– Не зрозумів? До чого тут Ганна? – Проричав Соломатін.

– Ганна Василівна вчора, здається чукакабру бачила. – Зніяковіло відповів Юра.

– Що бачила? – У Соломатін округлились очі.

– Я вчора бачила дивну тварину. - Пояснила я.

– І? – Втрачаючи терпіння проричав Дмитро Олексійович.

– Може ти поговориш з мисливцями?

– Зараз?

– Ну, так. Ми під’їхали до готелю. – Пояснив Юрій.

– Дмитро Олексійович? – Запитливо перевела я на нього погляд.

– Запрошуй їх сюди.

– Дмитро Олексійович, ми б не хотіли вам заважати. – Спробувала я заперечити.

– Яке там заважати. Почути про чупакабру з уст очевидця..Ні за що не пропущу.

– Запрошуй. – Перевела я погляд на Юру. Юрій миттю вискочив з кабінету.

– Ганна Василівно! То ви дійсно бачили чупакабру?

– Дмитро Олексійович, я бачила дивну тварину і прокоментувала це не подумавши, словами «чупакабара ввижається», а результат ви самі бачите. – Засмучено пробурмотіла я, та він здається ситуацією насолоджувався. В кабінет повернуся Юрій, а з ним два незнайомих мені чоловіки, і наш лісничий, сухенький та ще досить хвацький дідусь Дмитро Петрович.

– Що порушниця спокою, ти вже й чупакабру бачиш. – Замість вітання незадоволено прошипів він, а я тяжко зітхнула і почала історію заново. Всі приставали з питаннями і уточненнями.

– Не має в моєму лісі чупакабри. – Наполягав Дмитро Петрович. – Я вже 30 років по ньому ходжу, там навіть нічого дивного не має.

– А сліди біля річки? – Підкинув один мисливець.

– Лисячі. – Відрубав Дмитро Петрович.

– На двох лапах? – Я переглянулась з Соломатіним. Дивно я думала він буде сердитись, що його відволікають усілякими нісенітницями, та він здається розважався.

– Так, давайте перенесемо полеміку в інший час і місце, мені все таки працювати потрібно. – Зупинила я подальшу захопливу розмову про сліди.

– Добре. Ганно, дякую. Сполохався Юра.

– Ну, яка чупакабра Ганно? Всі з розумі з цією чупакаброю посходили. – Не відмовив собі на мене пошипіти Дмитро Петрович.

– А кролі? – Вклинився Юрій.

– Ветеринарам відвези , нехай аналізи зроблять.

– Я рада, що допомогла все вирішити. – Прошипіла вже я.

– Та, не злись ти. Це Юркові перш, ніж людей баламутити потрібно факти перевіряти. – Суворо додав Дмитро Петрович, вже на самому порозі.

– А у вас весело. – Заговорив Соломатін, коли вся чесна компанія відбула. – І часто вам чупакабра ввижається? І ви скопом обговорюєте ваші видіння?Чи бувають виключення?

– Дмитро Олексійович, з чупакаброю був перший раз. І так, питання вирішуються скопом.

– Ладно, дійсно, не злись. Пішли пообідаємо. Шеф-повар у нас таки талановитий. Він навіть пироги з грибами робить так, що готовий з тарілкою з’їсти.

– Я хотіла ще попрацювати.

– Потім допрацюєш. – Не став він мене слухати і відкрив двері. Я пішла слідом за ним. І в дверях ресторану зіткнулась з Женькою. Він жадібно на мене дивився не менш за мене ошелешений зустріччю.

– Ганно, ми йдемо? – Якось здалеку я почула голос Соломатіна. І Женька кинувшись до мене заключив мене в обійми, чим привів в ступор не тільки мене, а й Соломатіна з офіціанткою.

– Ганно! Ганно. – Тискав мене і приговорював Женька. – Яка ж ти красива.

– І тобі Женя привіт! – Нарешті спромоглася я хоч щось виговорити.

– Євген! Нас чекають. – Покликали його і він нарешті відірвався від мене.

– Я в готелі зупинився. У нас зараз зустріч. Не зможу зараз з тобою залишитись. А ти де ? Я хочу з тобою побачитись?

– Я тут працюю.

– Справді?

– Тоді побачимось після зустрічі? – І він побіг доганяти свою групу.

– Хто це? – Тут же накинувся Соломатін з питанням.

– Це мій давній….друг. – Після паузи визначила я, не знаючи до доречне це слово, до хлопця за якого я колись мріяла вийти заміж.

– І що ж цей друг хоче?

– Напевне не сподівався мене тут побачити і просто хоче поговорити.

– А він завжди так обіймається з другом?

– Таня гарбузового супу і яблучного пирога з чаєм. – Зробила я замовлення, офіціантці я вже довгий час уявляла себе стовпом.

– А мені печеню і пиріг з грибами. – Зробив замовлення Соломатін і повернувся до того знову до питань.

– Давно ви дружите?

– Дружимо ми з дитинства. Наші батьки ще давні друзі, то ж ми знайомі з пологового будинку. Навіть фотографія є, як наші батьки стоять з двома замотаними пакунками. – Зустріч і мене вибила з колії, а допит вчинений Соломатіним робив моє становище зовсім незатишним.

– А чим твій друг займається?

– Працює в рекламному бізнесі.

– Творча особистість . – З долею сарказму постановив Соломатін.

– О, так. Виключно за його талант читати вірші , я мріяла вийти заміж. – У Соломатіна смикнулось око. Дзвінок мого телефону відволік від споглядання витягнутою фізіономії останнього.

– Слухаю Катерино.

– Ганно Василівно у нас податкова міліція. – Перелякано пискнула вона.

– Що? Де юрист?

– Іде з санстанції.

– Я буду за півгодини.

– Що сталося? – Запитав Соломатін.

– У нас в готелі податкова міліція. – На ходу сказала я.

– Я з тобою. Поїдемо на моїй машині. – Соломатін швиденько мене догнав. По дорозі я обдзвонила і юриста і начальника служби безпеки, але вияснити по якій причині вони у нас залишилось загадкою. Доїхали ми дійсно швидко. В готелі спостерігалась певний розбрід серед персоналу, воно і зрозуміло. І хоча адміністративне крило було відокремлено мене зустрів охоронець.

– В бухгалтерії забирають документи

– Так? – Я пройшла до бухгалтерії . Під кабінетом головного бухгалтера мене зустрів молодик з автоматом.

– Я директор компанії. Дозволите зайти?

– Не положено.

– А ви в керівництва все таки запитайте. – Лагідно порадила я.

– Поки ми не проведемо обшук ніхто не зайде і не вийде з кабінету. – Я похитала головою на такі слова.

– Саша дай планшет. – Охоронець простягнув мені планшет. Я пару разів поводила по планшету рукою і повернула екраном до молодого чоловіка де він побачив себе , провела ще раз де показало кабінет головного бухгалтера.

– Відео уже в інтернеті, в поліції, в прокуратури в адміністрації та на телебаченні. То може якось поговоримо з вашим керівництвом? - Молодик зблід, і пробурмотів щось в рацію. З якою я почула відповідь про те, що хай я там і…..далі нецензурні слова і такі що я воліла б пропустити повз вуха. Програміст у мене таки молодчик. І дзвінки грянули громом, з’явилась реакція суспільства. Хлопцям в масках також дзвонили і вони забралися жвавенько , так і залишивши ящики з документами.

– Передайте начальству, що воліла б їх чути особисто. – На тому ми і розійшлися. Соломатін спостерігав мовчки, а я зайшла в бухгалтерію де перелякана Тетяна Миколаївна намагалась руками, що трусять накапати корвалолу не менш блідій Інні Анатолівні. Я обвела поглядом вчинений розгардіяш.

– Ніхто не постраждав? Інна Анатолівна ти як?

– Налякали гади. Лицем на землю. Коли вони вже вгомоняться?

– Нічого , нічого . Треба пам’ятати, що у нас все для людей. Так, що там з причиною візиту?

– Заявили, що підозрюють в приховуванні податків.

– Ну, в цьому, вони підозрюють,як тільки підприємець реєструється.

– Щось більш суттєвіше є?

– Закрили нашого контрагента і відповідно влаштували маски –шоу. – Опановуючи себе говорив головний бухгалтер. Я перевела погляд на Соломатіна.

– Дмитро Олексійович, сьогодні я на роботу повернутися не зможу. Вам дякую за підтримку, але мені треба дещо з чим розібратися.

– Можна тебе на пару слів? – І ми вийшли з кабінету.

– Ти впевнена, що тобі не потрібна моя допомога? – В його голосі були всі відтінки люті, а в очах щось темне і невідоме.

– Так. Я наберу пізніше. – І він пішов. А я повернулася до розгромленого кабінету бухгалтерії. Нарешті відповіла на дзвінки.

– Ти, що влаштувала? – Першому по щасливилося дозвонитись мерові.

– І вам доброго дня.

– Ти хоч уявляєш, що тепер буде? – Продовжував репетувати він.

– Петро Семенович, я точно знаю, що я зараз почуваю, то ж мою уяву краще не чіпати.

– Не гарячкуй. Приїзди до мене , розберемось. З Києва вже дзвонили і з телебачення – З відчаєм додав він.

Наступні дві неділі були неспокійні. Державні органи мали претензії, я не здавалася, час від часу їздила до них на зустрічі. Шумиха була просто жахлива , навіть не зважаючи , що відео пробуло в інтернеті годину. З Женькою ми так і не побачились, він поїхав, а я не мала часу. Дружня аудієнція дісталась Ярославі, ми традиційно сиділи у мене на кухні.

– Щось ти погано виглядаєш. Може тобі відпочити? – Турботливо запитала вона мене.

– Може і відпочити потрібно, та не можливо.

– Ну, ти стала героїнею останніх новин , а слава досить важка річ.

– І чого з нас двох це я всерозуміюча і співчутлива?

– Ага, співчутлива, скільки то народу по звільняли.

– Для мене це було теж несподівано. І думаю в цьому допоміг Соломатін.

– Так, він ще та темна конячка. І що Соломатін?

– Неврівноважений, злий параноїк.

– О-на як?

– В зв’язку, що зайнята була два останніх тижні і немала часу для його готелю, пресинг з його сторони став вужче направленим і глибиннішим. З моєї сторони це вже чистий мазахізм. Після вчорашнього розбору польотів, повертаючись додому я зупинила машину серед лісу і деякий час кричала на місяць.

– Ти мене лякаєш.

– Я сама себе боюся.

– Чорт, може тобі дійсно відпочити декілька днів?

– На останньому моєму відпочинку, прийшов засмучений Соломатін і намагався у мене вияснити, чи не збираюсь я покинути роботу з ним. А сьогодні він у мене пробачення просив, за те що наволав прилюдно і безпідставно, це виглядала десь так : «Що Ганно Василівно тяжко з істеричками працювати?» На що я його перепитала :»Що?» . Ти не повіриш але він сказав: «Я був неправий . Вибачте». – Ярослава розсміялась.

– Знаєш, я тебе з ним бачила в колибі.

– Коли?

– Тижні три тому.


Чому не підійшла?

– Зайнята я була. Ну, так от ти стояла біля вогню, а він розглядав тебе, просто поглядом поїдав. І хотілося, що б і на мене так дивилися чоловіки.

– У нас з ним суто ділові відносини.

– Та, да. – Не стала більше продовжувати тему Ярослава - Так, що там Женька?

– Уявляєш, ми з ним випадкові в ресторані готелю зустрілися. Женька тут же кинувся обіймати і розповідати, як він скучив, потім помчався на зустріч, у мене тут якраз каша заварилась, а Женька поїхав. Правда зателефонував сказав, що на наступний тиждень приїде.

– Хм, цікаво.

– Ага і так кожен день цікаво.

– На що скаржишся? Ти жива і здорова, живі і здорові всі твої рідні і близькі от і радій цьому.

– Я радію. Все таки, про те,що я жива і здорова нічим заперечити.

– А ти додай ще до цього , що в тебе дві руки, дві ноги , все добре з слухом і зором. Саме страшне, що з тобою зараз це нерви гуляють. Їх теж можна зрозуміти, але ти може валер’яночкою їх покорми і все буде добре.

– Ну, якщо дивитись під таким розкладом, то в мене все добре. І хліб є і до хліба. Життя взагалі вдалося.

– Розумашечка моя. Мені вже потрібно додому. Денис чекає.

– Попрошу Івана він тебе завезе. – І я набрала номер Івана.

– І дбайлива і розумна і красива і домовити, чого ж тебе заміж ніхто не бере.

– Я взагалі чисте золотко. А золото, як відомо метал важкий, от і не кожен наважиться.

– Не відмазуйся.

– Біжи, тебе он голодний чоловік дома чекає.

– Киця, вареники вміє варити. З голоду не помре.

– І за що він тебе тільки любить? – Подразнила я подружку проводжаючи до машини з готелю. Де дбайливий Іван уже і двері відчинив. Дрібничка, але як приємно.

Я сиділа з Женею в ресторані в готелі Дмитра Олексійовича . Все таки я за ним скучила. За його відкритістю, енергійністю, гумором. Я насолоджувалася його невимушеністю і веселощами. Взяла навіть бокал вина собі. Женька з ентузіазмом розповідав робочі смішні історії, а я просто насолоджувалась зміною декорацій. Це було потрібно. А то під завалом проблем я вже лісу не бачила.

– Чому ти п’єш на роботі? – Пролунав над моєю головою голос Соламатіна. Він стояв злий і свердлив мене поглядом. Я від такої несподіванки якось розгубилась і навіть не змогла нічого сказати. - Я запитую. Чому ти п’єш? – Продовжував з прищуленим поглядом шипіти Дмитро Олексійович. – Як з такою людиною можна працювати? У нас серйозна робота, а не гульки. Ми тут працюємо. І від керівного складу я чекаю відповідної поведінки. – Відчуття люті і приниження заповнювали мене вщент.

– Дмитро Олексійович! Ми можемо поговорити в кабінеті. – Прошипіла я у відповідь.

– У мене немає часу на розмови. – Рявкнув він. Я піднялася з-за столу. – Тим більше, що ти п’яна. – І міцно стиснувши щелепи пішла в кабінет. Люта злість просто дерла мене на шматки. Зайшовши в кабінет я навіть змусила себе зачекати поки Соломатін закриє двері, я повернулась до нього , сказати, що я більше так не можу, та перед очима у мене все попливло і все стало темно.