– Буду на нараді у вас зі звітом.

– Давай. – Ніна швидко вийшла, а слідом за нею зайшов Соломатін.

– Ганно Василівно, а що у нас за стан бойової готовності?

– І вам доброго дня Дмитро Олексійовичу. Як ви напевне чули оголошено штормове попередження. Перевіряємо нашу готовність і компетентність ваших будівельників.

– Не зрозумів?

– За останньої бурі зносило дахи, зник телефонний зв'язок, було знеструмлено половину області.

– І що?

– Дмитро Олексійович генератори до нас так і не приїхали.

– А можна поцікавитись чому вони до нас не доїхали?

– Це позиція під замовлення, термін очікування,якої 45 днів. Чекаємо.

– А чому ми їх так пізно заказали?

– Тому, що я не всесильна, і тільки при перевірці виявила, що їх немає.

– І що тепер?

– Тепер ми готуємо план»Б», якщо буря буде руйнівна і сподіваємось, що пощастить і все минеться.

– Що за план?

– За п’ять хвилин збори в конференц-залі , там усе і розкажемо. Ходімо. – І ми пройшли в зал, персонал уже зібрався.

– Доброго дня! – Привіталась я і промовчав Соломатін.

– Доброго дня! – Майже дружнім хором відповіли мені.

– Дякуємо, що всі зібрались. Темою нашої зустрічі буде оголошене штормове попередження. Будемо сподіватись, що все минеться, та вжити певних заходів не завадить. Юрій Валерійович, прослідкуйте, щоб увесь наземний транспорт поставили на закритий паркінг. І за тим, аби всі наші гості були попереджені про шторм.

– Ніна, що вас? – Ніна скупо перелічила засоби для освітлення, якими ми можемо скористатись.

– Анатолій, зможете організувати їжу, якщо у нас не буде електрики?

– Якщо не дуже складну, то так.

– Що з засобами пожежогасіння?

– Є в достатній кількості і всі працівники пройшли інструктажі з пожежної безпеки.

– Сподіваюсь з практичними заняттями і всі знають, як користуватись вогнегасником і надавати першу медичну допомогу?

– Ну, так. – Пролунали недружні відповіді.

– Ніна твої пропозиції. - Час від часу я поглядала на Соломатіна, він сидів не дуже задоволений з хрещеними руками. Судячи з усього буря насувалась не тільки зовні, а я почувалась винною. З таким набором у мене скоро буде комплекс неповноцінності.

– Гаразд, прийнято. Давайте займемось справами. – І всі квапливо розійшлися.

– Ганна Василівно, якщо все так серйозно, чому ми раніше не готувались?

– Дмитро Олексійович, ми готувалися і готуємося. Гроза це звичайне явище, внаслідок якого іноді зникає електрика і телефонний зв'язок , але нашим гостям в цей час повинно бути затишно і комфортно , щоб не дай боже вони не пошкодували про своє рішення приїхати сюди. Якщо дозволите, у мене дуже багато роботи. – Я встала, збираючись вийти.

– Ми ще не закінчили. – Чомусь дуже захотілось послати його до бісової матері, та я обмежилась поглядом на його сердиту фізіономію і сіла на місце.

– Про такі проблеми, як відсутність генератора потрібно говорити відразу, а не коли штормове попередження оголошено.

– Дмитро Олексійович ми ж з вами разом погоджували генератор , обговорювали його вартість і термін постачання.

– І що? Його привезли вчасно?

– З 45 днів минуло тільки 30.

– А ви дзвонили, дізнавались?

– Ні.

– Чому?

– Тому, що у мене заключний договір в якому вказано термін постачання, описані штрафні санкції за порушення термінів. Даний товар оплачений, отримано підтвердження , що все гаразд зі сторони постачальника. Чекаємо. Чим я і займаюсь.

– Ганно Василівно, може ви все і правильно зробили, але згадайте в якій ви країні живете і все стане зрозуміло. І непогано було б поцікавитись, коли той генератор взагалі привезуть.

– Дмитро Олексійович я дуже ціную вашу думку, але якщо я з кожним з ким заключаю договір , мені ще й контролювати попередні процеси я робити нічого не буду, я буду розводити бюрократію.

– Саме так і виглядає бізнес в Україні. Навіть оплативши не факт, що ти це отримаєш, або отримаєш те і в якому вигляді як тобі потрібно.

– Дмитро Олексійович, дякую за відкриття істин. Я точно знаю в якій я країні живу. Мені потрібно йти. – Я з полегшенням зітхнула, вийшовши від нього. Намагаючись заспокоїти тихе роздратування, зайшла в ресторан і взяла чашку кави і саме з нею мене і застав Соломатін.

– Хм, я думав у вас нагальні справи. – З долею сарказму сказав він.

– Так і є, але кожен раз після розмови з вами мене так і тягне до бажання напитись до нестями, але як бачите тримаюсь п’ю каву.

– То ви думаєте це смішно? І ми з вами тут у веселі ігри граємось?

– Дмитро Олексійович це у парламенті у нас смішно, а мені страшенно сумно, п’ю заспокійливе і антидепресанти. – У нього почала смикатись скула і на мить я злякалась, що зайшла надто далеко. З таким як він можна говорити напівжартома чи напівсерйозно, він цього не розуміє. Я підняла руку.

– Все, годі я винна по всім пунктам обвинувачення, я шкодую, що не можу достойно прийняти критику в свою адресу. Видно так професійно, як ви це робите у моєму житті мало хто робив. Тому вибачте.

– Ганно Василівно, то ви можете припинити спроби виставити мене повним ідіотом.

– Ще раз прошу вибачення. Затівати з вами воєнних дій я не хотіла і не планувала, це клопітно і затягує світлий момент закінчення нашої з вами співпраці. Але так як ви якісно мене знищуєте, кожен раз за всі мої помилки, то я боюсь, що мені ніяких таблеток до закінчення нашого договору не вистачить. А роботи я роблю багато. Відповідно і помиляюсь і приймаю невірні рішення. І після кожного розбору польотів я вже не хочу ніяких рішень приймати, щоб не було потім так боляче моїм нервам.

– Давайте ввечері, ви залишитесь і ми про все поговоримо. Домовились? – Він виглядав збентежено, його тон навіть змінився у ньому навіть добавились якісь благальні нотки.

– Добре. – Я нарешті злегка тремтячими руками поставила чашку, виявляється я її тримала в руках і мої руки тепер були в каві і він це бачив. Я нервово посміхнулась і пройшла до туалету. Ввімкнула гарячу воду і потримала руки під водою, глянула на себе в дзеркало. На мене дивилось бліде, перелякане створіння з нездоровим блиском в очах.

– Так і до божевільні не далеко. – Прошепотіла я собі і вийшла. Все нормально, люди працюють на мене ніхто не дивиться. Дякую боже, за це. Я вийшла на двір, небо уже геть затягло важкими майже чорними хмарами і стояла тиша, навіть ліс мовчав, тільки ледь похитувались верхівки смерек.

– Бурі не минути. – Підійшов до мене Юрій.

– Юра, перевірте де усі наші гості?

– Уже. Екскурсійні будуть за півгодини. – У відповідь небо прорізала блискавка і пролунав перший розкат грому. – Всі машини позаганяли на паркінг, з двору всі речі забрали. Залишилось тільки сподіватись, що гроза буде не сильно страшною.

– Добре Юро. – І я повернулась до кабінету. В коридорі я зустріла Ніну.

– Стосовно сайту подивитесь?

– Заходь. – Ніна пройшла і сіла, відкрила планшет. Я відсунула теку з документами.

– Внесли всі зміни і фотографії тепер виглядають так..- Вона почала листати фотографії, такі знайомі з насиченою зеленню, з засніженими вершинами гір, з барвистою осінню.

– Шкода, що запаху не можна передати, а так вибірка чудова. Ми з тобою закінчили контакти і головну сторінку.

– Так дивіться. Я підготувала про готель …

– Показуй. – І ми заглибились в роботу. Час ви відчутно втратили. А на вулиці вітер за вікном все посилювався, а з неба почали падати важкі краплі дощу.

– За що я люблю бітумну черепицю, так це за те, що по ній не гримить дощ.

– У мене брат будівельник, так він сказав, що тут досить складна конструкція покрівлі. – Сказала Ніна, поглядаючи у вікно.

– Ну, да. – Пробурмотіла я, а за наступним розкатом грому зникло світло.

– Чудово, просто , як по замовленню. Вимикай техніку, бережи заряд. Єдині недоліки готелю в глибинці , так це складність відновлення стратегічних благ цивілізації . Пішли гостей розважати і в РЕС телефонувати.

Соломатіна ми зустріли, біля адміністратора, там же була частина гостей, всі розглядала бушуючи грозу за вікном. Я підійшла до вікна. Град, ось що притягло усіх. З неба падали горошини граду, знищуючи усе на своєму шляху. Я дивилась, як він оббивав листя і ламав квіти. Я дивилась на набираючи обороти лихо, не в змозі ані відвернути, ані зарадити йому. З позиції свого маленького людського життя, такого безпомічного перед стихією. З безпорадністю, з відчуттям щемливого жалю, за ті дерева,які бив град, за ті птахи і тварини, які десь повинні знайти притулок і перечекати лихо.

– І що тепер? – Я здригнулась. Біля мене стояв Соломатін з злегка перекошеним лицем, схоже він помітив, що я злякалась.

– Налякали. Я якраз заглибилась в реквієм по мрії мого саду. Давно у нас такого граду не було. – Напруження з його очей не пішло геть, але трішки здається попустило. – Запропонуємо поринути в 19 століття, буде у нас творчий вечір. Звичайно усі не будуть задоволені незручностями і важко миритись з тим, що немає світла, інтернету та телевізора, та якось буде. Захопливі, цікаві, веселі розваги будуть гарантовані.

– Ви ж сьогодні, я так сподіваюсь нікуди не поїдете?

– Поки непогода вирує за вікном, воліла б перечекати в теплі і затишку.

– Добре. Я б не хотів, щоб ви кудись їхати.

– Дмитро Олексійович повечеряєте зі мною? – Запропонувала я. Він розгубився, від моєї пропозиції. Я вже подумала, що відмовиться.

– Так.

Вечір нам вдалося врятувати. Дівчатка молодці спрацювали гарно. Гості познайомились один з одним і задовольнили одну з соціальних потреб в спілкування. Навіть все було краще ніж я сподівалась. Дівчатка розважили усі категорії починаючи від діток, закінчуючи пенсіонерами. Грали в ігри, влаштували танці. Кухня також себе проявила, столи ломилися від їжі, а від сторони готелю приготували в подарунок глінтвейн. Я з полегшення зітхнула і попросила зібрати вечерю на двох і занести в кабінет. В кабінеті розтопили камін , запалили свічки.

– Таки дух епохи 19 століття вдалося передати повністю. - Посміхнулась я своїм асоціаціям. Соломатін сидів в кріслі і дивився на вогонь в каміні. – А вечеря у нас буде на диво романтичною. – Озвучила я картину , що відкривалась моїм очах. Накритий стіл з двома свічками, тріскіт вогню в каміні і похмурий Соломатін. – Наші гості стійко зносять негаразди. Прекрасна половина здається все таки легше це переживає, аніж мужні і суворі чоловіки. В ресторані молодий чоловік зробив пропозицію своїй дівчині, на що отримав її так і оплески залу, думаю таке зізнання в коханні їм запам’ятається на все життя. – Соломатін продовжував сидіти з байдужим виразом обличчя , продовжуючи дивитись на вогонь.

– Дмитро Олексійович все нормально?

– Ми без електрика , за вікном буря, що тут нормального?

– Іноді так буває в житті. З такими випробуваннями життя наше стає багатше, яскравіше і цікавіше. Завжди є куди рости. Краще зрозуміти клієнта, що він хоче і як йому дати те,що він хоче. Краще зрозуміти, що цінне для клієнта в наших послугах і які характеристики критично важливі, а які другорядні.

– Ви мені що лекцію вирішили почитати?

– Ні, я просто кажу, що завжди має сенс шукати методи, якими ми ще не користувались. Будете вино? - Запитала я його, бо розмова з ним щось була дивною.

– Ну, наливайте. – Я з вправністю бармена налила вина в два бокали і подала йому один.

– Страшенно пахне свічками . – Скривився він.

– Раніше люди жили зі свічками і нічого.

– У мене розряджені всі технологічні досягнення людства. – Пожалівся він.

– А без них вам життя не в радість?

– Мій робочий час дуже дорого коштує.

– В будь-якому разі життя коштує дорожче. І до того ж ми ж зараз не на дворі, де вирує гроза. Саме страшне , що сталося це такі незручності, як відсутність електрики і засобів зв’язку. І в цьому немає ніякої трагедії. Віднесіться трішки легше до життя.

– Ганно Василівно було б добре менше втішних слів , а більше далекоглядних дій.

– Дмитро Олексійович, пийте вино.


За кермом сидів Дмитро Олексійович , а я загорнувшись по самі вуха в кофту в сонному оціпенінні розглядала потоки води. Ми проїздили повз ще одне таке похмуре і сонне село.

– Що це за шум? – Запитав Дмитро Олексійович. Я прислухалась звідкись доносився рев і виття собак. Я перевела погляд на нього і з жахом подивилась.

– Вода. Так було тільки раз , коли нас топило. – Прошепотіла я.

– Ти ж не хочеш сказати…- Твою мать. – Наступної миті ми побачили воду, яка хвилею неслась на село. – Дмитро Олексійович ривком перемкнувши передачу і ми почали різко здавати назад. Ми були на вершині за якусь мить вода брудними потоками досягла села і пронеслась залишаючи за собою потрощені пожитки селян . Було так страшно.

– О, боже. – Прошепотів Дмитро Олексійович і це вивело мене з оціпеніння, я кинулась дзвонити і просити про допомогу. Вода дісталась до машини. Що було в селі було страшно подумати, потім стали доноситись крики. Дмитро Олексійович кинувся на допомогу, я потратила ще декілька хвилин на дзвінки про допомогу. Допомога була вкрай необхідна. Я побігла по бруднющій воді до села. Йти було важко, по воді плавали ломаки я побачила в воді малесеньке щенятко, яке жалібно скулило і намагалося з усіх сил бовтаючи ногами виплисти , я дотягнулася до нього і витягла на сушу. Дмитро Олексійович допоміг вибратись сім’ї і ми переглянувшись полізли назад в швидку воду туди де чулись крики. Біля мене пливли дохлі кури і дерев’яні уламки, намагаючись на це не зважати я йшла далі. Вода була по груди я звернула до однієї хати ,а Дмитро Олексійович пішов до чоловіка , який в розпачі хапався за голову. Величезний собака бовтався на цепу.