– Ганно, а якщо він просто боїться?

– По ньому не скажеш.

– Знаєш не всі можуть висловлювати свої почуття.

– З почуттями у нього все добре , рівно і гладенько, незворушний, як скеля і бурхливий як шторм в залежності , чого в ту мить прагне досягти.

– От, чорт. – Вилаялась вона.

– Ходімо спати. Буде новий день і він покаже, що нам готує життя.

В готель я приїхала з маєтою на душі і болем в голові. Перш за все пішла шукати медсестру з її таблетками . Та на радостях мені і тиск зміряла і таблетки дала і чай зробила. Я саме поверталась в кабінет, коли побачила як Дмитро Олексійович широким кроком підійшов до адміністратора.

– Ганна Василівна вже прийшла?

– Так. Вона в кабінеті. – З нервовою посмішкою відповіла адміністратор. Камери видно стоять даремно, що мене в коридорі не видно, незадоволено хмикнула я і вирішила пізніше влаштувати на цю тему перемови з персоналом. Спустившись я побачила Дмитра Олексійовича перед кабінетом, він піджак осмикнув і пригладив волосся, видно чекає на мене якась не дуже приємна розмова і я зайшла слідом, мало не налетівши на нього.

– Доброго ранку Дмитро Олексійович!

– Доброго ….ранку Ганно Василівно. А мені сказали, що ви в кабінеті.

– Я вийшла. Але тепер я вже в кабінеті.

– Я хотів обговорити постачальників. – Нахмурився він.

– Прошу. – Запросила жестом його до столу простягнула йому папку. – В даній теці перелік постачальників нашого регіону і постачальників логістика яких дозволяє робити доставки з Україні. Також окремо виведені зарубіжні постачальники. Нагадую, що в даний момент постачання продуктів харчування здійснює моя компанія.

– Так, щось нагадую. То ви ще й займаєтесь продуктами?

– Довелось. Коли, на перших порах я зіткнулась з нестачею продукції, по-друге з її поганою якості. Тоді ми почали робити першу теплицю, згодом добавили розведення птиці, потім свиней, овець і корови. Майже уся продукція постачається в готелі окрім винного погреба і певних сортів сиру, фруктів і ще ряду продукції. – Я перевела погляд на Соломатіна, він розглядав мої губи, помітивши , що я на нього дивлюсь заглянув мені в очі. Його погляд я витримала спокійно, сподіваючись, що як калатає моє серце йому не чути.

– Що ви мене так розглядаєте? – Раптом запитав він.

– Вибачте. – Промовила я, опустивши очі до столу.

– Я…. У мене справи закінчимо пізніше. – І він квапливо вийшов. Я потерла лоба. – Якщо все так і піде далі, то залишиться тільки застрілитись. – Пробурмотіла я. – Або зайнятись вирішенням громадських справ. І про дорогу щось ми давно з нашим мером не розмовляли.

Дружба – це найбільший дарунок у світі. Цікаво, бо послідуючі дві неділі ми з Соломатіним дружили. Ми проводили багато часу разом, розмовляли на різні теми, доходили порозуміння у поглядах на вирішення певних питань, пили каву і працювали. Він був вимогливий і ставив амбітні цілі і обсяги робіт росли, як на дрожах. Коли я вже думала, що результативніше і напруженіше уже працювати не можна Соломатін відкривав нові вершини. Я з посмішкою згадала нашу вчорашню суперечку, основану на принципах і з запалу процитувала йому. «Два Лінкори вийшли на учбові маневри потрапили в шторм, провели декілька днів в відкритому морі, після сутінків дозорний доклав.

– Справа по курсу корабля вогонь.

– Нерухомий, чи що рухається?

– Нерухомий . – Відповів дозорний, що означало можливо зіткнення. Капітан передав сигнальникові.

– Є небезпека зіткнення . Рекомендую вам змінити курс на 20градусів. – Пролунала відповідь.

– Рекомендуємо вам змінити курс на 20 градусів. – На те, капітан наказав передати.

– Я капітан такого-то такого рангу . Вимагаю змінити курс. – Відповідь була.

– Я моряк 2-го класу. Змініть курс на 20 градусів. – Капітан кипів від обурення.

– Передайте. Я Лінкор. Вимагаю змінити курс на 20 градусів. У відповідь просигналили.

– Я маяк.

Я поставила машину і не встигла вийти ,як до мене підбіг охоронець.

– Ганно Василівно, там з Дмитром Олексійовичем скандалить якась жінка.

– Чому з ним? – Нічого не зрозуміла я. – Де адміністратор?

– Він їх знає. – Прошепотів охоронець.

– Що ще за фігня? – Пробурмотіла я і пішла до готелю. Та не встигла зайти в хол, як несамовиті крики почула і я і весь готель і частина цікавих відпочиваючих уже стала збиратись зграйкою. Я пішла на крик до кабінету. Статна висока жінка з перекошеним від люті лицем волала на Соломатіна

– Ти її вбив. Ти. І. Це. Тобі. Зійшло з рук. Та я тобі це так не залишу. – І щось таке що було важко розчути бо панночка аж захлиналась від яду, поряд неї я помітила зігнутого чоловіка, якому явно було ніяково і Соломатіна , він стояв незворушно з міцно стиснутими губами.

– Іван – Рявкнула я так, що зуміла привернути увагу усіх до себе. Начальник охорони матеріалізувався біля мене.

– Проведи пані звідки. – Тут дана пані і до мене повернулась.

– Ти – І вона тикнула на мене пальцем. – Ти…- видно повітря їх не вистачало – Шалава , спиш з вбивцею і думаєш Господь вас простить , а мою дитину звів з світу.

– Досить. – Прошипіла я. – Що за балаган? – Пані, різким рухом кинулась до мене, Іван таки зумів справитись з собою і кинувся їх навперейми .

– Сучка, ти з ним, горіти вам в пеклі обом, будь ти проклята. Не смій мене чіпати. – Це вона вже кричала Іванові.

– Отже так. Якщо ви в цю ж мить не вгамуєтесь і спокійно не покинете готель, я вас звідси з на привселюдну радість з поліцією виведу. Ясно?

– Не смій мені погрожувати, погань ти така. Ти…ти

– Іван виведи їх негайно. – Прошипіла я і запанувала тиша на мить. Чоловік, що мовчав, підійшов до неї взяв її під руку, та вона і до нього всіляким недрукованими словами обзивалась і повів за собою. Іван з ще одним охоронцем пішли слідом, її крики ще гулко лунали з холу готелю. На Соломатіна було страшно дивитись . Я пройшла до бару і налила йому коньяк.

– Пий. – Він не зробив ніякої спроби взяти бокал. Я взяла його за руку і посадила на диван.

– Дім, бери бокал і пий. Все буде добре. – Бокал він взяв.

– Вона сказала правду. – Сказав і випив.

– Ну, не знаю. Я зазвичай не дуже хороша людина, але щоб сучка і…

– Я вбив її дочку. – Я сіла біля нього не знаючи , як себе вести і що сказати, щоб не стало ще гірше.

– Дім, я знаю, що твоя дружина закінчила життя самогубством.

– Ти нічого не знаєш. – Заволав він, я здригнулась від несподіванки. – Це моя вина. – Додав більш спокійніше.

– Соломатін, якщо тобі і далі хочеться ятрити душу, можеш наздогнати оту люб’язну жінку, вона це робить більш професійно. – Зло відповіла я йому. – Захотілось взяти вину за весь світ? В чому твоя вина?

– Я з нею одружився. Я видно не створений для сім’ї . Я хотів її. Вона була така молода і вродлива , я як дурень радів, а їй зі мною було пекло. Я її знайшов в ванній в червоній від крові воді.

– Мені жаль.

– Я хочу залишитись один. – Прохрипів він.

– Діма…

– Я сказав залиш мене . – Рявкнув він і я вийшла. Мої руки ледь тремтіли. Чорт, ніякої нервової системи так не вистачить. Я зробила глибокий вдих, видих і пішла до ресторану.

– Іванка зроби мені будь ласка зеленого чаю. – Попросила я офіціантки і сіла за столик. Я сиділа за чашкою гарячого, духмяного чаю і намагалась привести думки до ладу. Думки скакали,як тиск у гіпертоніка. Персонал мучила дика цікавість, що відбувається, мене давив набір емоцій з шаленої суміші злості і жалю. Я потерла лоба, оце так мене заносить. Всі мої емоції жили рівненько , а тепер просто в розриві. Це якось було і для мене вкрай незвично і немилосердно мене сердило. Це все затягувало, як у воронку і мої бісові почуття вийшли з під контролю.

– Ганно Василівно! – До мене знову підійшла Іванна, до вас Наталія Віталіївна.

– Запрошуй її сюди. – Наталію Віталіївну я зустріла з посмішкою, взяла собі ще чашку кави і день робочий розпочався. Соломатіна я побачила ближче до вечора. Я підняла голову від договору, який намагалась вичитати, він виглядав знервовано і якось сердито.

– Що в нас нового? – Запитав він.

– Поставку продуктів здійснено вчасно, дійшли домовленості з постачальником текстилю про відстрочення платежу, провели поселення для групи на тренінг з Києва. На сьогодні у нас всього три вільних номери. Провела зустріч по сайту, можемо продемонструвати зміни.

– А щодо зустрічі з туристичним агентством?

– Зустріч завтра на території готелю, покажемо готель. З видавництва сьогодні привезли ще сувенірну продукцію. До речі договір у мене ще договір , який ви маєте погодити. – Я протягнула йому договір. – Він забрав, його руки ледь тремтіли, я сковтнула і зусиллям волі посміхнулась йому.

– Я….я приношу вибачення за ранкову сцену. – Я дивилась на нього, він якось стушувався . Я потерла рукою лице. Дуже хотілось знати, чому він вважає себе таким винним, та навряд чи він готовий про це говорити. – Я не знав, що вони сюди приїдуть. – Важко видихнув він.

– І часто так?

– Буває. – Йому страшенно незручно було про це говорити – І я не хочу більше до цієї теми повертатись. Де договори по туристичних агентствах? – І розмову він швидко звернув .

– У вас на столі.

Тільки виїхавши за декілька кілометрів від готелю я розплакалась.

–Це не кохання. Це якесь збочення. – Крізь сльози я говорила до себе. – Годі уже з мене. Ну не хоче він мене, то чого ж на цьому і не заспокоїтись, і не дати спокійно жити і собі і йому? Ну як підліток , яким керують гормони. Все немає кохання, я його собі вигадала. Хоча з другої сторони – ця фантастична емоція повинна пробуджувати найкраще в людині. В мене ж воно поки що пробуджує бажання добренько потрусити Соломатіна. Все . Все в мене більше не лізе. – На дорогу раптом вибігла косуля в місячному сяйві її було досить добре видно і я вийшла з машини остудити гарячу голову. Спочатку я побачила очі, що світяться в темноті, а потім щось таке з короткими передніми ногами і тонким хвостиком. Тварина помінявши траєкторію чкурнула в кущі.

– Здорово. – Видихнула я. – Тепер ще й чукакабра ввижається. – Тварина таки залишила слід в моїй душі і деякий час я продовжувала стояти біля машини поки з-за рогу не появилась машина і біля мене не загальмував Юрій, представник органів поліції.

– Добрий вечір Ганно! Щось трапилося?

– Добрий вечір. Ум…ум..якщо я тобі скажу, що тільки бачила істоту схожу на чукакабру , ти мене відправиш на аналіз наркоти в організмі?

– Є. – Випад в осадок Юрко. – А ти бачила чукакабру?

– Я бачила, щось дивне. Мій мозок каже, що то облізлий лис, так як наукою не доведено існування чупакабри. Але мої очі кажуть, що це була тваринка на коротких передніх ногах і щось не так у неї з мордою було і тоненький хвіст, майже як у криси. – Юрій почухав потилицю.

– Біс його знає. Приходять повідомлення про кролів мертвих і кіз. Тільки в нашому районі таких випадків не було.

– Ок. Будемо вважати, що про відпочинок, мені потрібно задуматись уже.

– Може тебе до дому провести?

– Змилуйся Юра, ти хочеш, щоб завтра про цю новину увесь район говорив?

– Ладно тобі. Точно все гаразд, бо ти якась засмучена.

– Все гаразд. Просто життя, а в ньому, як відомо не буває виключно хороших подій. На те воно і життя.

– Ну, якщо що , ти ж знаєш я твій боржник.

– Юр, не згадуй. Я не дуже хороша людина і всі мої вчинки продиктовані моїми внутрішніми переконаннями . І роблю я відповідно те, що вважаю правильним і вірним.

– Якби було побільше таких «не дуже добрих людей» то світ був би кращим.

– Добре. – Посміхнулась я. – Гарної тобі ночі.

– І тобі, ні чукакабри більше на дорозі.

– Тепер ти довго мені будеш це пам’ятати .

– Як я можу? – Виразив своє здивування Юрій і слідом додам. – Хіба, що трішки.

Як не дивно, та після чукакабри мою печаль, як рукою зняло і додому я приїхала в на диво спокійному стані.

День був сповнений зустрічами, замовленнями та іншими негараздами. Коли в кабінет зайшла секретар і голосом без інтонацій повідомила,що до мене поліція.

– Чому поліція? З якого приводу? – Не давши їй і слова мовити накинувся Соломатін з запитаннями.

– Інна, запрошуй. Заодно і дізнаємось. – Соломатін незадоволено на мене подивився та нічого не сказав. А в кабінет зайшов Юрій.

– Доброго дня!

– І тобі віка, здоров’я. – Відповіла я не розуміючи візиту Юри.

– Ганна, ми можемо поговорити? – Юрій красномовно покосився на Соломатіна.

– А що сталось? - Вкрай терпеливо запитала я, виражаючи , що можемо говорити при Соломатіну.

– Та, тут така історія. – Він зітхнув і сумно подивився ще раз на Соломатіна. – Пам’ятаєш нашу вчорашню зустріч?

– Зустріч, я звісно пам’ятаю . Ну, так що сталося?

– Здається тобі не привиділось. – Видихнув Юра . У Соломатіна смикнулось око він явно не розумів і вже починав казитись від цього. – У Ярмачуків всіх кролів обезкровила.