такий самий невидимий прибиральник, як я.

Увечерi ми з Марiєю домовилися сходити в кiно на «Фореста Ґампа» з Томом Генксом. Я бачив цей фiльм у Лос-Анджелесi, вiн не новий, але я залюбки подивлюся його знову — менi подобаються такi диваки. Та й двi години мовчання нам iз Марiєю не завадять, iнакше доведеться розмовляти, i розмова, як завжди, зведеться до знайомства з її родичами. Навiщо їй це треба, не втямлю. Адже й козi зрозумiло: нiхто з них не зрадiє.

Взагалi, я помiтив: багато жiнок вважають знайомство з родичами ритуалом, який скрiплює стосунки. Зi Свiтланиними, наприклад, я познайомився чи не другого ж дня. Партiя в шахи з татом i мамине малинове варення, що його я змушений був вихваляти, утричi прискорили наступнi подiї. Грати в шахи й пити чай тут, на Мальтi, менi зовсiм не хочеться. Марiя не дуже красива. Тому вона — зi мною. На Сiбiллу, наприклад, я не замiряюся, у неї без мене вистачає кавалерiв.

Iнодi менi хочеться стрiпнутися — не фiзично, звичайно, а морально, зсередини. Але найбiльше, на що я здатен, — млявi спогади, вiд яких хилить у сон. Сон — найкращi лiки вiд життя. Ввi снi я дiю. То тiкаю вiд якихось бандюкiв, то полюю на Йєтi, а найчастiше — пливу, захлинаючись водою i самотнiстю. Як тодi…

Сьогоднiшнiй ранок схожий на тисячi iнших. Голюся, розкошую пiд душем, п’ю каву, виходжу на майдан, стою в шерензi колежанок, упiввуха вислуховуючи монотонну тираду пана Нiколаса, пiднiмаюся лiфтом на сьомий поверх, штовхаючи перед собою вiзок iз комплектами бiлизни.

I знову: кiмната-бедлам зi шприцами й недопалками, кiмната-офiс iз фотографiєю гладких американських тiнейджерiв, кiмната-будуар з розкиданою на лiжку бiлизною.

А це щось новеньке! У 713-му — дивний запах. Вiн не задушливо нудотний, не алкогольний — найiмовiрнiше, дорожнiй. Так пахнуть валiзи, що побували в багажному вiддiленнi. Пара кросiвок, недбало кинута бiля дверей. Очевидно, когось оселили тут учорашнього вечора. Ще хтось приїхав гризти каменi… Подивимося…

У номерi напiвтемрява, подвiйнi штори щiльно запнутi, один iз торшерiв увiмкнений, кран у лазничцi пiднятий, i з нього тоненьким струмком тече вода (це означає, що тут оселився тюхтiй). Лiжко, на мiй великий подив, застелене, на журнальному столику — стосик рекламних проспектiв i журналiв (не торкнутий), на спинках стiльцiв нiчого зайвого не висить. Бiля дзеркала акуратно розставлена косметика. Нормально. Тут досить лише пройтися пилотягом по килиму. На лiжку мою увагу привернула розкрита книжка — добряче пошарпана, з пожовклими сторiнками. Я не можу втриматись i заглядаю в неї… Принаймнi можна з’ясувати, якої нацiональностi новий гiсть, вiрнiше — гостя. Оце так! Я навiть присiдаю на краєчок лiжка. Це — «Три товаришi» Ремарка! Причому таке саме старе видання 64-го року, яке було й у нас удома. Ну хiба не жах! — я зовсiм одвик вiд рiдної кирилицi.


«… Ленц спрагло дивився на батарею пляшок.

— Чи не скрутити нам шию однiй iз них?

— Це повинен вирiшити Роббi, — сказав Кестер. — Людина одержала подарунок, а ти до неї з такими прозорими натяками. Некрасиво це, Ґотфрiде.

— А змушувати дарувальникiв здихати вiд спраги, по-твоєму, красиво? — вiдповiв Ленц i вiдкоркував пляшку.

Вiдразу майстерня сповнилась ароматом рому.

— Святий Мойсею! — вигукнув Ґотфрiд.

Ми почали принюхуватися.

— Не запах, а просто якась фантастика, Отто. Для гiдних порiвнянь потрiбна найвища поезiя…»


Вiдчуття було таке, нiби хтось устромив залiзну палю в моє забетоноване нутро й намагається розколупати цей монолiт. У мене навiть зуби звело. Три товаришi… Я, Дмитрик i Серж… Однокласники. Потiм — одногрупники. Дмитрик щез першим — у горах, десь на Тянь-Шанi, його тiла так i не знайшли. Вiн був одержимий iдеєю зустрiти Снiгову людину i, як розповiдали пiзнiше тi, хто покинув його в горах, Дмитрик, дiзнавшись про закiнчення експедицiї, вирiшив шукати сам. Пiзнiше я багато разiв переглядав вiдомi невиразнi кадри з зображенням йєтi, й менi спадало на думку, що Дмитрик зрештою знайшов цих iстот i просто не захотiв повертатися. Може, вони були кращi вiд нас… Серж процвiтає в Едмонтонi з дружиною-мулаткою i трьома дiтьми.

Про себе взагалi помовчу. Нiчого доброго…

Я не помiтив, що пробув у номерi бiльше часу, нiж належалося. Схопився, як ужалений, молячи Бога про те, щоб господарка книжки не зайшла до кiмнати; швидко вичистив килим, витер пилюку, перестелив простирадла, iдеально розрiвняв поверхню ковдри й так само дбайливо поклав на мiсце книжку. Менi було шкода випускати її з рук: вона була як жива. Менi хотiлося сховати її пiд полу робочої куртки й забрати з собою. Двi хвилини в мене залишилося на лазничку. Там теж було вiдносно чисто. Я замiнив рушники, розклав на поличках мило, шампунь та iншi дурницi. Кинувши останнiй погляд на результати своєї роботи, я помiтив, що бiля дзеркала лежить зворушливий тюбик зубної пасти, перечавлений у «талiї«. Дивина! Саме за це я одержував прочухани спершу вiд матерi, пiзнiше вiд Свiтлани, але так i не позбувся цiєї звички, яка дратувала всiх моїх жiнок, — вичавлювати тюбик вiд середини…


***

О третiй годинi ночi я вийшов вiд Марiї де Пiнта. На сон менi залишалося години двi-три. Вулицi все ще були переповненi людьми — переважно молоддю — i гули, як вулик. Дверi дансингiв були вiдчиненi навстiж i, як завше, в темних залах товклося чимало народу. Я подумав, чи не краще менi просидiти в пабi цi нещаснi двi години, адже все одно не висплюсь. Я завернув до Аль Венетто. У нього на околицi було тихiше, нiж у центрi, та й публiка солiднiша. Вирiшив пити «Grand marnier», — як найостаннiший сноб, а ще купив i синiй «Gauloises». Перед Марiєю я почувався негiдником, адже буквально п’ятнадцять хвилин тому затято вiдмовлявся пройтися з нею куди-небудь, присягнувши ледве не на Святому Письмi, що пiду просто додому. Якщо вона зателефонує, докорiв не уникнути. Хiба що збрешу, нiбито приймав душ i не чув дзвоника. Симпатяга Аль радiсно замахав руками понад шинквасом i зацокав язиком, коли я, замiсть звичного пива, замовив «Grand marnier».

— Що сталося? — спiвчутливо запитав вiн.

Я зморщив чоло, намагаючись згадати, що ж сталося. I що взагалi могло статися?…

— Принеси другу чарку для себе, — сказав я. — Випий коньяку, якщо хочеш. Я пригощаю.

Його нiколи не треба було просити про щось двiчi. Аль оглянув зал — чи все в порядку? — i присiв за мiй столик.

— Ти читав «Трьох товаришiв»? — запитав я.

— Трьох? Товаришiв? — Аль утупився поглядом у стелю i кiлька хвилин зосереджено мовчав.

— Не напружуйся, Аль, це я так… Питання чисто риторичне.

— А що це за товаришi такi? Чим вони знаменитi?

— Та нiчим. Просто це гарна книжка, я її читав дуже давно. Навiть забув, коли…

— Ти що, знудився? — в нього була приголомшлива риса — вiн завжди вцiляв у «яблучко», причому зовсiм випадково. Напевно, вiн мiг бути першокласним снайпером. — Тобi тут не подобається, Майкле? Тобi потрiбно розпружитися, зайнятись якоюсь чоловiчою справою. Хочеш, я познайомлю тебе з Еджiдiо?

— Хто такий Еджiдiо? — спроквола запитав я.

— Еджiдiо-акула.

— Чому — «акула»? — я зовсiм забув, що тутешнi мешканцi за традицiєю дають один одному рiзнi прiзвиська.

— Його дiд на початку 40-х пiймав бiля цих берегiв здоровенну акулу, — пояснив Аль.